– Будинок я продавати не буду! Він ще й Паші знадобиться! – Ти ж перша мене і поженеш! Заважатиму я вам! Я вже пожила, знаю, що говорю! Таких прикладів багато! – Незворушно відповіла бабуся

– Пашо, картоплю час саджати! Приїхали б, допомогли, га? Не впораюся я одна… – бабуся зважилася на дзвінок онукові в надії, що той допоможе впоратися з городніми клопотами.

Але на позитивну відповідь вона не розраховувала. Молодь завжди зайнята. А тому, після короткої паузи додала:

– Сусіди шашлики смажать! Такий аромат розноситься! На все село! Приїжджай! Після картоплі й ми приготуємо м’ясо, поїмо.

– Бабуль! Ось ти, як завжди! Далася тобі ця картопля! Навіщо вбиватись? Восени привезу тобі з ринку пару мішків. Невже на зиму не вистачить? – Невдоволено відповів онук.

– Ну, як же? Земля пустуватиме? Не можна, любий! Поки я жива, город буде! А потім, як віддасте моє тіло землі, робіть із ділянкою, що хочете!

– Приїду я бабусь, у суботу й приїду. Потерпить твоя картопля до вихідних?

– Потерпить, онучку! Ти, Павле, може, й дівчину свою прихопиш? Буде нам помічниця!

Павло, почувши таку пропозицію, засміявся. Він знав, що його Ліка дбайливо ставиться до рук і нізащо не дозволить собі возитися з грядками. Але, щоб не образити кохану бабусю, у якої виріс, він відповів:

– Передам їй, що ти запрошувала. Але змушувати не буду. Ми поважаємо вибір один одного!

– Ну так, ну так, – погодилася бабуся і попрощавшись з онуком, поклала слухавку.

Павло дотримався своєї обіцянки. У суботу він прибув до села. Та не один. На подив, Ліка погодилася взяти участь у цій поїздці.

Вона сприйняла посадку картоплі, як щось екстремальне. А дівчина любила сильні почуття. Навіть із парашутом стрибала і на повітряній кулі літала!

Бабуся привітно зустріла молодих, нашвидкуруч розпитала про справи та успіхи. та видала всім робочий одяг. Ліка гидливо оглядала високі чоботи. Але все-таки вирішила не суперечити й натягла взуття на ноги.

Павло любив село. Тут він виріс. Його батьки рано покинули цей світ. І бабуся для нього стала єдиним світлом у вікні.

Це вона вчила його писати й читати, проводжала до школи, заліковувала перші синці, отримані в хлоп’ячих чубанинах.

Це Ніна Степанівна наполягла на тому, щоб після школи онук вступав до інституту. Вона сказала, що потрібно користуватися привілеями, які держава давала сироті. І хлопчина з легкістю вступив на перший курс.

У студентські роки саме картопля та соління не раз рятували Павла від голоду. Бабуся надсилала овочі з попутниками. І тоді весь гуртожиток бенкетував.

Це зараз Павло добре заробляв і міг купити картоплю будь-якого ґатунку. А в ті часи він міг собі дозволити тільки городину з бабусиного городу.

І ось троє працівників вийшли на переорану ділянку позаду будинку. Бабуся та Павло озброїлися лопатами, а дівчині видали цебро з картоплею.

Дівчині потрібно було кидати в лунки картоплини та стежити за тим, щоб випадково не потрапила гнила.

Ще вранці Ніна Степанівна протопила лазню та поставила маринувати м’ясо. Взагалі, з посадкою вона впоралася б і одна.

Але дуже вже хотілося їй побачитися з онуком та його нареченою. А тому вона не проґавила нагоди запросити молодих до себе.

Павло встромив лопату в землю і відчув задоволення. Все-таки приємна фізична робота, звичайно, коли її в міру. Ліка морщила носик і все намагалася глибше натягнути на руки рукавички: боялася зламати нігтики.

Дівчина брала картоплину двома пальцями й прицілившись, кидала у викопану лунку. Справа повільно, але просувалася. А Павло почав розмову:

– Бабуль, ми з Лікою хочемо одружитися. Грошей ми поки що багато не накопичили. Доведеться тинятися по знімних кутах. Не до тещі ж мені йти?

– Нічого, Павлушо. Усі з малого починають. Обживетеся – наживете, – розважливо відповіла Ніна Степанівна.

– Чекати дуже довго, поки ми наживемо. А нам на початковий внесок трохи не вистачає. І ось що я подумав: продавай будинок! Скільки тобі ще тут одній мучитися? Будеш з нами у місті жити. Я ж за тобою сумую!

– Ні, любий, і не думай! Заважатиму я вам. Недобре молодим зі старою жити. Хіба тільки догляд за мною буде потрібен.

– А поки я на ногах, нікуди не поїду! Не можна город кинути, або в чужі руки віддати! Земля мене з дитинства годує.

– Ніно Степанівно, але ж гроші від продажу будинку ми вкладемо в покупку квартири. Там і ваша частка буде.

– Натомість ми з Пашею почнемо сімейне життя у власному помешканні. Як добре всім буде, – підтримала коханого дівчина.

