– Катюшо, знайомся, це Анжеліка… Моя дружина, – промовив п’ятдесятидворічний Ілля Миколайович, винувато переступаючи з ноги на ногу у просторому передпокої свого двоповерхового заміського будинку.
Двадцятишестирічна Катерина завмерла на порозі вітальні з кришталевим салатником у руках. Вона перевела погляд з батька на дівчину, що стояла поруч.
На Анжеліці була ефектна сукня, що обтискає, а на вигляд їй було… рівно двадцять шість років. Вони з Катериною навчалися на одному потоці в архітектурному інституті, хоч і на різних факультетах.
– Ой, Катюша! Привіт! – заспівала Анжеліка, зробивши крок уперед і награно розкинувши обійми. – Ілля стільки про тебе розповідав! Казав, що у тебе чудовий характер! Ми тепер житимемо разом, як одна велика дружна сім’я! Ти ж не проти, правда?
– Здрастуй, Анжеліко, – тихо відповіла Катерина, акуратно поставивши салатник на стіл і стиснувши пальці в кулаки. – Тату, ти міг би хоча б попередити телефоном. Мами немає всього рік.
– Катюшо, ну ми подали заяву три місяці тому, розписалися тихенько, – заметушився Ілля Миколайович, поправляючи дорогий піджак.
– Анжеліка – дивовижна, чуйна людина. Вона вдихнула в мене життя, розумієш? Не будь егоїсткою, доню. Допоможи нам облаштуватись!
Перший раунд тонкої психологічної боротьби розпочався вже наступного ранку.
Катерина спустилася на кухню о восьмій ранку і обімліла. На місці улюбленого маминого порцелянового сервізу стояли яскраві, дешеві пластикові кухлі, а старовинну дубову хлібницю замінив алюмінієвий контейнер, що сяяв хромом.
За столом Анжеліка сиділа в шовковому халатику і незворушно попивала смузі:
– О, Катюша, доброго ранку! Я тут трохи навела лад. Стару порцеляну я прибрала в коробках на горище – вона виглядала такою убогою, бабусиною!
– І взагалі, ми з Іллюшою переходимо на правильне харчування. Жодних твоїх сирників з цукром! Тільки селера, авокадо та насіння чиа!
– Анжеліко, цей сервіз – пам’ять про мою маму, – жорстко викарбувала Катерина, крок за кроком підступаючи до столу.
– І в цьому будинку меню завжди складалося з огляду на здоров’я батька. У нього виразка, йому протипоказана сира селера.
– Катю, люба, – солодко посміхнулася молода мачуха, поправляючи локон. – Ілля тепер мій чоловік! І про його здоров’я дбатиму я!
– Тобі час зрозуміти, що господиня в цьому будинку відсьогодні – я. Ти тут тільки гостя, доки не знайдеш собі чоловіка і не з’їдеш на свою орендовану квартиру.
– Це будинок моїх батьків, – відрізала Катерина. – І виписувати мене звідси ніхто не збирається.
У розмову втрутився Ілля Миколайович, що спустився:
– Так, дівчатка, що за гамір? Анжеліко, зайчику, де моя кава?
– Іллюшо, уяви собі, Катя на мене кричить! — одразу ж пустила сльозу Анжеліка, уткнувшись носом у плече чоловіка.
– Я хотіла, як краще, прибрала весь цей старий, алергенний мотлох з кухні, приготую тобі корисний сніданок, а вона на мене накидається! Говорить, що я тут ніхто!
Ілля Миколайович суворо подивився на дочку:
– Катя! Припини влаштовувати сцени! Анжеліка намагається для нас! Вибачся перед нею зараз же!
Катерина подивилася на переможний погляд мачухи, що через спину батька показала їй кінчик язика, і зрозуміла: відкритим скандалом батька не повернути. Тут потрібна тактика точного розрахунку.
– Вибач, тату. Вибач, Анжеліко, – спокійно промовила Катя. – Я просто хвилююсь за твій шлунок. Поїду на роботу.
Протягом наступних двох тижнів Анжеліка вела планомірний наступ. Вона найняла бригаду робітників і за день перефарбувала улюблений кабінет Іллі Миколайовича зі шляхетного дубового кольору в кричущо-рожевий «модерн».
Вона змусила чоловіка купити їй новенький кабріолет, витягнувши із бюджету фірми Іллі майже три мільйони гривень. А головне – вона невпинно капала чоловікові у вуха.
– Іллюшо, Катя тебе зовсім не поважає. Вона дивиться на мене, як на недруга. Тобі треба переписати заміський будинок та акції компанії на мене – щоб вона розуміла, хто в будинку головний! Бо вона твоїм м’яким характером користується!
Ілля Миколайович, повністю одурманений молодою красою, вже готовий був підписати генеральну довіреність та проєкт нового заповіту.
Але Катерина не сиділа склавши руки. Вона знала Анжеліку ще з інституту. І знала, що та кинула навчання на третьому курсі через роман із відомим столичним тусовщиком та організатором закритих підпільних казино.
У п’ятницю ввечері, коли Ілля Миколайович повернувся з роботи втомлений і стурбований зірваною угодою, за столом у вітальні на них чекала Катерина. На столі лежала скромна шкіряна тека.
