Олеся ненавиділа всіх. А особливо свою матір. Вона точно знала, що коли виросте і вийде звідси, то обов’язково її знайде. Ні, вона не збиралася кидатися їй на шию, і кричати:
– Доброго дня, мамо.
Вона збиралася трохи спостерігати, а потім помститися їй. За всі роки, які вона провела в дитячому будинку, за те, що поки Олеся тут сльози лила, мама її жила собі в задоволення. Чомусь вона не мала сумніву, що мати саме так і живе.
Олеся завжди була у дитячому будинку, скільки пам’ятала себе, стільки й була. Кілька разів її переводили, бо вона чубилася постійно.
І їй було зовсім начхати, хто перед нею – хлопчик чи дівчинка. Її карали, замикали в ізоляторі, позбавляли солодкого, але вона все одно ненавиділа вихователів, ненавиділа дітей, і взагалі весь світ.
Їй було вже чотирнадцять, коли вона перестала розпускати руки. Не тому, що вона раптом усіх полюбила, а тому, що всі її дуже боялися.
Олесі стало нудно. Вона йшла кудись у дальній куточок дитбудинку і просто сиділа. Сиділа і мріяла про те, як знайде матір і помститься їй.
Якось вона почула дивну мелодію. Олеся дослухалася. Ні на що не схоже. Музику вона любила, і завжди завмирала, коли чула щось гарне.
Але ця мелодія… Вона була дуже гарною, дуже сумною, навіть якоюсь потойбічною, але що це звучало, вона ніяк не могла зрозуміти.
Олеся встала, підійшла до кущів акації та розсунула їх обережно. Нічого собі, це їхній новий двірник. Вона вже встигла познущатися з нього. На чому він грає? Олесі було не видно, і поки вона тяглася, сама не зрозуміла як, впала прямо в кущі.
Чоловік припинив грати і повернувся до кущів. Олеся встала, обтрусилася злісно і хотіла піти. Але чоловік раптом запитав:
– Хочеш навчу?
Дівчинка здивувалася. Її? І вона зможе так само грати? Хіба в неї вийде?
Вона зробила крок до нього. Двірнику на вигляд було років п’ятдесят, п’ятдесят п’ять. Не зовсім зрозуміло було чому він у такому віці працює двірником.
Олеся приходила до нього щодня. Спочатку він просто показував їй, як грати на сопілці. Найцікавіше, що він сам ці дудочки вирізав. Такі смішні, і водночас граціозні.
Коли в Олесі почали виходити перші справжні звуки мелодії, вона просто не стрималася і обійняла двірника. Ось тоді вона вперше і розговорилися.
Звали його Микола Петрович, і мешкав він у невеликому будиночку на території дитячого будинку.
– А чому? У вас немає рідних, немає хати?
– Було в мене, Олесю, все. І будинок, і рідні… Десять років тому пішла із життя моя Катюша. Думав – не переживу, якби не син…
– Потім вирішив син одружитися, дівчина красива, але надто жадібна. Ну, головне, щоб Сашкові моєму подобалася.
– А через п’ять років розбився мій Сашко на машині. А квартира моя, давно вже на нього переписана була. Хороша трикімнатна, в центрі. Ось невістка зібрала мені валізку і відправила на всі чотири сторони.
– Але чому ж ви не боролися?
– Навіщо, Олесю? Немає тут нікого. Усі мої улюблені пішли. Мені просто потрібно якось прожити той час, поки і моя черга прийде. Я до них хочу, тут мені більше нічого не потрібно.
Олесі здавалося, що зараз вона ненавидить невістку Миколи Петровича навіть більше за власну матір. Навіть були думки, спочатку невістці помститися, а потім уже матері.
Коли Микола дізнався про те, що тримає в душі ця дівчинка, схожа на вовченя, то жахнувся. Як вона бідна, справляється зі своєю ненавистю?
Вони довго розмовляли. Микола Петрович відчував, що Олеся відтає. Вона перестала стригти волосся під хлопчика, стала ніжнішою. У неї кудись зникло бажання доводити свою правоту кулаками. Якось він запитав:
– Олесю, ти за рік ідеш, уже вирішила, ким станеш?
Дівчина розгублено подивилася на нього.
– Ні. Навіть не думала. Увесь час думала, як помститися матері.
– Ну, скажімо, ти помстишся. Тільки спочатку шукатимеш її. Незрозуміло, за які гроші, але це ми теж пропустимо, а що потім?
Вона розгублено мовчала. Не приходила до нього цілий тиждень, а потім таки прийшла:
– Я хочу будувати.
Цілий рік вони присвятили підготовці до будівельного коледжу. Олеся розуміла, що інститут для неї надто довго, можливо, потім, у майбутньому…
Того дня, коли вона йшла, вони довго сиділи на їхній лавці. Увечері Олеся виїжджала в інше місто. Там вона вчитиметься і поки що житиме. Вона плакала. Вперше за багато років.
– Миколо Петровичу, я обов’язково приїду до вас. Тільки відучуся.
