– А вона до нас надовго? – примхливо спитав Валерка. Йому таке можна було казати. Він маленький, ще й  хлопчик. – Назавжди, – відповів тато

Ми зненавиділи її відразу, як вона переступила поріг нашого будинку.

Кучерява, висока, худа. Кофтина в неї була пристойна, але руки від маминих відрізнялися. Пальці були коротшими і товстішими, – їх вона тримала в замку. А ноги в неї були худіші  за мамині, ступні довші.

Ми сиділи з братом Валеркою, – йому сім, мені дев’ять, – і кидали на неї зневажливі погляди.

Батько помітив зневагу з нашого боку і цикнув:

– Поводьтеся пристойно! Що ви, як не виховані?

– А вона до нас надовго? – примхливо спитав Валерка. Йому таке можна було казати. Він маленький, ще й  хлопчик.

– Назавжди, – відповів тато.

Було чути, що він почав дратуватись. А якщо він розгнівається, нам не поздоровиться. Краще його не злити.
За годину Міла зібралася йти додому. Коли виходила, Валерка примудрився зробити їй підніжку. Вона мало не вилетіла у під’їзд.

Тато захвилювався:

– Що  трапилося?

– Та спіткнулася об інше взуття, – сказала вона, не дивлячись на Валерку.

– Я приберу! – охоче пообіцяв він.

І ми зрозуміли, що він її кохає. Нам не вдалося її позбутися, як не намагалися.

Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона, на чергову огидну поведінку, повідомила нам рівним голосом:

– Ваша мама пішла із життя. Так, на жаль, буває. Вона зараз сидить на небі і все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що це ви зі шкідливості так поводитеся. Ви так її пам’ять охороняєте.

Ми насторожилися.

– Валеро, Ксюшо, ви ж хороші діти! Хіба так пам’ять про маму треба охороняти? Вчинками та справами нехорошої людини. Я не можу повірити, що ви постійно такі колючі, як їжачки!

Поступово такими розмовами вона відбила у нас бажання виявляти погані риси.

Якось я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Міла мене хвалила! По спині погладила. Так, пальці не мамині, але все одно було приємно …

Валерка заревнував. Тож він також вимиті кухлі на полиці розставив. Міла і його похвалила. А потім ще ввечері батькові голосно, із захопленням розповіла, які ми помічники. Він був радий.

Її чужорідність довго не давала нам розслабитись. Хотілося вже впустити її в душу, але не вдавалося. Не мама, і все!

За рік ми вже забули, як жили без неї. А після одного випадку взагалі закохалися в Мілу без пам’яті, як наш тато.

… Валерці у сьомому класі доводилося не солодко. Його, тихого й замкнутого, ображав один хлопчина – Ванька Хмара. Він був такого ж зросту, як Валерка, тільки нахабніший. Він конкурував із Валеркою просто тому, що обрав його для цього.

Сім’я у Ваньки була повна, й він  відчував захист батька. Той йому відкрито говорив:

– Ти ж мужик, карай усіх. Не чекай, поки вони тебе почнуть плющити.

От і обрав Іван  Валерку зручною мішенню. Той приходив додому і нічого мені, рідній сестрі, не казав. Чекав, коли все розсмокчеться. А такі речі самі налагодитись не можуть. Образники нахабніють від безкарності жертви.

Іван вже відкрито лупцював Валерку. Скільки проходив повз, стільки й гупав у плече.

Мені насилу  вдалося витрусити всі ці відомості з Валерки, коли побачила синці на плечах. Він вважав, що чоловіки не повинні перевалювати проблеми на сестер, хай і старших.

Не знали ми, що під дверима стоїть Міла і уважно слухає нашу розмову. Валерка впросив мене нічого татові не говорити, інакше гірше буде.

Також, він благав, щоб я не йшла прямо зараз дряпати Івану морду! А мені так хотілося! Я за брата можу закопати!

Батька в курс справи вводити теж не бажано. Він зчепиться з батьком Хмари, а там і до ґрат недалеко…

Назавтра була п’ятниця. Міла, під виглядом походу в магазин, провела нас до школи, і потай попросила показати Івана.

