– Вітаю, коханий, у нас буде синок! — Юля дивилася на екран телефону не відриваючись.
“А якщо це повідомлення прийшло помилково на телефон чоловіка, а я… Ні… не може бути, мій Ігор він не такий, у нас дві доньки…”.
Юлія, не знімаючи кросівки, пройшла на кухню і схопила склянку води. Холодна вода ніяк не допомагала вгамувати тремтіння в руках і ногах.
– О, ти щось забула? — чоловік вийшов із ванної кімнати.
– Так, там дощ, я повернулася за парасольками для дівчаток. Здається у тебе дзвонив телефон.
– Так? – чоловік з зацікавленістю взяв його до рук. – Ні, дзвінків не було.
– Може, повідомлення? — не відступала дружина.
– Немає нічого, — чоловік на кілька секунд затримав погляд на екрані, а потім зробив пальцем кілька рухів, видаляючи інформацію, і не приховував радості, посміхався.
– Як назвеш сина? – Юля знову схопила склянку і знову зробила кілька жадібних ковтків води.
Ігор пройшов на кухню, сунув руки в кишені та невпевнено промовив:
– Якщо ти знаєш, давай без істерик.
– Я й не планувала істерик, я спитала тебе, як назвеш сина?
– Я не думав про це.
– А про що ти думав? — не стримувала себе Юля.
– Що, нарешті буду з коханою жінкою, і в мене буде син.
– Мені ти казав теж саме. І я пропонувала тобі спланувати третю дитину.
– А як що буде дівчинка?
– А чим дочка гірша? — роздратовано випалила Юля.- вона теж дитина. Твоя!
– Я не кину дівчат.
– Я вже зрозуміла. Вміло ховався. Можливо думав, якщо буде дівчинка залишишся тут…
Ігор раптом примружився, але одразу відповів:
– Ми планували.
Жаль не було під рукою сковорідки, Юля це ж не планувала, на відміну від чоловіка. Вона трималася, не хотіла показувати, що їй зараз так боляче. Уся ця ситуація здавалася Юлі банальною:
” Чоловік знайшов іншу, вона народжує йому дитину й він йде до неї”. Юля глянула на годинник і зрозуміла, що вже спізнюється в дитячий садок.
Дорогою з дитячого садка вона раптом набрала номер матері:
“Можна ми зайдемо?”
Дівчата весело їли на кухні млинці, дбайливо приготовлені бабусею.
– Може ще меду дістати?
– Згущене молоко є, бабусю?
– Є, моя ягідка, зараз дам. Їжте.
– Ходімо до кімнати, хай дівчатка їдять.
– Їх у дитячому садку добре годують?
– Добре, мамо.
– Це добре. Що в тебе?
– Ігор йде … йде від нас.
– Що?- Мати підняла брови так, що вони стали виглядати через окуляри. Батько навіть вимкнув телевізор, який уважно дивився.
– Ось так. У нього буде син, я побачила повідомлення на телефоні, а він не став відмовлятися і зізнався.
– Мерзотник… А що він сказав, ну… причина яка?
– Розлюбив, каже. І в нього нарешті з’явиться син.
– Негідник …
– Мам, я не хочу про нього… Краще порадьте, що робити, як далі жити? Іпотека ж в нас.
– А що радити… Брала ти її до шлюбу, оформлена вона на тебе була, як я пам’ятаю. Отже, і виплачувати тобі, і власниця ти тут ніякого розподілу немає, — зауважив батько.
Юля на момент подачі документів до банку мала офіційну роботу та білу зарплату, тому оформила все на себе, та і її батьки допомогли з грошима на початковий внесок, як подарунок молодятам.
– Не смій, дочко, квартиру ділити. Пішов — і пішов, нічого страшного не сталося, — мати відкинулася на спинку крісла і піднесла пальці до губ.
Батько теж виглядав замисленим.
– Ти не бійся, дочко, ми з матір’ю відкладали на санаторій, якщо потрібні будуть гроші, то тільки скажи. А жити далі треба.
– І знаєш, – додала мати, – не смій назад приймати, як би не просив, не благав.
– Завтра субота, може, залишиш дівчаток у нас?
– Так, мабуть, і я залишусь у вас сьогодні.
До обіду Юлія повернулася додому. Ігоря не було у квартирі, і він не ночував вдома. “Так навіть краще”, — подумала вона і пройшла на кухню.
Їй страшенно захотілося чогось солодкого, краще б морозиво, але в морозилці не виявилося жодної пачки про всяк випадок. У вазі в шафі лежала одна шоколадна цукерка. Юля зварила собі чашку кави, взяла цукерку і тільки зробила перший ковток, як чоловік почав відчиняти двері своїм ключем.
– Треба змінити замки, — одразу ж подумала вона.
Ігор увійшов мовчки та, зазирнувши у вітальню, промовив:
– Дівчата де?
– У батьків, моїх, — додала вона, — ти повідомив своїх, що ми розлучаємося? — запитала Юля, відкушуючи цукерку.
– Ні, мені було ніколи й поки не збираюся.
– Чому?
– Був зайнятий, – Юля відчула роздратування в його голосі. Вона знала чоловіка чудово і навіть по тону змогла визначити, що в нього немає настрою.
– Чим же? – Вирішила продовжити вона, розуміючи, що це йому не сподобається. Раніше дружина не дозволяла собі подібних розмов.
– Тобі нема чим зайнятися? — спитав чоловік. — Могла б і свої речі починати збирати.
– У сенсі збирати речі? – мало не захлинулася Юля, саме роблячи ковток кави.