– Давай ми домовимося? Я нікуди не подінусь, а ось тобі треба відучитися, міцно на ноги встати, і потім уже на зустрічі до старого їздити.
– Ну, який ви старий?
На прощання він подарував їй дудочку.
Минуло майже п’ятнадцять років. Олеся пізно вийшла заміж, все ніяк їй було не знайти того, хто її розумів. У тридцять народила доньку, і майже одразу розлучилася.
Вся її радість була у маленькій Катюші. Зараз вона багато могла дозволити собі. І коли, нарешті, вона почала заробляти стільки, скільки хотіла, вона подала у розшук на свою матір. Все з’ясувалося набагато швидше, ніж Олеся думала.
Її мама, бідна самотня жінка, яка хотіла наро.дити для себе, за два місяці до терміну дізналася, що хвора. Це зараз з цією недугою намагаються боротися, тоді ж намагалися теж, але з застереженням – марно.
Лікарі говорили, що організм ослаблений вагіт.ністю і дали мамі рік. Вона прийняла страшне для себе рішення відмовитися від доньки відразу в лікарні.
Тоді ніхто з лікарів не засудив її. Олеся навіть розшукала її могилу, і зараз там стояв великий пам’ятик з янголом.
Вона часто згадувала Миколу Петровича, але, коли повернулася до цього міста через вісім років, його не знайшла. Директор дитячого будинку змінився, і майже весь старий персонал був оновлений.
Коли видавалася вільна хвилина, Олеся з донькою ходили у парк. Її Катерина, як сміялася Олеся, завжди хотіла врятувати весь світ.
До шести років це була вже дуже розумна дівчинка, яка зовсім незрозумілим способом умовляла матір на будь-які витрати перед парком.
То їй хотілося пригостити цукерками всіх дітей, то нагодувати батонами всіх качок, то на вулиці така спека, що їм потрібно щонайменше десять порцій морозива. А сьогодні вона таке видала…
– Мамо, купи мені, будь ласка, ковбаси, батон і попити.
Олеся дивилася на неї.
– Боюся спитати, хто цього разу.
– Мамо, може, краще тобі не знати? Навіщо зайвий раз нервувати?
– Катю, ми зараз нікуди не підемо.
– Мамо, це безхатько.
– Хто?!
Олеся думала, що знепритомніє. Катя посміхнулася, як би кажучи, – я ж попереджала.
– Мамо. Ну що ти так хвилюєшся? Він просто стара людина, у нього нікого немає. Він не просить, як це роблять інші, бо соромиться.
– Він знає стільки казок та віршів, що більше не знає ніхто. Тобі що, ковбаси шкода?
Вона, доросла людина, не остання особа у величезній будівельній фірмі, просто не знайшла, що відповісти. Мовчки купила все, що сказала Катя, і вони попрямували до парку.
Катя сіла на лавку.
– Мамо, ти тут сиди, а я он до ставка. Бачиш, там дідусь сидить, то він.
Олеся і справді побачила погано одягненого старого. Поруч із ним були діти, і вона трохи заспокоїлася. Головне, що донька буде на виду.
Увечері вона лягла з книгою на диван. Катя була у своїй кімнаті. Раптом Олесі почулася знайома мелодія. Тиша. Ні, ось знову, вона ж. Олеся кинулася до дочки. Та злякано дивилася на неї.
– Мамо, я розбудила тебе?
– Катю! Що то було?
– Ось, нас той безхатько на дудочках вчить грати. У мене все виходить, тільки перехід від початку ніяк. Катя гірко зітхнула. У руках у неї лежала дудочка. Олеся дивилася на неї з повними очима сліз.
– Давай, я тобі покажу. Мені теж це місце далося не одразу…
Олеся програла всю мелодію і розплакалася. Спогади наринули з такою силою, що стриматися вона не змогла. Катя не на жарт злякалася.
– Мамочко, чому ти так засмутилася? Тебе так ця музика засмутила? Ну, хочеш, я більше не гратиму вдома?
Олеся заперечливо похитала головою. Вийшла і через хвилину повернулася з такою ж дудочкою, тільки трохи потемнілою від часу.
– Катенько, ти знаєш, де мешкає цей старий?
– Мамо, там же, біля ставка. У нього коробки за кущами.
– Збирайся доню.
Вони знайшли його одразу. Катя крикнула:
– Діду!
І він виліз із кущів.
– Що трапилося, маленька, чому ти не вдома?
– Миколо Петровичу, привіт.
Він сіпнувся, як від ляпаса. Повільно обернувся. Довго вдивлявся в її обличчя.
– Олесю, не може бути!
Вона міцно обійняла його.
– Все, можливо. Досить комарів годувати, пішли додому.
– Куди?
– Додому, Миколо Петровичу, якби не ви, то не було б у мене нічого, тож мій дім – завжди ваш дім.
Всю дорогу додому Микола Петрович витирав сльози. Заважали вони йому, і звідки тільки бралися, прокляті.
Якби не Олеся, котра міцно тримала його під руку, давно б упав. Але тепер у душі була впевненість – він не доживатиме на самоті, як нікому не потрібний безхатько…