— Буде ніч, і ти мене ще впізнаєш… — прошепотіла вона на вухо Едуарду, простягнувши йому руку. — Пішли танцювати

— Цього не може бути… — прошепотіла Катерина, у жаху дивлячись на прочинені двері спальні. Чоловіка вона не бачила, але ті чужі очі, що насмішкувато дивилися прямо на неї, вона ніколи не забуде.

Шок.
Сплутаність.
Повне нерозуміння, що робити, і відмова прийняти реальність того, що щойно сталося.

Вона стояла, мов кам’яна скульптура, посеред кімнати, не в змозі зрушити з місця, продовжуючи дивитися на ту прокляту щілину між дверима й косяком, мов там, за нею, ховалася сама смерть.

— Ой… привіт? — чоловік нарешті помітив її й легко сплигнув із ліжка. — Ти що тут робиш? Невже ти вже не в поїзді?

Він підійшов до неї так само спокійно, ніби нічого дивного не сталося. Ніби вона справді їхала, а тепер повернулася раніше, ніж планувала.

У його голосі не було ні краплі розгубленості чи провини. Він звучав буденно, ніби вони обговорювали погоду або вечерю.

Катерина побачила в його очах хвилю роздратування, але він швидко взяв себе в руки й знизав плечима:

— Я зараз провожу гостю і повернуся…

Він зайшов у спальню й тихо додав, перш ніж зачинити двері:

— Одягайся, сонечко…

Це «сонечко» вдарило її, мов різка по обличчю. Саме воно вивело Катерину із заціпеніння.

— От як… Значить, такі слова є у твоєму лексиконі, Едуарде, — гірко подумала вона. — Тільки не для мене. Якою ж я була наївною… Шукала причини відчуження всюди, поради психологів читала, намагалася все виправити. А виявилося — даремно. Все було надто просто… й водночас неймовірно мерзенно.

Катерина машинально набрала номер мами.

— Привіт, ви ще не вийшли з Марисею в парк? Ні? На виході? Та нічого страшного, я зараз приїду. Почекайте пів години, ключів у мене нема. Добре?

Їй було всього шістнадцять, коли вона вперше побачила Едуарда — друга старшого брата її подруги Оленки.

Побачила й безнадійно закохалася. Він здавався їй богом, Аполлоном, ідеалом чоловіка, в якого неможливо не закохатися.

Того вечора вони святкували день народження того самого брата в кав’ярні. Спочатку Катерина навіть не хотіла йти — занадто багато незнайомців, надто шумно. Але Оленка наполягла.

Саме в ту ніч доля Катерини зробила поворот. Вона обрала одну дорогу з тисячі можливих — і пішла нею.

— Маленька, ти ще надто молода, — усміхнувся Едуард, коли Катерина, червоніючи, запропонувала йому потанцювати. — Ти гарненька, мов лялька. Але дитина. А я з малолітками не спілкуюся.

— Мені шістнадцять! І в мене вже є паспорт!

— А… ну якщо паспорт є, значить, можна, — продовжив він.

Ця усмішка була прекраснішою за все, що Катерина бачила в житті. І тоді вона зрозуміла: він — любов усього її життя.

Едуард проводив її до столика, подякував за танець і більше за весь вечір не глянув у її бік. Його увагу цілком привертала висока білявка, яка не випускала його з обіймів.

— Але ж вона стара! — обурювалася Катерина, ледь не плачучи. — Їй явно за двадцять п’ять! А значить, вона старша від нього!

Не дочекавшись кінця вечора, Катерина замовила таксі й поїхала додому, посилаючись на дзвінок батьків і їхній суворий наказ повернутися.

Після цього вона стала частою гостею в Оленки, сподіваючись зустріти там Едуарда.

— Підемо прогуляємося, — умовляла подруга. — Літо, сонце… Чого вдома сидіти?

Але Катерина знаходила тисячу причин залишитися вдома. Спочатку Оленка не розуміла, а потім збагнула.

— Ти чекаєш Едуарда? Ну ти й дурепа! Гайда, я попереджатиму тебе, коли він прийде до нас із Павлом.

Відтоді так і сталося: варто Едуарду зайти у квартиру, як за годину з’являлася й Катерина.

