Мені моя дочка прямим текстом заявила, що в неї тепер нове життя, в яке її син не вписується. І їй байдуже, що з ним далі буде.
Я не можу досі прийти до тями після тієї розмови та зрозуміти, що мені тепер робити далі. Внука я, звичайно, не кину, але й забезпечити всім навряд чи зможу.
А дочці начхати. Хоча це я зрозуміла й раніше, коли вона могла рік не з’являтися у нас, не дзвонила, не цікавилася дитиною, добре хоч гроші надсилала.
Дитина в неї зʼявилася рано, у дев’ятнадцять років. Вона жила в гуртожитку при університеті в іншому місті, тому я дізналася про її цікаве положення, коли вона вже приїхала народжувати.
У мене слів не було, щоб висловити всю бурю емоцій, які мене тоді мучили. Стільки сил було вкладено у це навчання, а тепер усе коту під хвіст виходить.
Але що вже було робити, дочка народила, я допомагала, забезпечувала всіх нас, бо про тата онука дочка відмовлялася говорити, заявляючи, що мене це не стосується.
За два роки я вже змирилася. Ну, що тепер робити, виховувати тільки, а як інакше. За пів року онука влаштували в садок, а дочка почала шукати роботу.
Нічого в неї не виходило, вона два місяці микалася, а потім вирішила їхати за кордон, там якась її знайома вахтами працює, ось і їй запропонувала.
Було спочатку сказано, що вона місяць через місяць працюватиме, але дочка як поїхала, так через три місяці тільки повернулася на тиждень.
– Я гроші заробляю, мені й житло потрібне своє, і пожити хочеться. Чого я зайвий раз дитині та собі душу рватиму цими розставаннями?
Гроші вона мені надсилала, а ось із приводу душу рвати у мене були сумніви, бо не помітила я в дочці якихось особливих душевних переживань від розлучень із сином.
Але не лозиною ж мені їй свою думку доводити, вона знову поїхала. Потім за пів року повернулася, я ледве її впізнала, як вона змінилася.
Губи накачала, одягнулась, зачіску змінила. Сказала, що роботу змінила, тепер на свою квартиру зароблятиме, зараз їй сина забрати нікуди. Та він її навіть не впізнав.
Знову поїхала і все, два роки я від неї тільки грошові перекази бачила на онука, сама вона не дзвонила майже, мені дзвонити заборонила, бо нібито багато працює.
А в мені все ще жила надія, що скоро вона візьметься за розум і забере дитину до себе. Не діло дитині без мами жити, коли є можливість бути нормальною сім’єю, хай і неповною.
Але дочка останній рік все менше говорила про те, щоб забрати сина, а потім і гроші, які вона надсилала, стали набагато меншими.
А нещодавно надіслала мені фото немовляти та привітала з появою онуки. Виявилося, що вона там із чоловіком зійшлася і дитину йому народила.
– А син як тепер? – я насилу підбирала слова.
– Син вже до тебе звик, ось у тебе нехай і лишається. Чоловікові не потрібна чужа дитина, а мені ніколи їм займатися, у мене немовля на руках. До речі, грошей поки що надсилати не можу, я ж у декреті, то май на увазі, – спокійно відповіла дочка.
Я почала обурюватися, що так не робиться, що за ставлення, та й чому за живої матері онук повинен виховуватись мною, я ж теж не залізна.
– Якщо тобі важко, можеш віддати його до дитячого будинку, – байдуже запропонувала мені дочка.
Я й досі переварюю почуте. Не розумію, як я могла виростити такого монстра, як тепер онукові в очі дивитися? Потрібно щось робити, а я не можу зрозуміти, за що хапатися.
