Усі вважали, що Альбіна обожнює свого молодшого брата Павлика, а насправді вона його ненавиділа. Все життя Альбіна вдавала, щоб батьки не здогадалися.
Тому всі її вважали зразковою старшою сестрою – завжди готова допомогти, терпляча, лагідна. Батьки пишалися нею, сусіди захоплювалися, а друзі заздрили.
Але за цією бездоганною маскою ховалася зневага, і образа. Альбіна терпіти не могла Павлика.
Все почалося з його появи.
Дванадцятирічна Альбіна, ще сама дитина, розглядала блакитний скруток, коли батько привіз матір та новонародженого з лікарні.
А мама, з променистими очима, розгорнувши його, показувала на крихітне, зморшкувате личко:
– Дивись, який він маленький, бо він недоношений, – пояснювала мама Альбіні.
Їм з татом чомусь здавалося, що Альбіна теж повинна розчулюватися і захоплюватися цією зморшкуватою, червоною, галасливою істотою і тим, які у нього маленькі пальчики, і взагалі який він милий.
– Я так мріяв про сина, дякую, Галочко, – цілував тато руки матері, а вона гладила його по голові. – І я щаслива, Вітю, у мене немов друга молодість.
Альбіна ж підглядала під дверима, і їй було гидко це слухати, її просто вивертало від їхніх слів.
Ні, вона не ревнувала, але ж має бути якась справедливість? Їм уже майже сорок, соромно так поводитися, і взагалі, вона не зобов’язана їм допомагати з їхнім синочком!
Але Альбіна завжди була обов’язковою, навіть коли була маленька. І навіть тоді, коли їй було гидко.
Тому на мамині прохання допомогти з маленьким братиком вона відразу відгукнулася.
– Звичайно, мамо, давай я його переодягну, раз ти втомилася, – погоджувалась Альбіна, з огидою міняючи Пашці брудний підгузок.
А ввечері мати хвалила дочку перед батьком,
– Альбінка зовсім доросла стала, ось що означає дівчатка раніше дозрівають. У неї вже почуття материнства прокинулося, порпається з братиком, миє його, годує, – така розумниця.
Альбіну це дратувало ще сильніше, – вона вчиться на відмінно, у секції плаванням займається, а мати хвалить її тепер лише за те, що вона з Павлом возиться!
Ну нічого, може, батьки зрозуміють, що Альбіна не тільки нянькою бути здатна.
Але все було навпаки.
Павлик ріс і разом з ним росла Альбіна, приховуючи свою неприязнь.
Виявилось, що у Павлика поганий зір. І мати плакала, звертаючись до дочки,
– Альбіночко, як же він такий житиме?
У дитячий садок Пашка не ходив, бо часто хворів. А в школі йому було важко вчитися, він ледве встигав, а з нього всі сміялися. І Альбіні було соромно, що в неї такий безглуздий брат.
Хоча вона цього не показувала, допомагала Паші з навчанням, а сама потай мріяла якнайшвидше поїхати від батьків…
У двадцять п’ять Альбіна зібралася заміж за колегу і зауважила, що батьки раді.
– Як добре, у тебе буде своя сім’я та діти, – обійняв Альбіну батько. А мама додала:
– Твій Сергій – чудова людина, порядна, добра.
– Як ти так швидко зрозуміла? – запитала Альбіна, але мама вирішила, що її питання щире, і посміхнулася,
– Так у нього все на обличчі написано, – очі гарні, я в людях знаюся.
Мама і справді не помилилася, Сергій був прекрасний чоловік, але Альбіна його не любила так шалено, як мріялося, і шкодувала, що так і не зустріла те божевільне кохання, не дочекалася. А все тому, що просто хотіла з’їхати від батьків.
От і нехай тепер живуть зі своїм ненаглядним Пашенькою…
Дітей Альбіна не хотіла, вважала, що материнство – це не для неї, надто багато відповідальності та надто багато обмежень.
Вона наро.дила лише у тридцять п’ять, але донька Саша несподівано дуже зблизила їх із чоловіком.
Це крихітне, тендітне життя, яке з’явилося на світ раніше терміну, як і її старший брат Паша, стало для Альбіни справжнім одкровенням.
