– Але ж мама не могла подарувати порожній конверт! – Могла! І подарувала! – Аня, не кажи нісенітниці. Мабуть, гроші випали. – Звідки випали? Конверт був запечатаний

Ганна посміхалася гостям, але всередині відчувала тривогу. Тридцять п’ятий день народження жінки святкували у ресторані – подія хоч приємна, але присутність свекрухи завжди викликала напругу.

– Аню, – урочисто сказала Людмила, її свекруха, підводячись з місця, – я хочу привітати тебе особливо.

Свекруха дістала із сумки щільний рожевий конверт, прикрашений золотистою стрічкою.

– Від щирого серця! – Оголосила вона і з театральним жестом простягла подарунок.

– Дякую, – обережно відповіла Ганна.

– Відкриєш потім, удома, – підморгнула свекруха. – Сюрприз має бути сюрпризом.

Іван усміхнувся:

– Мамо, дякую! Анька любить сюрпризи.

– Знаю, знаю, яка наша Аня, – загадково відповіла Людмила.

Конверт лежав поряд з тарілкою, і Ганна відчувала якусь каверзу. За п’ять років знайомства зі свекрухою вона навчилася розпізнавати її настрої. Нині Людмила була надто задоволена собою.

Коли гості розійшлися, хто провітритись, хто у вбиральню, Ганна тихо відійшла в куток і прочинила конверт. Усередині лежала лише листівка з надрукованим вітанням. Грошей не було.

– Що таке? – пробурмотіла вона, заглядаючи глибше.

Конверт був абсолютно порожній. Лише картонка з трояндочками та стандартним текстом про щастя та здоров’я.

– Іване, – покликала вона чоловіка. – Підійди сюди.

– Що трапилося?

– Подивися на подарунок твоєї мами.

Вона показала йому конверт. Чоловік насупився.

– Дивно. А гроші?

– Немає грошей. Тут лише листівка.

– Але ж мама не могла подарувати порожній конверт!

– Могла. І подарувала.

– Аня, не кажи нісенітниці. Мабуть, гроші випали.

– Звідки випали? Конверт був запечатаний.

– Може, погано заклеїла?

– Іване, це провокація. Твоя мати спеціально дала мені порожній конверт.

– З чого ти взяла?

– Із того, що знаю її п’ять років. Вона не втрачає нагоди нагадати мені моє місце.

– Аня, ти перебільшуєш. Мама добра жінка.

– Добра до тебе! До мене інша справа.

Вони повернулися до столу, але настрій був зіпсований. Ганна посміхалася натягнуто, Іван виглядав стурбованим.

Вдома почалася серйозна розмова.

– Іване, я хочу, щоб ти зателефонував матері та з’ясував, що це було.

– Що з’ясував? Вона забула покласти гроші, чи вони випали?

– Вона не забула! Вона спеціально подарувала з пафосом порожній конверт.

– Навіщо це їй?

– Щоб мене принизити. Показати, що я недостойна подарунків.

– Аня, мама не така!

– Твоя мати саме така! Ти тільки не хочеш це визнавати.

– Добре, я подзвоню і спитаю.

Розмова з матір’ю відбулася наступного дня.

– Мамо, – сказав Іван, – в Ані питання по твоєму подарунку.

– Яке питання? – Здивувалася Людмила.

– У конверті грошей не було. Лише листівка.

– Як не було? Я поклала п’ять тисяч гривень!

– Там нічого не було, мамо.

– Дивно. Може, твоя Аня вже приховала їх?

– Мамо, до чого тут це?

– До того, що у вашої родини гроші швидко зникають. Може, вона їх уже витратила і тепер вдає, що їх не було?

Іван передав дружині слова матері. Ганна побіліла.

– Вона натякає, що я вкрала гроші з подарунка?

– Не натякає. Просто дивується.

– Дивується! Іване, ти чуєш, що кажеш?

– Чую. І гадаю, що сталося непорозуміння.

– Непорозуміння – це коли твоя мати називає мене злодійкою?

– Вона не називала тебе злодійкою!

– А як розуміти фразу про те, що я сховала гроші?

– Може, вона мала на увазі, що ти відклала їх і забула?

– Іване, прокинься! Твоя мати з самого початку дала порожній конверт!

– З якою метою?

– З метою влаштувати скандал! Що й відбувається.

– Але навіщо їй скандал?

– Бо вона мене ненавидить і хоче посварити нас!

– Мама тебе не ненавидить.

