Життєві історії

– Що? Що ти кажеш? Скільки? Ти спеціально тягнула, щоб позбавлятися було пізно? Ти розумієш, що ти наробила? Який ти приклад подаєш сестрам. У тебе дві сестри, ти старша. У вісімнадцять років без роботи, без професії! Хто він

By Liudmyla

November 17, 2026

– Що? Що ти кажеш? Скільки? Ти спеціально тягнула, щоб позбавлятися було пізно? Ти розумієш, що ти наробила?

– Який ти приклад подаєш сестрам. У тебе дві сестри, ти старша. У вісімнадцять років без роботи, без професії! Хто він?

Мати кричала. Батько відсунув тарілку, в якій все ще залишалася вечеря.

– Усю вечерю зіпсували. Не могли зачекати. Самі розбирайтеся зі своїми бабськими справами. Хто тато? Зараз я розберуся з ним. Говори!

Віра довго не наважувалася розповісти батькам, що при надії. Вона знала, що мати кричатиме. А кричала мати й так часто.

Батько її підтримував, а спробуй не підтримати, сам винен. Три дочки, треба всіх у суворості тримати. Мати й тримала.

Віра про батька дитини мовчала, втік він від відповідальності, коли дізнався. Та й одразу почав зустрічатися з іншою. Віра поплакала, а дитина залишилася, поки ще не народилася, але вона є.

– Мовчиш? Сама не знаєш? Виховали на свою голову! Значить так! Збирай речі, поїдеш у Черкаси до тітки. Там народиш, там залишиш. Будеш у неї жити не як родичка, а як квартирантка.

– Тітку підводити теж не слід. Прямо зараз збирайся, доки живіт не видно. На нашу допомогу не сподівайся і не надумай залишити дитину собі.

– Народиш і залишиш у пологовому будинку. Тітці я зараз подзвоню, домовлюся. Всім скажемо, що ти вчитися поїхала. І сестрам жодного слова! Батько завтра тебе відвезе на вокзал.

– Мамо, це ж твій онук чи внучка!

– Немає в мене нікого! Рано мені ще бабкою бути!

***

Віра збирала речі й плакала. Не на таку підтримку вона розраховувала.

А що вона може зробити у цій ситуації. Батьки грошей не дали, лише квиток купили.

– Дякувати нам повинна. Гроші на твоє утримання  перекажу тітці відразу як вона тебе зустріне. Вчитися там ніде, на роботу тебе не візьмуть, допомагатимеш їй із господарством. Потім усе відпрацюєш і всі гроші нам віддаси. Помилки твої!

Батько заніс речі в потяг.

– Тебе зустрінуть у Києві, там син у тітки живе. Він і допоможе тобі далі дістатися.

– А ближче не можна було?

– Не можна. У тебе немає вибору. Їжа в сумці, як зголоднієш.

Віра сиділа в потязі й плакала. Батько пішов, хоч до відправлення ще було хвилин двадцять. Не обійняв, просто махнув рукою і пішов не озираючись. А що ще чекати, вона ж їх зганьбила. Від цих думок сльози полилися сильніше.

– Дівчино, щось трапилося? Віро?

– Дмитре?

– А ти куди їдеш? Вступила кудись? Льошка сказав, що ви розлучилися. Це правда? Я б нізащо не повірив йому, але він востаннє був із Ірою. На його місці я б  тебе не втратив.

– Він втратив не лише мене.

– Ти про що?

У відповідь Віра заплакала ще більше.

– Розповідай усе. Після втрати батьків я йому став замість батька, хоч це і дивно звучить. Звичайно, батько з мене поганий, бо  гроші треба було заробляти, тож  доводилося залишати його на тітку.

– Зараз йому вісімнадцять, взяв та поїхав. Сказав сам розбереться. У нього гроші є. Після батьків рахунок залишився, хоч і небагато, але все його. Не дзвонить, навіть номер змінив. Набридла йому моя опіка.

Віра не знала розповідати чи мовчати. Ніхто не повинен знати, мати так сказала. Вона згадала всю розмову з матір’ю, і те, що дитину доведеться залишити.

Адже виходить, що Дмитро дядько її майбутній дитині. Розповісти? Розповіла все як є. І про Черкаси, і про дитину.

– Льошка, Льошка… Хіба так роблять. А ти сама чого хочеш? Як мати веліла? Її я також не розумію.

– Я не знаю, у мене виходу нема, грошей зовсім немає. Квиток купили, в Києві зустріне син тітки, мати потім їм надішле. Мені й жити ніде, крім як у тітки.

– А якщо я… Я зараз їду в столицю на три дні, а потім майже назад, але не додому. Потрібно вирішити одне питання з постачанням.

– У тебе є вибір, я допоможу тобі, дитину не доведеться залишати. Це ж мій племінник виходить. І потім допомагатиму. Лягай спати, ранок вечора мудріший. У мене  верхнє. Стривай, чай будеш?

