– Дивись, довикаблучуєшся! – сказала літня бабуся.
– Ти чого, ба? – Здивувалася Настя. Старенька вперше прийшла до неї уві сні після свого відходу кілька років тому.
– Чого-чого? Під носом чорне! – сказала бабуся свою улюблену приказку, наголосивши на прийменнику «під», як було за життя.І додала: – Навіть кота задовбала – дивись у мене!
Після чого погрозила дорослій онуці пальцем і розчинилася на просторах царства Морфея.
У всіх казках Настя – гарна, розумниця, з чудовим характером, яка обожнює займатися домашнім господарством. У тому числі, куховарством.
Анастасія Сергіївна начисто спростовувала цю застарілу оману: вона була не надто симпатичною і, можна сказати, безглуздою жінкою. Цілком ігнорувала домашнє господарство.
Не дивно, що до своїх тридцять восьми років жінка жила одна: кіт Василь не йшов у рахунок.
Кіт іменувався виключно повним ім’ям: Анастасія не терпіла фамільярності навіть у дрібницях. І потім, повне ім’я більше личило до лінивого котофея, який розповнів на хороших хлібах.
А Васько – що? Васьком можна назвати тільки худу, вертляву істоту, а не це ось диво…
Настя була шкідливою завжди, починаючи з раннього дитинства. Інтелігентні батьки, що зневірилися, навіть висловили припущення, що дівчинку їм підмінили в полог.овому: настільки вона була не керованою.
Усі жили в очікуванні дива: з віком виросте! Але дива не сталося: дитячі закиди плавно перейшли в підліткові, далі – з усіма зупинками, як кажуть.
І в сухому залишку до своїх тридцяти восьми років Настя перетворилася на шкідливу тітоньку, терпіти яку можна було тільки під нарк.озом. Причому загальним! – так говорила внучці та сама мудра бабуся.
Жінка чіплялася до дрібниць, роздавала непрохані поради, намагалася нав’язати свою думку, ігноруючи думку навколишніх і була абсолютно нетерпимою до будь-яких людських слабкостей.
Настасья вже давно жила окремо – і дякувати Богу! – тому контакти з батьками були зведені до мінімуму. На роботі вона обіймала керівну посаду і вважалася тією самою «залізною леді».
З чоловіками хронічно не ладналося. Ні, вони періодично з’являлися в житті не дуже привабливої Насті. Але ні до чого серйозного не доходило – все обмежувалося випадковими зустрічами.
І кавалери цілу.ватися, як то кажуть, із жабою, щоб вона перетворилася на царівну, особливо не прагнули: чудес у наш час залишалося дедалі менше.
Причому чоловіки йшли від неї першими. І в їхньому погляді читалося побите: з такою зовнішністю могла б бути й зговірлишивою!
Але нічого міняти у собі Настя не збиралася: адже головне, бути в ладі із самим собою.
Вона дійсно була самодостатньою, дуже впевненою в собі і категоричною. А це не завжди добре. Особливо в особистому житті.
На початку грудня до них прийшов новий співробітник аналітик Борисов: харизматичний чоловік, який виявився старшим за начальницю на десять років – співбесіду проводила вона.
І несподівано Анастасія відчула, що їй сподобався цей не дуже симпатичний зовні, але напрочуд приємний і тямущий чоловік. До речі, він виявився розлученим. І це чомусь здалося їй теж дуже приємним.
Настільки, що вона припинила свою звичайну поведінку: все обійшлося без звичних підковирок.
Пізніше жінка зловила себе на думці, що все частіше думає про новенького, хоча нічого між ними не відбувалося. Тільки при її появі він усміхався – широко і білозубо. І ця усмішка йому дуже личила.
І було видно, що і йому симпатична ця дивна жінка, яка все намагається щось зображати.
Тому пані-бос стала заходити в кабінет, де працював Геннадій Павлович разом з іншими аналітиками, дедалі частіше: вона почала закохуватися у харизматичного чоловіка. Адже харизма це – талант плюс чарівність. А все це в нього було.
На новорічний корпоратив Настя покладала великі надії: його усмішки, його поважні, короткі відповіді та їхні «переглядачки» навіювали певні думки. А що накажете думати, якщо він так дивиться?
Мабуть, запросить її танцювати! А потім вони почнуть говорити про все. А потім поїдуть до неї чи до нього: там все й станеться.
Спочатку все так і йшло: коли після самодіяльності почалися танці, до неї одразу підійшов Геночка – про себе Настя почала звати його тільки так.
Чоловік звично посміхнувся і промовив:
– Потанцюємо?
– А що ви все посміхаєтесь? – несподівано для себе, вирвалося у ошатної начальниці. Скільки разів потім вона лаятиме себе за те, що вчасно не зашила собі рота!
Треба було простягнути руку і йти танцювати, а не викаблучуватися. Але процес уже було запущено.
– А хіба не можна? – не перестаючи посміхатися, спитав Геннадій Павлович, сподіваючись все ще відбутися жартом.
– Можна, звичайно, але не весь же час! – не вгамовувалась пані-бос.
– Тоді треба було це питання обговорити під час прийому мене на роботу, – спокійно, після невеликої паузи, промовив чоловік. Який уже говорив і дивився серйозно: хіханьки, мабуть, скінчилися.
– Ви ж зі мною розмовляли, чому не сказали, що посмішки у дорученому Вам підрозділі не вітаються? Я, начебто, адекватний, одразу все зрозумів би і не напружував Вас даремно!