– Ненавидить. І ти це чудово знаєш.

– Знаю, що у вас складні стосунки. Але до цього вона не опуститься.

– Вже опустилася. А ти їй допомагаєш, не вірячи мені.

Наступні дні пройшли у холодній боротьбі. Ганна вимагала від чоловіка визнати очевидне, що Іван уперто захищав матір.

– Зателефонуй ще раз, – просила дружина. – Запитай прямо де гроші?

– Вона вже відповіла. Вона не знає. Випали, мабуть.

– Із запечатаного конверта?

– Може, він був погано заклеєний.

– Іване, ти з мене знущаєшся?

– Не знущаюся. Шукаю розумне пояснення.

– Розумне пояснення – твоя мати бреше!

– Моя мати не бреше!

– Твоя мати бреше, як дихає!

За тиждень до них у гості прийшла племінниця Людмили, вісімнадцятирічна Катя. За чаєм вона невинно запитала:

– А тітка Люда подарувала вам подарунок на день народження?

– Подарувала, – обережно відповіла Ганна.

– А гроші зрештою в конверт поклала?

– Які гроші? – насторожився Іван.

– Ну, вона хотіла спочатку покласти. Потім передумала.

– Як передумала? – зблід чоловік.

– Сказала, що Аня і так багато витрачає. Навіщо їй давати?

Повисла тиша. Катя зрозуміла, що сказала зайве.

– Ой, а може, я щось переплутала?

– Катю, – сказав Іван повільно, – ти була при цьому?

– Так. Ми разом вибирали листівку.

– І грошей не клали?

– Не клали. Бабуся сказала – нехай думає, що випали.

Дівчинка зрозуміла, що бовкнула зайвого і швидко зібралася додому.

Подружжя залишилося наодинці. Іван сидів із кам’яним обличчям, Ганна мовчала.

– Вибач, – сказав він нарешті.

– За що вибачати? За те, що одразу не повірив дружині? Чи за те, що в тебе така матір?

– За все. Я не думав, що вона здатна на таке.

– А я думала. І, як виявилося, мала рацію.

– Аня, я розумію, ти скривджена.

– Не скривджена. Розчарована.

– Чим розчарована?

– Тим, що чоловік не вірить дружині, а вірить брехливій матері.

– Я виправлюся. Більше тебе слухатиму.

– Не треба. Треба було слухати з самого початку.

– Я поговорю з мамою.

– І ти що їй скажеш?

– Скажу, що я знаю правду.

– А вона відповість, що Катя все вигадала.

– Не відповість. Вона зрозуміє, що викрита.

– Зрозуміє і знайде новий спосіб нас посварити.

– Не знайде. Я тепер буду обережнішим.

– Іване, справа не в обережності. Річ у тому, що я п’ять років живу з людиною, яка не вірить мені в принципі!

– Вірю!

– Не віриш! Будь-який конфлікт з твоєю матір’ю – і ти на її боці.

– Більше такого не буде!

– Не буде, бо ти тепер знаєш, що вона брехуха. А якби Катя не проговорилася?

– Не знаю.

– А я знаю. Продовжував би мене звинувачувати!

Іван подзвонив матері та влаштував серйозну розмову. Людмила спочатку все заперечувала, потім звинуватила Катю у брехні, нарешті зізналася, але без каяття.

– Я хотіла перевірити, наскільки вона жадібна, – сказала вона. – І перевірила.

– Мамо, це бридко!

– Твоя дружина надто розпещена!

– Моя дружина нормальна. Не нормальна – ти!

– Іване! – обурилася мати. – Як ти смієш! Я дбаю про твоє щастя.

– Ти руйнуєш мій шлюб!

– Я рятую тебе від жінки, яка тобі не підходить.

– Підходить вона, чи ні – вирішувати мені!

– Ти засліплений! Не бачиш її недоліків.

– А ти не бачиш її переваг.

– Яких переваг?

– Чесності, наприклад. Вона ніколи не бреше.

– На відміну від кого? – холодно спитала мати.

– На відміну від тебе.

– Я твоя мати!

– Мати – не означає свята! Ти людина – як усі!

– Я людина, яка тебе виростила.

– І за це я тобі дякую! Але це не дає права псувати моє сімейне життя.

Після цієї розмови Людмила образилась і припинила дзвонити.

Іван розумів, що довіру дружини доведеться завойовувати наново. І винна в цьому не лише його мати, а й він сам.