Та він навіть не помічав її.

— Чому?! Я ж красива, мені всі кажуть. Може, у нього є хтось серйозний? Та сама блондинка? — питала вона у подруги.

— Ні, у нього нікого нема, — заспокоювала Оленка. — Я в Пашка питала.

Від цих слів серце Катерини злетіло в небеса.

Вона знала: вона буде з ним. Обов’язково буде. Просто зараз він боїться, що їй ще не вісімнадцять. Але через півтора року — буде. І тоді…

Тоді все зміниться.

Катерина почала відміряти дні до свого повноліття. І весь цей час не втрачала надії — Едуард мусить помітити її як жінку. Вона стежила за ним, чекала, ловила кожну мить, коли їхні шляхи перетиналися.

— Все гаразд, крихітко? — відпускано кидав він при черговій зустрічі.

Слово «крихітко» різало слух. Катерина ображалася: вона ж не дитина! Чому він не бачить, що перед ним уже доросла жінка, хоч і дуже молода?

Вона знала, що в нього з’являлися дівчата — то блондинки, то подруги подруг, то просто знайомі. І щоразу Катерина подумки загадувала: хай ця буде тимчасовою. Хай він зачекає. Зачекає на неї.

Сама Катерина теж зустрічалася з хлопцями. Несерйозно. Спершу навіть не дозволяла цілуватися — берегла себе для коханого.

Але одного разу один нахабний спортсмен поцілував її сам. І… їй сподобалося. Неочікувано, гостро, майже болісно — але приємно.

Вона навіть не чинила опору, коли руки гарного волейболіста — її ровесника — обвили її, спершу обережно, потім впевненіше.

— Головне — не дозволяти зайвого, — заспокоювала совість після побачення. — Тільки Едуард буде першим по-справжньому.

Вона все ще любила його. Вірила, що щойно виповниться вісімнадцять, усе зміниться. Що тоді він зрозуміє: вона створена для нього.

Проте Катерина продовжувала ходити на побачення, дозволяючи юнакам дедалі більше уваги й близькості.

Єдиним табу залишався справжній інтим. А от інші форми близькості вона вважала допустимими — наприклад, той досвід, якому навчила її симпатична бариста з кав’ярні.

Ба більше, вона нерідко практикувала такі стосунки, вважаючи себе чистою дівчиною, яка «бережеться» для єдиного.

У день свого повноліття Катерина наполягла на великому святі. Батьки, до здивування, погодилися. На бенкет були запрошені друзі, родичі… і, звісно, Оленка з братом та його другом — Едуард.

— Тільки спробуй не вмовити Пашка привести Едуарда, — майже зі сльозами просила вона подругу.

— Заспокойся, вони прийдуть. Обіцяли.

Катерина знала: сьогодні все вирішиться. Сьогодні вона покаже йому, що стала дорослою, бажаною, коханою. Що вона — саме та, хто потрібен йому.

У неї був багатий досвід спокушання, і вона була впевнена: Едуард не встоїть. А коли зрозуміє, що вона зберегла себе тільки для нього… О так! Це стане найкращим подарунком на її вісімнадцяте.

— Ого! Та ти прямо… міс Всесвіт! Найгарніша дівчина на планеті! — Едуард глузливо оглянув іменинницю.

Катерина спалахнула — в його голосі не було поваги, тільки зверхня іронія. Він усе ще бачив у ній малолітку.

— Я доросла відсьогодні, — жартома відповіла вона, показавши язика. — Просто запам’ятай це.

Про себе подумала: «Почекай, любий… Ти ще дізнаєшся, яка я тепер. Я тобі таке покажу, що будеш за мною слідом ходити».

Катерина була впевнена: ніхто не залишиться байдужим поруч із нею — такою молодою, гарною, пристрасною. В голові крутилася улюблена пісня її батька (хай навіть співав її чоловік), але це не мало значення.

— Буде ніч, і ти мене ще впізнаєш… — прошепотіла вона на вухо Едуарду, простягнувши йому руку. — Пішли танцювати.

Ні, вона більше не та сором’язлива шістнадцятирічна дівчина. Сьогодні — вона господиня своєї долі. І ніхто, ні одна блондинка, ні рудоволоса красуня — ніхто більше не прикується до Едуарда. Ніколи більше.

