Довгий час працювала в Італії, а коли прийшов час повертатися на Батьківщину, виявилося, що родині я не потрібна

Діти, що ростуть без батьків. Жінки, які роками не бачать своїх коханих. Тяжкі умови праці… Здавалося, це все не про мене… Але довелося і мені спакувати валізи й вирушити на заробітки до Італії. Ніколи й не мріяла про такий спосіб збагачення, та, як кажуть,- не зарікайся!

Сталося це 10 років тому, коли я ще мала, як мені здавалося, дружню, люблячу родину: чоловіка, доньку, сина. Жили ми в невеликому Закарпатському селі. Мали свій невеличкий будинок, господарство. Чоловік ніде не працював, хоча мав багато хисту, напевно лінощів мав ще більше.

Я працювала вихователем у місцевому садочку, але заробляла мало. Діти підросли, потрібно було здобувати вищу освіту. Донька та син – двійня. Донька мріяла про Львівський медичний, син – про Львівський політехнічний, я мріяла забігти кудись у хащі, щоб нікого не бачити та не чути від сорому!

Грошей для здійснення мрій доньки та сина не було, і не передбачалося. І ось на сімейній раді вирішили, що потрібно комусь їхати на заробітки. Тато у нас зголосився опікуватися дітьми, а гроші заробляти, як завжди мені. «Їдьте, мамо, ми у вас віримо!» – одностайне рішення.

І от я в Італії! Працювала доглядальницею за літньою жінкою після інсульту. Робота була тяжкою, жіночка зовсім не тендітна. НЕ витримувала ні моя спина, ні руки. Хто гарував там, той добре мене розуміє.

Я дуже сумувала за своїми рідними, дуже хотілося все кинути й повернутися до них. Та розуміла, що нікуди я не поїду, хто буде за навчання сплачувати, адже мрії моїх дітей здійснилися, вони вступили в омріяні виші! Гроші я заробляла чималі, я зроду таких в руках не тримала, ще й відкладати вдавалося потроху.

В перший рік діти дуже часто мені телефонували, не могли зі мною наговоритися. На батька нарікали, що до кріпких спиртних напоїв почав звикати, та частенько їх вживав.  Раз на два, три роки я приїздила додому з грошима, затуляла дірки, і знову гайда на чужину.

Чим більше років мого добровільного вигнання проходило, тим менше телефонували мої рідні. Навіть, коли я телефонувала, не завжди відповідали. Що сталося з моїми самими рідними людьми я не могла збагнути.

Я вивчила дітей, купила сину та донці по однокімнатній квартирі. Думаю, ну все, я свою почесну місію виконала, у дітей є освіта, є житло, треба повертатися до родини. Та й здоров’я бажає бути кращим.

І тут почалося. «Мамо, як ти можеш кинути нас напризволяще? Ти знаєш, яке зараз життя не дешеве? Коли ти нам була потрібна, ти жила у своє задоволення за кордоном, а зараз ми спокійно обходимося без тебе. Так що сиди на одному місці та не смикайся, вдома все одно не знайдеш такого заробітку.

Мій любий чоловік теж в боргу не залишився, у нього тепер за дружину моя сусідка Ганна… Оце допрацювалася!!! Що ж це виходить, моїм рідним тільки гроші потрібні? Я їм зовсім не потрібна сама по собі?

Як мені далі жити з таким болем в душі? Як вибачити такі образи, навіть не уявляю. Виявляється, родини у мене більше немає?!!

Здоров’я загубила! Родину втратила! Куди повертатися – не знаю! Та й навіщо? Як мені вчинити, навіть не знаю? Можливо хто підкаже?

Розповіла свою сумну історію, аж на душі легше стало! Дякую, що вислухали