Сашенька зажадала від Альбіни та її чоловіка, Сергія, всієї їхньої ніжності та турботи. Сергій, завжди трохи відсторонений, раптом змінився. Він носився з донькою, як із писаною торбою, забуваючи про все на світі.
Альбіна, спостерігаючи за ним, вперше відчула, як їх із чоловіком стосунки знаходять нову глибину. Тоді ж, зовсім несподівано, захворів батько, і неймовірно швидко згас.
На прощання він лише сказав їй:
– Доню, ми завжди тобою пишалися, ти така сильна і багато чого досягла. Жаль лише про те, що ми рідко тобі про це говорили, я дуже, дуже тебе люблю…
Незабаром батька не стало, і мама з Пашею залишилися в квартирі самі.
Мама сильно здала після відходу батька, втративши чоловіка, вона наче втратила опору. І знову дуже турбувалася про Павлика,
– Альбіночко, ти Пашу не кидай, якщо що, – просила вона дочку, – він ледве школу закінчив через зір і часті хвороби. І квартира нехай йому залишиться, адже у вас із Сергієм теж трикімнатна є. Ну а гроші на рахунку тобі та Олександрі.
Альбіна промовчала, ну які там у мами гроші, у них ніколи їх багато не було, але сказала інше:
– Припини, мамо, адже ти ще не стара… Але мама без батька просто танула.
А Пашка, попри всі очікування, після закінчення технікуму не став шукати легких шляхів, а одразу пішов на завод.
Він працював, і, як міг, доглядав маму. А мама про нього продовжувала турбуватися:
– Паша такий слабкий і беззахисний…
Але саме завдяки цьому мати протрималася ще десять років, ніби боялася залишити сина одного. У нього навіть не було дівчини…
А ще Альбіну дивувало, що її Сашка любила свого дядька Пашу, немов у них були рідні душі. Вони й зовні навіть були схожі – ті ж добрі очі, та ж м’якість у рисах…
Відхід мами Павло пережив дуже важко, він залишився зовсім один, а друзів у нього було небагато.
І тоді Сашка, яка вже подорослішала, стала до нього частіше заходити, особливо після тренування.
Вона теж займалася плаванням у тій самій секції, де колись Альбіна. А одного разу Саша зайшла до нього зі своїм тренером Тетяною.
Міцна і спортивна Тетяна була вражена добротою Павла, і його вмінням слухати, – у неї ще не було таких друзів. І якось несподівано Павло з Тетяною почали зустрічатись.
Саша була в захваті, особливо коли дядько Паша та Таня вирішили одружитися.
– Я такого класного хлопця ще не зустрічала, ти мені дуже подобаєшся, я згодна, – відповіла Таня на боязку пропозицію Павла стати його дружиною.
– У твого брата немає крутих м’язів, але в нього добре серце, він вміє любити, – несподівано сказала вона Альбіні на весіллі.
Альбіна також була здивована. Після зустрічі з Танею брат несподівано змужнів.
Але найнесподіванішою була пропозиція Павла:
– Альбіно, я хочу розміняти батьківську квартиру на дві однушки. Саша підростає, і це буде справедливо.
– Жити ми все одно будемо в Тані. У неї великий будинок за містом і батьки у віці. Їх не можна залишати одних, ми їм допомагатимемо…
– А якщо тобі щось потрібно, Аля, ти завжди пам’ятай, що в тебе є брат. Я все ж таки чоловік…
Альбіна довго плакала на могилі батьків. Їй тепер було ясно, скільки вона втратила. Слова батька, його гордість, його кохання, яке вона так рідко чула, тепер звучали в її серці з новою силою.
А слова матері про Пашу, її страх за нього, її бажання захистити сина – все це відкривалося їй тепер з такою ясністю, що ставало боляче.
Вона зрозуміла, що за всією своєю зовнішньою крихкістю Паша був опорою для матері, а тепер, можливо, стане опорою і для неї.
І, дивлячись на рішучість Павла, на його нову впевненість, Альбіна відчула, що, можливо, ще не пізно щось виправити. Що було, – вже не змінити. А те, що буде, – вона докладе всіх зусиль стати гідною сестрою.
Визнати свою помилку – не соромно. А почати її виправляти – важливий крок! Як кажуть, – краще запізно, аніж ніколи…
А ви що скажете з цього приводу?