Едуард — її. Її здобута, виплекана перемога. Її подарунок на день народження.

Як же сильно вона розчарувалася, коли побачила, що він уже прямує до виходу в верхньому одязі.

— Ні! — прокричала вона в душі.

— Зачекай, Едуарде, це ж нечесно! — прошепотіла вона йому в спину, голос тремтів. — Хай хоча б годинку побудь. Ти ж головне пропустиш. Сюрприз для тебе. Пішли… Зараз… Я все покажу…

Вона потягла його за собою, намагаючись бути наполегливою, відчуваючи: зараз усе вирішиться.

Наперед обрала місце — тиху кімнату в підсобці, де їх ніхто не знайде.

— Чорт забирай! Ну чому ти не попередила?! — майже з образою сказав Едуард, коли все закінчилося.

Катерина чекала зовсім інших слів. Вона ж старалася. Застосувала весь свій арсенал, була ніжною, пристрасною, переконливою. Була впевнена, що йому сподобалося. Тим більше, він мав зрозуміти: він у неї перший.

— Що не так? Чому ти сердитися? — запитала вона, відчуваючи, як у серці починає холоднішати.

— Навіщо ти це влаштувала? Хотіла прив’язати мене? — грубо відштовхнув Едуард її руки, поправив одяг і швидко вийшов із кімнати.

Катерина повернулася до гостей з порожнім поглядом і блідою шиєю.

Після цього Едуард почав уникати її. Можливо, не спеціально. Просто їй здалося, що йому все одно. І вона вирішила «забити».

Катерина поринула в навчання. Перестала з’являтися на вечірках. Уникала хлопців — їхня увага почала дратувати. Вона грубіла, зривалася, відштовхувала навіть тих, хто просто хотів зробити комплімент.

А через два місяці дізналася, що вагітна.

— Хто він?! Хто цей негідник?! — батько був поза себе.

Катерина мовчала, дивлячись у підлогу.

— Катюша… може, ще не пізно?.. — тихо запитала мама. — Може, все ж позбутися?

— Ні! Я цього не зроблю. Я його люблю.

— Кого?! — батьки вигукнули беззвучно.

І тоді вона зізналася.

— Ваш син спокусив нашу дівчинку! — гнівно заявив батько на зустрічі з батьками Едуарда. — Він уже дорослий — йому двадцять шість, а їй щойно вісімнадцять! Вони повинні одружитися!

— Але як змусити людину на шлюб проти волі? Та й чи буде від цього користь? Щастя в таких союзах не буває…

— А хочете, щоб ваш хлопець опинився за ґратами? Бо я доведу: в момент зачаття Катя була неповнолітньою! Вона народилася рівно опівночі, а все сталося ввечері. Так що вирішуйте самі.

— Робіть, як знаєте, — зітхнула свекруха. — Лише хто ж добровільно одружиться заради дитини?

— А от ми й змусимо, — рішуче відповів батько. — Або хай відповідає за законом. А щастя в шлюбі — справа наживна. У нього буде квартира, хороша посада. Катя — розумниця, красуня. Що ще треба?

На весіллі Едуард майже не дивився на наречену. Коли кричали «гірко», він ледве торкнувся її губ своїми — холодними, байдужими.

Однак після медового місяця, організованого батьками Катерини з надією на примирення, життя ніби увійшло в колію.

Та вже тоді Катерина почала розуміти: усе це була помилка. Її юнаць

ка, майже безумна пристрасть до Едуарда виявилася не любов’ю, а примарою. Як же вона хотіла повернути все назад… Але було запізно — тепер у домі з’явилася Маруська, перший смішний її крик нагадував Катерині, що це реальність. Реальність, де вони з Едуардом із кожним днем віддаляються один від одного.

— Дивна у вас дівчинка, — якось зауважила свекруха. — Ні на кого не схожа. Ні на тебе, ні на Катерину.

Едуард, до того байдужий до дитини, пильно подивився на доньку, хмикнув, але нічого не сказав. Адже він точно знав, що Катя була чиста до нього. Але з того дня почав частіше дратуватися, чіплятися до всього, кричати. Іноді навіть замахувався. Одного разу вдарив.

