Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей білий кіт. Впусти його, він щастя принесе! – наказав Іван

Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей білий кіт. Впусти його, він щастя принесе! – наказав Іван.

Кіт не міг дзвонити у двері!.. Проте дзвінок пролунав, вона могла поклястись!

Побігла відкривати, не питаючи. Нікого немає. І тут погляд ковзнув униз. Усередині все похололо, сильно закололо серце. Так не буває. Чи буває?

А вона думала, що Ваня марить. Потім порахувала: саме сім днів минуло. Отже, правда. Відчинила двері ширше, не наважуючись взяти тварину на руки.

Кіт швидко прошмигнув усередину. І бігом до зали. Ліг в улюблене крісло-гойдалку чоловіка і відразу заснув. А Маруся так і продовжувала стояти, притискаючи до себе кухонний рушник і витираючи сльози, що набігли…

Вона весь тиждень проридала. На роботі взяла відпустку. Не могла навіть вийти на вулицю — ноги не тримали.

Коханий чоловік Ваня, з яким вони разом із дитячого садка були, раптом сильно захворів. Здоровий, під два метри, веселун, майстер на всі руки. Ніколи навіть на застуду не хворів. А тут раз – рак. З’їв він його за кілька місяців, не скривився.

Чоловік менше ніж 50 кг під кінець важив. Маруся намагалася триматись. Все жартувала. Що скоро літо. І вони попливуть човном. Будуть на тому березі гриби збирати. Картоплю запікати. Хліба засмажать. І в саду справ повно.

Іван слухав і кивав. Немов погоджувався. Ручки в нього зовсім худенькі, слабкі. Ледве доторкнувся до її долоні та прошепотів:

— Як же ти… Без мене. Треба щось придумати. Треба ж берегти тебе! Маленька ти моя, — Іван судомно закашляв.

— Ну що ти, любий, лежи, не можна тобі хвилюватись! Яка я маленька? Мені вже 48 років! — схлипнула Маруся.

– Не вже, а тільки ще! – Спробував усміхнутися чоловік.

Він такий був. Добряк із гумором.

Два дні провів у забутті, а потім раптом розплющив очі та чітко так наказав:

— За тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе. Скоро ти будеш радіти!

– Ваня! Ти що кажеш? Як не стане? Ваню, я не можу без тебе! – Заплакала жінка.

Сама вирішила – чоловік сильно марив. Надвечір Івана не стало.

Дітей у пари не було. І бідолашна жінка місця собі не знаходила. І ось пролунав той дзвінок у двері.

Дивлячись на білого кота, Маруся не могла зрозуміти: чи випадковість, чи чоловік щось знав? З майбутнього? Але як?

Кіт прокинувся. Вона несміливо присіла поряд. На безпритульного не схожий. Доглянутий, білий. І чи їй здалося, чи правда — здалося, що кіт очима та звичками на чоловіка її схоже.

Пішла на кухню, там у неї компот варився. Кіт несамовито заволав. Вона йому мисочку налила. Іван теж дуже компот любив. Кіт усе до останньої краплі вилизав.

— Бач, ти… Компот, — тільки й прошепотіла жінка.

Так кіт знайшов ім’я – Компот. У Марусі серце боліло останнім часом. І тієї ночі, першої, коли кіт прийшов, вона раптом прокинулася серед ночі та зрозуміла — нема чим дихати.

Мов тяжкість якась. Судомно почала хапати губами повітря, намагаючись дотягнутися до телефону, щоб швидку викликати. Та не змогла. Тільки безсило сповзла на підлогу.

Останнє, що запам’ятала – Компот, що швидко підбігає до неї та заповзає по руці.

Коли розплющила очі, навколо вирував ранок. Сонячні зайчики стрибали по стінах, наздоганяючи один одного. Нічого не боліло. А у вухо радісно тикався кіт.

Він її ще не раз виручав.

Якось Маруся двері не зачинила, коли половики трусила. Все одно в магазин іти. І раптом та відчинилася і мужик ввалюється.

На вигляд неадекватний, очі дикі. І на неї йде. Вона тільки охнула. А зі стінки в коридорі, де шапки лежать, Компот стрибнув. Непроханому гостю майже на плече, кігті випустивши. Той завив, кота скинув та бігти.

Або, коли вкотре згадавши чоловіка, жінка заснула, а на плиті чайник та рушник зверху впав. Кіт розбудив, коли вся кухня в диму була. Кричав так несамовито.

