– Ану припини! Щоб не сталося, – ти тепер мати! Шмарклі підітрі, молоко зникне від переживань, – сказала медсестра

Таня лежала, відвернувшись до стіни. Усім принесли дітей для годування, а її малюка навіть не показали. Медсестра мовчала, а лікаря ще не було.

Вона точно знала, що малюк живий, кричав він добре. Та й акушерка прийнявши його сказала, що малюк здоровий.

– Зараз принесуть і тобі, готуйся.

– А чому так довго не приносили?

– Мати твоя намагалася втрутитися, а був лише черговий лікар. Сьогодні прийшла наша Ніна Іванівна та рознесення влаштувала всім.

– А мама тут до чого?

– Ну тобі ж сімнадцять. Ось вона й думала, що може втрутитися.

– Мені сьогодні вісімнадцять виповнилося.

– От і добре. Це ще краще. Ну, із днем народження.

Вся палата, вісім чоловік крім Тані, гула. Усім було цікаво, чому втручається мати, хто вона така, і що такого могло статися.

Таня відмовчувалася, їй не хотілося все розповідати чужим людям. Вона лише тихо плакала у подушку.

– Ану припини! Щоб не сталося, а ти тепер мати! Шмарклі підітрі, молоко зникне від переживань, – сказала медсестра.

– Тебе до себе Ніна Іванівна викликає. Кабінет наприкінці коридору, з палати праворуч. Іди. А ви не діставайте її розпитуваннями, у житті ще не те буває. Вона сильніша за вас усіх разом узятих буде!

– Проходь. До мене приходила твоя мати. Намагалася переконати мене дитину тобі не віддавати. Я не маю права так робити.

– Що у вас сталося? З дитиною вона тебе не пустить, а житла, як я зрозуміла, ти не маєш. Може є батько дитини, чи інша рідня?

– Батько… Є, але він ним ніколи не буде. Мама все для цього зробить.

– Я знаю, що важко, але ти можеш розповісти мені все. Все буде лишиться між нами. Тобі треба виговоритись і буде легше. Можна навіть плакати, але не захоплюйся, малюк відчуває все.

– Я не хотіла б говорити подробиці. Батько Тимофія – чоловік матері. Мого батька немає в живих, мама вийшла заміж вдруге. Вона не повірила, що він мене, ну… Він шановний чоловік у селищі…

– Це не можливо, вона сказала. Він гарний, а я вибачте… А він мене… розумієте… силою взяв. Я чинила опір і подряпала йому обличчя, а він врізав так, що я свідомість втратила. Ну, все й сталося…

– Мама не повірила і вигнала мене за брехню. Потім я дізналася, що в положенні і знову намагалася їй сказати, позбавлятися малюка було вже пізно.

– Вона тягала мене по лікарях і навіть до бабок водила, але ніхто не взяв на себе таку відповідальність. А потім вигнала, купила квиток і…

– З того часу я її не бачила. Жила, де доведеться, у подруг, іноді на зупинках сиділа і ходила містом. Посуд у їдальні мила, там і їла, а ось спати не було де. В селище мати заборонила повертатися, це для неї ганьба.

– Треба на нього подати до суду.

– Ні, тільки не це! Це ж ганьба!

– Ганьба для нього! Я тебе не примушую, але ти подумай. Аліменти для дитини не завадять. Хоча ти напевно й маєш рацію, краще зовсім без батька, ніж з таким.

– Гаразд, сама потім вирішиш. Тут тебе шукали, але я сказала, що у нас карантин. Може мати твоя когось послала. Жінка настирлива, сказала, що прийде на виписку і принесе все необхідне для немовляти. Ти знаєш, хто це?

– Ні. У мене в місті нікого немає, а у рідному селищі ніхто не піде проти мами. Та й не знають там нічого.

Таня готувалася до виписки. Її зустрічали.

– Тетянко! Я сестра твого батька, тітка Люба. А я дзвонила твоїй матері, тебе з днем народження хотіла привітати.

– Ну, вона й видала мені все! Говорити спочатку не хотіла, але я знаю, як на неї впливати. Я тебе шукала по всіх лікарнях, добре, що їх тільки три в місті.

– Тітко Люба?

– Ти не чекала на мене? Звісно. Ти ж мене не пам’ятаєш, я тебе бачила років п’ятнадцять тому. Сім’я твого батька була відкинута назавжди. Його не прийняли за життя, а, як не стало,  і про мене забули.

– Хто така сестра покійного чоловіка? Ніхто! Я пів країни проїхала за тобою, коли дізналася. Тепер у тебе буде дім. Рідні, звичайно, зовсім мало, я сама, але готова стати бабусею.

Таня плакала, а тітка Люба її заспокоювала.

– Усе дівчинко, все. Зараз ми поїдимо в готель, а завтра додому. Ти навчатимешся, у нас все для цього є.

…Сорок років минуло. Таня ніколи не приїжджала до рідного селища. Іноді вона згадувала матір, але їхати туди не збиралася.

Вона одружилася, крім Тимофія в неї є дочка. Чоловік прийняв її сина і полюбив, як свого. Тепер вони мають онуків.

У соціальних мережах Таню знайшли однокласники. Вони думали, що її вже немає в живих, адже зникла вона одразу після школи.

Мати живе одна, вітчима посадили за грошові махінації одразу після від’їзду Тані. Звідти він не повернувся, Богу душу там і віддав. Тетяна нічого цього не знала.

Матері вісімдесят – допомагають соціальні служби. Таня навіть подумала поїхати до неї, подивитися, допомогти.

А потім їй почали писати, що вона погана дочка, матір покинула, так не роблять. Адже ніхто нічого не знав. Ніхто не знав правди.

Таня видалила свою сторінку і вже назавжди забула про минуле. Може й жорстоко, але дороги назад немає.

Матір’ю їй стала сестра батька, і сім’я в неї є. Щаслива родина! Решта – в минулому. І нехай Бог її пробачить…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вона вчинила? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.