– Буду, у пиріжки є, і яйця з ковбасою.

– Чудово, я за чаєм. І сусідів поки що немає. А тебе зустрічатимуть?

– Будуть, тільки можуть не впізнати. Я цього Михайла ніколи не бачила. І… я не маю грошей. Зовсім.

– Це не проблема. За тебе все вирішили, відправили, але ти повинна сама все вирішувати. Це вже твоє життя, твоя дитина. Дороги бувають різні.

***

‐ Вірко, ти де? Михайло стоїть біля вокзалу, головний вхід, червона вітрівка,  біла кепка, у руці сумка, теж червона. Він чекав біля вагона, мабуть, не помітив. Тепер сама його шукай.

– Мамо, не треба мене шукати, і дзвонити не треба більше ніколи. Зі мною все буде добре.

Після цих слів Віра відключила телефон, номер вона змінила пізніше.

***

– Віро, Вова мене вже називає татом. Пора б нам одружитися. Як ми пояснимо дитині, що я дядько. Я ж батько. Всі довкола так і вважають. Виходь за мене. Я не уявляю життя без вас.

Віра заплакала.

– Знову сльози. Більше ти не плакатимеш.

– Я згодна.

– От і чудово. Ми з тобою обидва самотні. Крім нас, у нас нікого немає. У тебе немає родини, я не маю. Десь вони є, але їх нема. А зараз ми сім’я!

– Так. Тільки давай без сукні та весілля, ніби ми давно одружені.

– Усі давно так і думають. Я ж коли тебе привіз сюди, одразу всім сказав, що ти дружина.

– Так? А я не розуміла, чому мене всі питали про чоловіка. Де, куди поїхав?

– Відряджень більше не буде. Квартиру теж більше знімати не будемо. Будинок готовий.

– Я не тільки будував для інших, але й потурбувався про сім’ю. Будинок батьків ми з Льошкою продали. Йому були потрібні гроші.

– З Льошкою? Ти йому не казав?

– Ні. У нього проблеми з кредитами, із дружиною та із законом. І він не хоче бачити мене. Приїхав лише заради грошей.

– Добре, що він нічого не знає.

– Мабуть. Я йому не сказав, що ми з тобою. Адреси він не знає. Живи спокійно.

– А моїх батьків ти бачив?

– Бачив. У дворі стоїть дитячий візок.

– Візок? Вові три роки. Невже  сестра народила? Їй зараз вісімнадцять. Її не вигнали, не відправили? А мене…

– Не думай про це. Захочеш – з’їздимо, спитаєш сама.

– Поки що не поїду. Мене викреслили із життя. Немає у них  онука.

***

Минуло ще десять років. Вові було тринадцять. Віра нарешті вирішила подивитися на батьків і сестер. Просто подивитися.

Із батьками жила середня дочка з дитиною. Дівчинка в рожевій сукні гуляла у дворі, впала та порвала колготки.

Бабуся вискочила з хати і почала кричати на неї. Дівчинка заплакала. Молодша сестра Віри вийшла з дому і під крики матері помчала з кавалером на мотоциклі.

– За що мені все це? Зараз ще одна в пелені принесе. – кричала мати.

– Хочеш привітатись?

– Не знаю. Не було у наших дітей бабусі та діда, хай і далі не буде. Тут нікого не люблять.

– А ти підійди і скажи, що в тебе все гаразд. Не може бути, щоб вони не згадували про тебе.

– Згадували, але в голові у них лише погані думки про мене. Не хочу, щоб діти чули гидоту.

– Діти зрозуміють. Я буду поряд.

– Гаразд, я піду.

***

– Мамо, привіт, – Віра хотіла обійняти матір, але та відсторонилася, злякалася.

– Повернулася, приповзла. Погано тобі без нас. Зганьбила.

– Не приповзла. У мене все гаразд. Діти зі мною не в дитячому будинку. У мене син та дочка. У мене чудовий чоловік. Не треба все вирішувати за інших.

– Ти хотіла позбавити онука матері, а сама втратила онуків. У тебе є онука, але мені дуже її шкода. Така бабуся моїм дітям не потрібна.

– Все гаразд? Що ти можеш без роботи та освіти, тільки народжувати.

– Освіта у мене вища, робота є, у нас свій будинок, машина. Ми не потребуємо. Де батько?

– Спить твій батько, це ти довела його до такого стану. Не розлучається з пляшкою.

– Ні, це ти його довела! Я тебе завжди боялася, а він слова сказати не міг. Всі тебе боялися, але більше цього не буде. Прощавай, мамо. Сестричкам привіт, батькові теж.

***

Віра сіла у машину. Сліз уже не було. Вона була щасливою. У неї була сім’я…