Настя мовчала: що сказати і як гідно відповісти, елементарно не спадало на думку. Хоча раніше вона б відразу дотепно від би ла слова підлеглого.
Усі з цікавістю прислухалися до полеміки: начальницю не любили…
А чоловік продовжив:
– У такому разі, перепрошую і дозвольте відкланятися, щоб не доставляти Вам суттєвого дискомфорту! Ще раз вибачте за занепокоєння! Відпочивайте, Анастасіє Сергіївно! – І знову посміхнувся.
Після чого відійшов і запросив на танець секретарку Янку. А Настасья, як д…а, залишилася стояти.
Чому як? Вона, справді, так і виглядала, і поводилася, як та сама д…а.
Як бабина дочка із казки «Дідова дочка й бабина дочка» – хамила і що потім вийшло, Насте, пам’ятаєш?
А ти – не дуже молода та не дуже приваблива жінка – все ніяк не можеш заткнутися! І скрізь лізеш зі своїми вченнями.
І, гаразд би, у справі! Але тут, чому тебе чорти почали розпалювати? – Сказав їй внутрішній голос словами мудрої бабусі.
«На жаль, усе це було правдою. Ось чому б їй не згорнути свій характер у трубочку і не засунути його в теку для паперів? Хоча б, цього святкового вечора», – сумно і запізно подумала Анастасія Сергіївна, дивлячись на танцюючу пару: адже на місці Янки могла б бути вона…
Настрій був безнадійно зіпсований: і все це вона зробила виключно сама. Невдовзі начальниця поїхала додому.
Після того вечора все змінилося. Тепер, коли вона заходила в кабінет, де сидів Геннадій, він розмовляв з нею без колишньої шанобливості, навіть не відриваючись від екрана монітора: не бачиш – я працюю!
Чи треба говорити, що й усмішок тепер не було: чоловік усе зрозумів і зробив висновки. Але ж вона хотіла не цього!
– А чого, Настенько? Сама ти знаєш, чого тобі треба, чи теж ні? Усміхається – погано. Не посміхається – також. Може, річ не в ньому?
А Насті було справді погано. Тому що вона по вуха закохалася у харизматичного Геннадія Павловича. І зовсім не знала, що з цим робити: таке з нею відбувалося вперше.
Ну, що – скаргу треба було писати на себе…
Так минуло кілька місяців. На початку березня жінка вирішила, що їм треба поговорити. Так, наприклад, шостого, у п’ятницю: чоловіки мали вітати жінок.
Ну не відмовить він їй напередодні жіночого свята!
Настя все продумала – вона зайде в кабінет і особисто запросить коханого для бесіди: разом із ним сиділо ще троє людей – не говорити ж при них?
А у себе вона, звичайно ж, вибачиться за ту несусвітну дур.ість. Яка тоді вирвалася проти її волі.
А він, звичайно ж, її вибачить. Ну, а далі – увечері передбачався черговий корпоратив – у них все вийде…
Жінка підготувалася ґрунтовно: прокрутила в голові заздалегідь усі можливі питання з його боку та свої дотепні відповіді.
Коли начальниця у новій сукні увійшла до кабінету, то побачила замість коханого порожнє крісло.
– А що – Борисов захворів? – з тривогою поцікавилася Настя: цього ще не вистачало!
– Так він же звільнився! – Здивовано відповіла аналітик Зіночка. – Хіба ви – не знаєте?
І по обличчю директорки побачила, що та – не в курсі. І всі побачили, що вона не тільки не в курсі, а просто приголомшена почутою звісткою.
Навіть більше – засмучена. Настільки, що навіть не змогла «тримати обличчя» перед підлеглими. А це вже було щось: Геннадій виявився першим, хто зміг «клацнути» її по носу.
– Він начебто всіх попередив, – сказала Зіна. І з цікавістю подивилася на начальницю: з чого це ви так загоряєтеся, Анастасіє Сергіївно? Ви ж його, начебто, самі відшили на Новорічному вечорі!
– Ну, так, – видавила з себе Настя і пішла до відділу кадрів. Де в неї розтанула остання надія: куди пішов Гена, ніхто не знав. Але про звільнення усі були в курсі. Всі, крім неї…
Наче кудись пішов із підвищенням. Але це не точно.
– А що ти хотіла? – знову вліз внутрішній голос. Прив’язалася до чоловіка на рівному місці. Ну, і довикаблучувалася: бабуся-то мала рацію!
Жінка відчула себе погано: емоції перейшли у фізичні страждання. Тому вона вдала хвору і поїхала додому.
Коли Настя увійшла до передпокою, назустріч їй вийшов Василь – він завжди виходив зустрічати господиню.
– Як думаєш, Василю, я д…а? – Запитала кота Настя.
Кіт нявкнув! І це було дуже схоже на слово так: невже і він так думає?
А потім уважно глянув на неї. І в погляді виразно читалося: не припиниш викаблучуватися, і я піду – зовсім одна залишишся! Ти хочеш цього?
Після чого повернувся і повільно вийшов. Ступаючи по одній прямій, як уміють ходити лише коти.
“Напевно, пішов збирати речі”, – подумала жінка і посміхнулася. Хоча чого тепер усміхатися? Раніше треба було це робити: дорога ложка на обід. А тепер нічого нею розмахувати…
– Василю, ти що маєш на увазі? – спитала Настя, і, не роззувшись, пішла за котом до кімнати: ще однієї втрати вона не переживе…
Як кажуть, – за що боролася, на те й напоролася…