Маруся йому купила шлейку. І гуляла з ним. Поступово заспокоюючись. Її бідне змучене серце сприймало Компота не як тварину. А якогось посланця від коханого Вані.

Літнього вечора гуляли в парку. Пізно вже було. Але Компот її просто наполегливо тяг туди погуляти. І тут на лавці Маруся побачила хлопчика років десяти.

Він сидів і дивився в одну точку. І така скорбота була у цій маленькій фігурці, що жінка не витримала, зупинилася. Хлопчик плакав. Але, побачивши її, витер очі та швидко відвернувся.

Вона поряд на лавку присіла. Думала, як розпочати розмову. Раптом потрібна допомога?

І тут Компот, зіскочивши з її колін, підійшов до дитини. Замуркотів, почав об руку тертися. Хлопчик звів очі такі нещасні. І несміливо погладив кота. А той його все за шию обіймав.

Розмова зав’язалась в них. Хлопчик розповів, що з притулку втік. Не може бути там. Хоче додому. А дома немає. І мами з татом теж більше нема. Вогонь – і все. Він вибрався. Точніше, батько виштовхав в останню мить.

Маруся себе цієї миті шкодувати перестала. Посунулася до хлопчика, почала гладити його по голові, розповідати про чоловіка, про себе, про кота.

Потім сказала, що проводить — його шукають напевно. І біля самих воріт раптом схаменулась, запитала:

– Як тебе звуть?

– Іван, — просто відповів хлопчик.

З ранку Маруся вже була у керівництва. Почала пояснювати, що зарплата у неї висока, квартира чотирикімнатна, дача. Треба – шлюб оформить.

Маруся навіть із сусідом на цю тему вже поговорила, той пообіцяв допомогти із фіктивним шлюбом, якщо потреба виникне. Якщо не можна усиновити, вона може і під опіку взяти.

Її, щоправда, попередили — дитина важка, неконтактна, є маленькі дітки, тож якщо вона хоче, можна їх взяти.

– Ні. Мені Ваня потрібен, тільки й відповіла вона.

І попросила хлопчика відвідати. Він в ігровій біля вікна стояв. Маруся зайшла. З собою у неї булочки були з корицею. А в горлі ком навіть покликати не змогла.

Тільки Ваня наче щось відчув — обернувся. І така радість спалахнула в очах!

– Здрастуйте! А ви як у нас опинилися? А де кіт? – підбіг.

– Я… до тебе, Ваня. Ось приходила до директора. Ваню, ти в мене жити хочеш? Я знаю, маму ніхто не замінить. Чужа тітка я. Але… Тобі добре буде, обіцяю. Дитина не повинна жити у дитбудинку. Кожен повинен мати сім’ю. Щоб у всіх дітей з’явилися мами та тато. Тому що найголовніше у житті — це сім’я та будинок. Місце, де на тебе чекають! Ваню, я тебе завжди чекатиму! — обтираючи сльози, прошепотіла Маруся.

– Правда? Ви мене справді заберете? Додому? – ахнув хлопчик.

Маруся оформила потрібні документи. Невдовзі Іван переступив поріг її квартири. До нього назустріч вибіг Компот. Хлопчик підхопив його на руки, уткнувся у шовковисту шерсть.

Маруся метушилася, на стіл накривала. І довго сиділа біля ліжка, де неспокійно спав хлопчик.

Минув місяць і Ваню стало не впізнати. Він перестав здригатися, кричати уві сні. Її називав «тітка Маша».

І вечорами, коли разом дивилися фільми, тримав усе за руку. А ще бентежачись, просив йому почитати перед сном. Знайомі плечима знизували: навіщо це їй? Жила б собі.

Вони не розуміли, що вперше після того, як чоловіка не стало, вона жити почала. У неї були хлопчик та кіт. Улюблені.

Того вечора Ваня у дворі велосипедом катався, та не втримав рівноваги, об камінь запнувся. Маруся вибігла до нього. І тут хлопчик, сидячи на землі й простягаючи до неї руки, раптом крикнув:

– Мамо! Мамуся!

Маруся обійняла його. І ласкаво зашепотіла, що зараз боляче не буде, все минеться. І трохи голосніше сказала:

– Все минеться, Ванюша, синочок! Мама поряд!

А зверху, з вікна, спостерігав за ними з підвіконня кіт Компот.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!