Дочка і не думає про своє житло, чекає, що я їй квартиру віддам, але я маю на неї інші плани

З дочкою нещодавно вкотре була неприємна розмова. Я намагаюся її повернути з небес на грішну землю, але вона в якихось своїх фантазіях живе.

Основна фантазія – це що я віддам свою двокімнатну їм з чоловіком, а сама переїду в однокімнатну, теж мою, але в якій зараз живуть молоді.

Я ніколи нічого подібного не обіцяла, бо я мала зовсім інші плани на обидві квартири. Дочка з чоловіком попросилися туди жити, щоб відкладати собі на іпотеку, але щось я не помічаю, щоб їх накопичення кудись просувалися.

Живуть вони там вже п’ять років. За ці п’ять років вони тричі з’їздили відпочити за кордон, купили машину в кредит і немає натяків на те, що вони хоч щось відкладають.

Я власниця двох квартир – однокімнатної від мами та двокімнатної, на яку заробила сама своїм горбом. Ми з дочкою жили у двокімнатній квартирі, я звикла до цієї квартири та найближчими роками нікуди звідси переїжджати не збираюся.

Коли донька вийшла заміж і я пустила їх жити в мамину однокімнатну, то було сказано відразу – це не подарунок, квартиру я переоформляти не збираюся, тому вони тут поки поживуть, а потім переїдуть на свою квартиру.

Але мої слова дочка серйозно не сприйняла, а за нею і зять теж. Хоча я повторила неодноразово – вас пустили тимчасово пожити, не більше.

Я поки що працюю, але пенсія не за горами. У мене надії на те, щоб дочка мені допомагала матеріально, нема. Вони з чоловіком себе забезпечують абияк, якби не батьки зятя, то взагалі б на макаронах сиділи.

Це свати їм допомагають вічно грошима, продуктами, а молоді живуть у своє задоволення та взагалі ні про що не думають. У них все гаразд. А що на завтра у них жодної копійки не відкладено, їх зовсім не турбує.

Тому я вирішила, що на пенсії одну квартиру здаватиму, щоб був хоч якийсь прибуток. А якщо все стане зовсім погано, не зможу здавати, то одну квартиру продам, а на ті гроші найму доглядальницю собі.

Так, за живої дочки я про доглядальницю думаю. Бо її й зараз не допросишся приїхати, якщо треба щось допомогти. А я ще й просити не люблю, чи не подобається мені цей процес. Тож я краще якось про свою старість подумаю сама.

А молодята хай хоч своє життя якось під контроль візьмуть. А то живуть, як метелики-одноденки. Все їм легко і весело, якщо очі на реальний стан справ не розплющувати.

Ось зараз у них немає свого житла, вони платять кредит на машину, мені вже приходять повідомлення, що за квартиру борг накопичився пристойний, зять три місяці сидів без роботи. А дочка зі щасливою посмішкою мені заявляє, що я незабаром стану бабусею.

Ще з таким натяком, що збирай-но, мамо, речі та переїжджай в однокімнатну, а ми, як і планували, заїдемо у твою двокімнатну. Але не вгадали, я морально була готова до такого шантажу.

Дочку я привітала, побажала здоровʼя та сказала, що їм тепер складніше буде накопичувати на іпотеку, але вони молодці, що зважилися завести малюка.

У дочки аж обличчя витяглося від моїх слів. Вона почала зітхати, що в однокімнатній їм буде, звичайно, тісно, ​​ось була б у них двокімнатна. Я відповіла, що накопичать на двокімнатну – буде в них двокімнатна.

– А ти взагалі не хочеш взяти участь у долі дочки та онука? – Вибухнула дочка.

Таке відчуття, що зараз я в житті дочки не беру участі. Чи участь полягає лише в тому, щоб усе на блюдечку їй приносити?

Я й так збираюся зробити все, що від мене залежить, щоб у майбутньому не сідати на шию молоді. Я б і зараз вже могла однокімнатну квартиру здавати та гроші відкладати, але натомість там живуть дочка із зятем, ще й борги по комуналці збирають.

Поки я їх із квартири не жену, але дочка має розуміти, що це тимчасове вирішення проблеми, треба самим якось напружуватись і щось робити. І мені здається, я чітко дала це їй зрозуміти!