– Квартира в іпотеці доведеться її продати, щоб поділити.
Юля посміхнулася:
– Квартира моя, я на себе оформлювала кредит, якщо ти пам’ятаєш, та й сплачувала платежі завжди я зі своєї картки, своїми грошима, навіть коли сиділа у декреті. А ти, так… ти утримував сім’ю, тут я не сперечаюся. Тож ділити квартиру ми не будемо. І речі настав час збирати тобі.
Ігор від такої новини навіть застиг. А Юля доїла цукерку і запила її останнім ковтком кави. На дні гуртка явно вимальовувалась крапка з кавової гущі. Це Юля теж помітила. Неначе точка у стосунках. Ігор мовчки збирав речі, було помітно, що він обмірковує щось. Але вголос не сказав.
“Плакати не буду”, – вирішила Юля, коли двері за чоловіком зачинилися.
Дні побігли один за одним. Дочки часто питали про батька. Старша дочка Дарина чудово розуміла, про що говорила мати. А молодша Машенька, надувала губи, як їй пояснити, що батько не хоче їх бачити, навіть розмовляти.
Юля тягла дітей, іпотеку, паралельно шукала підробітки та більш високооплачувану посаду. Отак був чоловік і батько у дітей, раз і не стало.
– Юлія Андріївно, — керівник фірми, в якій працювала Юля, викликала її до себе. — До мене дійшли чутки, що ви шукаєте нове місце роботи?
Юля чесно відповіла:
– Так. З чоловіком розлучились, а в мене іпотека. Підробіток не рятує.
— А чому ви до мене не прийшли одразу?
Ви ж хороший працівник. Відповідальний. На цій посаді я вам надбавку зробити не зможу, скажу відразу, але… я давно шукаю кандидатуру в новий відділ, і вважаю, що ви впораєтеся.
Буде дві умови: перший рік на посаді будуть переробки, я одразу врахую їх у заробітній платі, постарайтеся не брати лікарняний, і друга — на два тижні ви йдете у відпустку, вирушайте до моря, активно відпочивайте, перезавантажуйтесь одним словом. Якщо згодні, то чекаю на заяву.
Юля посміхнулася:
– Я згодна.
– От і добре.
Дочки весело плескалися біля самого краю моря. Юля лежала на гальковому пляжі та намагалася не заплющувати очі. Яскраве сонце сліпило, шкіра жадібно чіпляла засмагу.
Дванадцять днів солоного повітря, що хотілося вдихати на повні груди, сонячні ванни, навіть у похмуру погоду, вечірній бриз і смачна їжа були дуже вчасно.
– Вас не пустять із мішком каміння в літак, — сміялася мати, але дві маленькі русалки не могли зупинитися і приносили частинки пляжу в сумку до матері.
Місто зустріло дощем і холодом. Немов із казки за кілька годин мати з доньками опинилися в реальності. Юля повернула ключ відчинила замок та зрозуміла, що хтось у квартирі є. Хвилювання це у неї не викликало, у батьків був запасний ключ.
– Тату! Татку, – закричала Машенька і кинула свій рюкзачок прямо на порозі.
Старша дочка теж зраділа, але поводилася стриманіше. Одній Юлі був незрозумілий цей візит – вони ні про що не домовлялися з колишнім чоловіком.
– Які ви засмаглі, просто шоколадки! Ігор поводився так, ніби нічого не сталося.
– Дівчата, йдіть переодягатися, нам із татом треба поговорити, — сказала Юлія і пройшла на кухню.
– Що ти тут робиш? — зараз Юля дуже пожалкувала, що забула змінити замки.
– Я повернувся. Зрозумів, що ви моя сім’я і люблю я лише вас. І тебе, Юля. Ігор підійшов до неї ближче і хотів обійняти, але вона прибрала руки.
– Навіщо це зараз?
– Там народилася хвора дитина, і я не готовий взяти на себе таку ношу.
– Заводити малюка на боці — ти брав ношу, а тепер, коли твоя, зауважу твоя, дитина з’явилася на світ хворою, він та його мати тобі стали не потрібні?! Та ти гірший, ніж я думала. Де були мої очі, коли я виходила за тебе заміж? І як добре, що все скінчилося. Іди, — Юлія вказала колишньому чоловікові на двері.
– Мені нема куди йти.
– Це мене не хвилює. У тебе є батьки, орендуй житло, все. Дороги назад немає.
Засмагла, з розпущеними світлими локонами, що вигоріли на сонці, Юлія була дуже приваблива, навіть злитися в неї виходило чарівно. Ігор зробив крок до неї та простягнув руки, сподіваючись, що поцілунок і ніжні дотики розтоплять її серце, але Юля виставила руки вперед і повторила:
– Іди!
– Мамо, татусь вже йде? – Запитала Маша.
– Так, доню, мама вигнала тата.
– От тільки не треба цього,— заперечила Юлія. — Тато приходив віддати ключі.
Ігор пішов, а Юля потерла долоні та сказала:
– Так-так, давайте розбирати валізу та рюкзаки. Подарунки діставайте, камінчики свої.
– Мам, вони пахнуть морем! — вигукнула Дарина.
– Так, точно, доню, морем, сонцем та щастям. Розкладай камінці скрізь, нехай у нас вдома буде щастя у кожному кутку.
– Ура! Якщо кути будуть зайняті, значить, мене не каратимуть, правда мам? – Зраділа Маша.
– Я й так тебе не караю, смішна ти, — мати притиснула до себе доньку і думала вже не про колишнього чоловіка, а про те, наскільки щасливими вони будуть. Вона та доньки.
