– Це що, виходить, вона з обіду в кутку стоїть? – А ти ще повчи мене дітей виховувати! – фиркнула у відповідь свекруха. – А я не просила нашу дочку виховувати! Я просто попросила за нею придивитися! Просто доглянути! Не треба її виховувати! Ми якось самі

– Ви неправильно виховуєте дочку! – заявила нам свекруха, коли ми з чоловіком Глібом та донькою Христиною прийшли до неї в гості.

Гліб, як завжди, вирішив залишитися осторонь, мовчати, не втручатися. Але я так не можу. Ніколи не лізу в чуже виховання й іншим не дозволяю лізти в моє.

– Правильно, неправильно. Наталю Андріївно, ну немає таких методичок, в яких все це буде розписано.

Свекруха поправила окуляри та подивилася на мене таким поглядом, ніби я щойно зізналася у крадіжці.

– Ех, все вам треба розписувати. Якби ви більше слухали старших і менше слухали цей свій інтернет, може, і сенс був би.

Я глибоко зітхнула. Далі сперечатися не стала, бо марно це. Свекруха у нас така, що доводитиме своє, навіть якщо всі навколо будуть проти.

Мене в принципі не сильно турбувало її вічне бурчання та непрохані поради. За час декретної відпустки я жодного разу не зверталася до неї з проханням допомогти з дитиною. Я просила Гліба, і він без запитань брав відгул на роботі, чи відпрошувався на кілька годин.

Але ось, декретна відпустка закінчилася. Христина пішла до дитячого садка. Все йшло своєю чергою, я насолоджувалася поверненням у робочий ритм.

Але не минуло й місяця, як дитячий садок несподівано зачинили на карантин. На два тижні! На роботі, ясна річ, мене ніхто відпускати не збирався.

Глібу теж відпустку не дали. Прямим текстом і мені і йому сказали: розв’язуйте питання. Просіть бабусь, дідусів.

Мої батьки жили далеко, в іншому місті, тож залишалося лише просити Наталію Андріївну.

Коли ми з Глібом підійшли до неї з проханням допомогти, вона зустріла нас з таким виразом обличчя, ніби ми прийшли просити у неї нирку.

– Цікаві, звісно, ​​- обурювалась свекруха, закочуючи очі. – Наче у бабусі своїх справ немає.

– Мамо, ну ти ж на пенсії, – говорив Гліб, намагаючись натиснути на неї. – Невже твої справи важливіші за рідну внучку? Це лише два тижні, а потім садок працюватиме.

Вона відвернулася, потім тяжко зітхнула.

– От ви, звичайно, негідники. Гаразд. Так і бути. Тільки я до вас не поїду. Сюди до мене її привозьте. Зранку привезли, а після роботи забрали. Мені ж не двадцять років, щоб містом кататися.
***
Увечері, в перший день ми поїхали забирати Христину у свекрухи. Під’їхали до старого, обшарпаного п’ятиповерхового будинку. Я вийшла з машини, та підійнялася на четвертий поверх.

Постукалася, ніхто не відповів. Я знала, що свекруха мала звичку не замикатися на замок, тому, не чекаючи відповіді, штовхнула двері.

Тихо увійшла до квартири. Там була тиша. Незвичайна, гнітюча тиша. А те, що я побачила, шокувало мене.

Свекруха, як ні в чому не бувало, сиділа за кухонним столом, розгадувала свої сканворди. А Христина, наша трирічна донька, стояла в кутку коридору, спиною до мене, і надривно схлипувала. Моє серце стислося.

Я швидко підійшла до дочки, взяла за руку, щоб повернути до себе, і тут у неї почалася справжня істерика. Вона щось кричала, заїкалася, слова плуталися.

Я ні слова не зрозуміла, але бачила, що моя дитина дуже налякана. Сльози текли по її щоках, залишаючи мокрі доріжки.

– О, прийшла! – Почула я голос за спиною.

Я різко розвернулася.

– Наталю Андріївно, а що тут відбувається? – ледве стримувалась, щоб не зірватися на крик. – Чому Христина стоїть у кутку і так налякана?

– Це все ваше виховання!

– Та що не так? – Я закричала. Боковим зором побачила, що Гліб теж увійшов до квартири. – Що такого вона могла зробити, що ви її поставили в куток?!

– Що-що! Та все не так! Іграшки свої розкидала, прибирати не хоче. У супі колупається. Це я їм, це не їм. Ну, я й не витримала, поставила в кут. А як ще виховувати, якщо ви розпустили дитину?

Я знала, що Христина іноді вередувала, щось розкидала, не все їла в супі. Але я вважала це нормальним для трирічної дитини, яка тільки пізнає світ, вчиться висловлювати свої бажання. Але щоб одразу за це у кут?

– Це що, виходить, вона з обіду так стоїть?

– А ти ще повчи мене дітей виховувати! – фиркнула у відповідь свекруха.

– А я не просила нашу дочку виховувати! Я просто попросила за нею придивитися! Просто доглянути! Не треба її виховувати! Ми якось самі!

– Самі, хм, – посміхнулася свекруха, склавши руки на грудях. – Я бачу, як ви самі. Недобатьки!

Я повернулася до Гліба. Чекала, що він заступиться за мене, пояснить своїй матері, що вона не має рації, і так не можна поводитися з маленькою дитиною. Але Гліб мовчав.

– Ти чого мовчиш? – Не витримала я і накричала на чоловіка. – Твою доньку кривдять, а ти язик проковтнув!

– Насте, ну чого ти завелася? Мама ж як краще хоче! – сказав він, опустивши погляд на свої черевики.

– Ага, тобто для тебе це «краще», коли твою доньку та дружину принижують?

– Так усе, мені набрид цей театр! – випалила свекруха. – Забирайте свою дитину. І якщо ви так про неї дбаєте, то не треба більше до мене привозити! Навіть не просіть!

– Та ніколи в житті! – Закричала я ще голосніше. – Та щоб я вам дочку довірила бодай на годину?! Не дочекаєтеся! Ми більше сюди ні ногою!

Я взяла Христину за руку, і ми вийшли із квартири. Гліб залишився. Напевно, перепрошував за мою поведінку перед матір’ю. Не знаю.

Мені не цікаво було. Моя свекруха того дня показала своє щире обличчя, і я більше не хотіла мати з нею нічого спільного.

Того ж вечора я написала в домовий чат. Запитала, чи є в нашому оточенні хороша нянька. На мій подив, з нашого ж будинку відгукнулася літня жінка, тітка Свєта.

Я її добре знала, часто розмовляли у дворі, коли моя Христина та її онука грали на дитячому майданчику. По тому, як вона розмовляла і поводилася зі своєю онукою, я знала – вона точно дитини не скривдить.

Я відводила Христину вранці до тітки Свєти. Приблизно в цей час до неї приводили внучку. Дівчата весь день грали, веселилися, і я бачила, що моя донька щаслива. Вона з радістю бігла до чужої бабусі й навіть не згадувала про рідну.

А зі свекрухою я так і не розмовляю. Чоловік бурчить іноді: «Коли ж ви вже помиритеся». Я пожартувала, що добре, якщо ніколи.

Це той самий жарт, в якому є частка правди. Відсотків, так дев’яносто, а може й усі дев’яносто дев’ять.

Напевно, це у всіх матерів так – просто звірі, коли мою дитину хтось ображає. Сама ніколи не ображаю, а іншим і поготів не дозволю!

Як ви вважаєте, слушно вчинила бабуся? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!