Але бабуся суворо подивилася на неї й сказала:

– Ти ж перша мене і поженеш! Заважатиму я вам! Я вже пожила, знаю, що говорю! Таких прикладів багато! Садіть картоплю, за гостинцями приїжджайте восени, завжди прийму.

– А будинок продавати не буду! Він ще й Паші знадобиться! Відкладайте перший внесок, накопичуйте. І потім, поки борг не виплатите, квартира вашою не рахується.

– А раптом щось станеться? Куди примчитеся? У тебе, зрозуміло, мама та тато є! А Паші куди подітися? До мене повернеться!

Павло розумів, що бабуся має рацію. Але йому стало прикро. От були б його батьки живі, такого точно не сталося б. І він вирішив, що більше до бабусі не їздитиме.

А то добре вона влаштувалася: Паша приїжджає і весною, і восени, допомагає і з дровами, і з садом, і з городом. Коли треба, лазню чи паркан поправить. Що старій не жити на всьому готовому?

А ось, як залишиться без допомоги, миттю погодиться. Переконається, що їй буде краще у місті, та продасть будинок.

І, закінчивши з картоплею, Павло з Лікою поїхали. Навіть шашлики не готували. Ніна Степанівна зітхнула.

Внука вона любила, але продавати свій будинок нізащо не погодилася. А Пашка ще молодий, зрозуміє її потім.

І Павло не відвідував бабусю все літо, не приїхав і по осені. Коли бабуся дзвонила, квапливо відповідав, посилався на справи, та кидав слухавку.

Важко того року довелося Ніні Степанівні. Довелося одній за картоплею доглядати: полоти, підгортати, викопувати, мішки з урожаєм в льох тягати. Але потихеньку вона впоралася: де самотужки, де з сусідами. У селі народ чуйний, у біді не покине.

Дізналася Ніна Степанівна про те, що онук одружився. На весілля її не покликав, лише повідомлення надіслав. А коли вона зателефонувала з привітаннями, відповів:

– Соромно мені перед Лікою. Привів дружину в орендоване помешкання! Вона, звичайно, знаку не подає, але незадоволена. А все ти винна. Продала б будинок, жила б із нами у квартирі!

І знову Паша кинув слухавку. Ішов час. Десять років пролетіло непомітно. Ніна Степанівна, як і раніше, жила у своєму будиночку. Кількість грядок на її городі помітно зменшилася. Здоров’я почало підводити.

З Павлом вона не бачилася, той зрідка дзвонив і, повідомивши, що все добре, клав слухавку. Будиночок занепадав. Будь-яка будова вимагає чоловічої руки. А Ніні Степанівні було не під силу ремонтувати своє житло.

Так і мешкала. Потихеньку, легенько, на долю не нарікала і допомоги ні від кого не чекала. Тільки Бога просила, щоб прибрав її одразу, не мучив. Доглядати нікому. Та й не хотілося бути комусь у тягар.

Але іноді у її голові виникала гірка думка. Жаліла Ніна Степанівна, що не послухала онука, не продала будинок. Жила б зараз у місті, няньчила правнуків, невістці допомагала. Але що зроблено, те зроблено.

…Одного пізно ввечері хтось постукав у її віконце. Ніна Степанівна пішла відчиняти двері й обімліла: перед нею стояв Павло. Мав він, м’яко кажучи, недобрий вигляд. Був пом’ятий, не голений, не тверезий.

Миттю кинулася бабуся до онука, чаєм пригостила, нагодувала, спати поклала. А зранку лазню витопила та відправила Павла паритися. Той повернувся до хати посвіжілим і, опустивши очі, зізнався:

– Бабулю, як же ти мала рацію, що не продала цей будинок. Тепер він – мій єдиний притулок. Біда зі мною сталася. Почав я в пляшку заглядати з друзями. Їм – нічого, а мене затягнуло.

– Ліка подала на розлучення. Залишив їй і доньці квартиру. Ще більше став пити. З роботи погнали. Ніде не міг затриматись. Нудно мені, туга стала їсти. І так захотілося в село! Дозволь, бабусю, поживу?

– Павлушо, живи, скільки хочеш. Але пити тобі тут не дам. Ти ділом займися. Земля прогодує. Будинок ремонтуй. Проживеш!

У селі Павло відтанув душею. Звичайно, не відразу його справи налагодилися. Потрібен був час. Але все вийшло.

Почав Паша дбати про господарство, завів кіз і навіть відкрив свій невеликий бізнес. Козяче молоко охоче купували приїжджі для малих дітей. А потім він і сир навчився робити. За ним навіть із міста приїжджали.

А коли бабусі не стало, поставив Павло новий, міцний будинок. У бік зілля більше не дивився. І життя його налагодилося. А коли приходив на цвинтар, відвідати бабусю, завжди казав:

– Дякую, бабусю, що не продала будинок!І пробач, що недолугим був, не спілкувався з тобою, ображався.

– Якби не ти, невідомо, як би склалася моя доля. Може, і в живих би вже не було. Не дарма кажуть, що маємо – не цінуємо, а втративши – плачемо…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.