— Я сама впала, — говорила Катерина батькам, ховаючи сльози й гіркоту.

З того моменту чоловік перестав приховувати свою жорстокість. І тоді Катерина ухвалила рішення.

Оленка давно пропонувала їй приїхати до Києва, куди переїхала після заміжжя. А дізнавшись, що відбувається в сім’ї Каті, наполегливо наказала:

— Біжи від нього. Приїжджай до мене з Маруською. Поживеш, заспокоїшся. Подаси на розлучення. Потім, якщо захочеш, продаси квартиру й залишишся тут назавжди. А зараз — іди. Прямо зараз.

— Я їду в гості до Оленки, — сказала Катерина чоловікові, збираючи речі.

— Надовго?

— На пару тижнів.

— Навіщо стільки речей?

— Ну… бо я йду. Назавжди. Я більше так не можу. Ти мене ніколи не любив. Це я кохала тебе.

— А тепер? Розлюбила? — голос Едуарда здався тихим.

— Напевно…

І вперше за довгий час він її обняв.

— Пробач мені… Я справді поводився як останній негідник. Не цінував тебе… А ж у нас же є Маруська…

Серце Катерини забилося швидше, як колись у юності, коли їй було шістнадцять.

— Повернись… Будь ласка…

— Не знаю… Я поки не готова.

У дні перед від’їздом Едуард поводився інакше. Лагідно, уважно. Грав із донечкою, говорив теплі слова дружині. Катерина знову відчула тепло в грудях. І ледь не здалася.

— Я повернусь, — прошепотіла вона, перш ніж із Маруською вийти на перон. — До скорої зустрічі.

— Я чекатиму, — крикнув Едуард. — Повернися, будь ласка!

Катерина обернулася, і серце стискалося від думки про розлуку. Вона боролася із собою, щоб не розвернутися й не лишитися. Сіла в потяг, усадила Маруську біля вікна.

«Гаразд, тепер пізно. Назад шляху нема», — намагалася вона переконати себе, коли потяг рушив із перону.

Та за якихось пів години оголошення по гучномовцю порушило плани:

— Потяг скасовано з технічних причин. Пасажирів просять пройти до кас для реєстрації на наступний поїзд, який відправляється за годину.

Отримавши багаж, Катерина здала валізи в камеру зберігання… і перебронювала квитки на завтра.

Її серце розривалося від бажання повернутися. Вона не могла викинути з голови сумний погляд Едуарда, коли прощалася. Можливо, він справді змінився? Можливо, відчуває?

Вона відвезла Маруську до мами — батько ночував на дачі, — а сама поїхала додому. Хотіла побачити його очі, коли він зрозуміє, що вона знову поруч. Хотіла відчути ту мить.

Було б добре, щоб він був удома…

Катерина відчинила двері й відразу зрозуміла — Едуард удома.
Тільки ось світло лилося зі спальні, музика саксофона м’яко пливла кімнатою..

Вона не встигла зняти взуття, а серце вже калатало. Знову ревнощі. Знову біль.

Увійшовши до спальні, була готова до всього. Але не до цього.

— Цього не може бути… — прошепотіла вона, застигаючи на порозі.

Чоловіка вона не бачила. Але чужі очі, що глузливо дивилися на неї з-під покривала, залишаться в її пам’яті назавжди.

Це був він — той самий чоловік, якого Едуард називав «сонечком». Не жінка. Не коханка. А чоловік.

І Катерина раптом зрозуміла: він ніколи не любив її. Ніколи не зможе. А вона… вона занадто довго трималася за ілюзію, що розбилася остаточно й безповоротно.

Наступного дня Катерина поїхала до Києва. Без огляду. Без жалю.

Там вона почала нове життя. Дуже скоро лише Маруська нагадувала їй про минуле. Про те, як багато років вона безумно кохала людину, яка ніколи б не відповіла їй взаємністю.

Іноді вона замислювалася: як могла так помилитися? Як могла віддати стільки років свого життя тому, хто був їй чужим за своєю суттю?

Відповіді не було. Був лише усвідомлений вибір — іноді любов буває лишень самообманом. А єдиний шлях із нього — почати все спочатку.