– Катю, тільки не починай знову про сервіз! – скривився батько, сідаючи в крісло. – У мене голова розколюється.
– Тату, сервіз тут ні до чого, – спокійно промовила Катерина. – Я привезла аудиторську звітність за рахунками твоєї компанії за останній місяць.
Анжеліка, що входила до вітальні з келихом ігристого, завмерла на порозі:
– Яка ще перевірка?! Яке право ти маєш копатися у справах компанії Іллі?
– Тато дав мені право підпису у фінансовому відділі три роки тому, якщо ти не знала, Анжеліко, – сказала Катя.
– Тату, за останні три тижні з особистого рахунку компанії на рахунок фірми «Сіті-Компані» пішло майже вісім мільйонів гривень. Нібито за покупку елітних дизайнерських будматеріалів для нашого будинку.
– Вісім мільйонів? – ахнув Ілля Миколайович, випрямляючись у кріслі. – Анжеліко, ти ж казала, що ремонт кабінету коштував триста тисяч?!
– Іллюша, вона все бреше! – заволала мачуха, зблідши на очах. – Вона підробила папери! Вона хоче нас розлучити!
– Подивися на цей витяг, тату, – Катерина виклала на стіл видрук з податкової. – Засновник “Сіті-Компані” – Соколов Вадим. Твій колишній наречений, Анжеліко, з яким ти досі щосереди зустрічаєшся в готелі на Набережній. Ось фотографії.
Катерина виклала на стіл з десяток чітких знімків, зроблених детективною агенцією: Анжеліка в обіймах з хлопцем біля входу в готель, Анжеліка, яка передає йому пухкі конверти з готівкою.
У вітальні запанувала крижана тиша. Ілля Миколайович брав фотографію за фотографією. Його обличчя зі стурбованого перетворювалося на сіре, як попіл. Руки батька затремтіли.
– Це… Що таке, Анжеліко? – тихо, з глухим болем спитав чоловік.
– Іллюша… – заїкаючись, залепетала молода дружина, відступаючи до дверей. – Це не те, що ти думаєш! Він… він шантажував мене! Він погрожував, що розповість тобі про моє минуле! Я заради тебе ці гроші віддавала!
– Заради мене? – Ілля Миколайович тяжко підвівся з крісла. Його очі спалахнули таким гнівом, якого Анжеліка ніколи в ньому не бачила.
– Ти обкрадала мою фірму, ти переказувала мої гроші своєму коханцю, ти знищувала пам’ять про мою покійну дружину і стравлювала мене з рідною дочкою?!
– Та пішов ти, старий дурню! – раптом зірвалася на вереск Анжеліка, миттєво скинувши фальшиву маску лагідної кішечки. – Ти думав, я тебе правда любила?!
– Та ти мені в батьки годишся! Мені від тебе були потрібні лише ці стіни та твої мільйони! Але ти хрін що доведеш! Завтра мої юристи подадуть на поділ майна! Половина цього будинку та твоєї машини – мої по закону!
– Не твої, Анжеліко, – спокійно втрутилася Катерина, діставши з теки останній документ. – Ось шлюбна угода, яку ти підписала у нотаріуса перед розписом, навіть не читаючи умови.
– У ній чорним по білому прописано: «У разі встановлення факту подружньої зради чи фінансової підробки з боку одного з подружжя, все спільно нажите майно та активи залишаються у постраждалої сторони, а винний позбавляється права на будь-які компенсації».
Анжеліка приголомшено дивилася на бланк зі своїм синім підписом. Її щоки вкрилися червоними плямами, а рот відкрився, але не видав жодного звуку.
– У тебе є двадцять хвилин, щоб зібрати свої пластикові кухлі і покинути цей будинок, – холодним, сталевим голосом сказав Ілля Миколайович.
– Якщо за двадцять хвилин ти будеш тут – я викликаю оперативників за фактом шахрайства в особливо великому розмірі.
Молода мачуха, схопивши свою сумочку, з вереском та прокльонами помчала на другий поверх збирати валізи.
Через пів години за ревучим кабріолетом Анжеліки з гуркотом зачинилися важкі автоматичні ворота. У величезній вітальні заміського будинку знову запанувала тиша.
Ілля Миколайович безсило опустився в крісло, обхопивши сиву голову руками:
– Катю… Боже мій, який же я був сліпий віслюк… Як я міг вірити цій дівці? Як я міг на тебе кричати?
Катерина підійшла до батька, м’яко опустила руку на його тремтяче плече і налила в чашку свіжий чай з бергамотом.
– Ну, все, тату… Все закінчилося. Головне – ми вчасно перевірили несучі конструкції нашого будинку.
– Дякую тобі, дочко… – тихо сказав батько, стискаючи її руку. – Завтра будемо діставати мамин порцеляновий сервіз із горища. І повернемо мій дубовий кабінет.
Катерина тепло посміхнулася. У великому заміському будинку знову настав порядок, де перемогла донька, справжня пам’ять і життєва мудрість, здатна захистити рідне гніздо від будь-яких фальшивих вторгнень…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!