Я показала, –  хай знає, козел! А далі було феєрично.

Почався у Валерки урок рідної мови . Міла привітно зазирнула до класу, вся така з зачісочкою та манікюром, і приємним голосом попросила Ваню Хмару вийти з кабінету, бо має до нього справу.

Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець теж спокійно вийшов, вважаючи Мілу за нового організатора. Іван повинен був отримати квіти на весь клас для вітання педагогів з днем учителя.

Міла взяла його за грудки, відірвала від землі і прошипіла:

– Тобі що від мого сина треба?

– Від якого сина? – Здивувався він.

– Від Валери Рябова!

– Н-н-нічого…

– Ось і я хочу, щоб нічого! Тому що, якщо ти ще раз торкнешся мого сина, наблизишся до нього або глянеш не тим поглядом, я тебе зарию, тварюко!

– Тітонько, відпустіть, – тонко запищав Іван. – Я більше не буду!

– Пішов звідси! – Поставила його на місце жінка. – І спробуй щось вякнути про мене. Я твого батька за ґрати посаджу за виховання малолітнього злочинця!

– Зрозумів? Вчительці скажеш, що я твоя сусідка, ключ просила! А після уроків ти перепросиш перед Валерою! Я сама простежу…

Той шмигнув у кабінет, поправляючи форму. Промимрив про сусідку.

…Більше він на Валеру погано не дивився. Він на нього взагалі ніяк не дивився, бо почав уникати! Вибачився того ж дня. Коротко, сіпаючись, але вибачився.

– Батькові не кажіть, – попросила нас Міла. Але ми не витримали, розповіли. Він був захоплений.

Якоїсь миті вона і мене на шлях істинний наставила.

Я закохалася в шістнадцять років тим поганим коханням, в якому гормони затьмарюють розум і хочеться забороненого.

Згадувати соромно! Гаразд, розкажу. Я зв’язалася з безробітним і завжди не тверезим піаністом, абсолютно не помічаючи очевидного.

Він плів моїм недосвідченим вухам щось про те, що я його муза, а я плавилася в його руках, як віск. Це був перший досвід спілкування із чоловіком.

Так от, мама сходила до цього піаніста і поставила два запитання: «Чи тверезий він хоч іноді, і на що ми збираємося жити?».

За наявності стійкого життєвого плану вона обіцяла розглянути можливість розвитку нашого кохання. Звичайно, якщо піаніст візьме моє забезпечення на себе. Тому що однієї пошарпаної квартири було мало для підтвердження серйозних намірів.

Він був молодший за Мілу на п’ять років, а мене старший на двадцять п’ять. Вона з ним не церемонялася.
Відповіді піаніста я наводити тут не буду, але так соромно перед мамою мені ніколи не було. Особливо, коли вона сказала мені:

– Я думала, ти розумніша.

На цьому моя любовна історія закінчилася якось гидко і некрасиво. Але до непоправного ні в піаніста, ні в тата не дійшло. Вчасно Міла втрутилася…

З того часу минуло багато років. У нас із Валеркою сім’ї, в яких є головні цінності: любов, повага, небайдужість, якщо твоя близька людина не має рації, помиляється. І прищеплені вони Мілою.

Жінки, яка б зробила  для нас із братом більше, немає у цьому світі. Тато з нею щасливий, доглянутий та коханий.

Колись у неї сталася сімейна трагедія. Ми з Валерою і знати не знали! Батько не присвячував нас.

…Міла покохала нашого тата і пішла від чоловіка. Був у неї раніше син, але він пішов із життя із вини чоловіка.
Вона не змогла йому пробачити.

Ми хочемо вірити, що ми трохи приглушили її біль. У всякому разі, її величезна роль у нашому вихованні ніколи й ніким не применшувалася.

Навколо неї завжди збирається вся наша родина. Не знаємо вже, як їй догодити, які капці на її ніжки взути. Цінуємо її і бережемо.

Бо справжні мами, навіть за наявності перешкод, у вигляді чиєїсь  ноги, ніколи не спотикаються…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!