Анастасія звикла, що будинок тримається на ній. Вони з Русланом працювали на повну ставку, обидва йшли рано, поверталися надвечір.
Але, коли Мирона забирали з садка, коли треба було готувати вечерю, прасувати одяг на завтра і витирати пилюку, все це чомусь робила вона.
Руслан допомагав рідко: виносив сміття, іноді мив посуд, якщо вона просила двічі. Він вважав, що цього достатньо, і Анастасія не сперечалася. Їй здавалося, що сперечатися через віник не варто.
Мирону було чотири роки, він ходив у дитячий садок і вже вимагав, щоб мама читала йому на ніч по три книжки.
Анастасія читала, потім прибирала іграшки, потім сиділа на кухні з ноутбуком, доробляючи робочі листи. Лягала пізно, вставала рано. Звикла.
Подруга Оля, з якою вони товаришували з інституту, іноді заходила в гості і щоразу хитала головою.
– Насте, ти себе зовсім не бережеш!
– Все нормально.
– Нормально, доки не зламаєшся. Скажи йому, щоб допомагав.
– Він допомагає.
– Сміття не рахується, – відрізала Оля.
Любов Іванівна, мати Руслана, жила в сусідньому районі і з’являлася у них у неділю «допомогти з онуком». Допомога зазвичай полягала в тому, що вона сиділа з Мирон десять хвилин, а потім переходила до огляду квартири.
Анастасія давно навчилася не звертати уваги на те, як свекруха проводить пальцем по підвіконню та зітхає. Іноді разом з нею приїжджав свекор, Віктор Петрович, тихий, сутулий чоловік, який влаштовувався на дивані з газетою і майже не втручався у розмови.
Того недільного дня все почалося так само. Любов Іванівна прийшла до другої години, принесла Мирону яблука та конструктор, посиділа з ним на килимі, а потім піднялася.
– Насте, а в тебе суп є?
– Ні, Любов Іванівно. Вчора доїли.
– А новий звариш?
– Увечері щось приготую.
– Ну, дивись.
Свекруха пройшла до передпокою, провела долонею по полиці над взуттям, глянула на пальці. Потім зазирнула у кошик для білизни.
Потім відчинила холодильник і довго стояла, роздивляючись полиці. Віктор Петрович тим часом сидів на дивані і тихо перегортав газету.
– Нічого, нічого, – сказала Любов Іванівна. – Молоді, ніколи.
Анастасія промовчала. Вона давно зрозуміла, що відповідь лише затягує розмову. О п’ятій годині свекри попрощалися, поцілували онука та поїхали.
Але вже в таксі Любов Іванівна набрала сина і хвилин десять розмовляла з ним телефоном. Анастасія не знала, про що саме, але коли Руслан повернувся до вітальні, обличчя в нього було задумливе.
Вечеря була проста: макарони з котлетами, салат, нарізані огірки. Мирон їв мовчки, бовтаючи ногами під столом. Руслан відклав виделку, подивився на дружину і сказав:
– Знаєш, я тут подумав. Мама має рацію, ти погана господиня. Інші дружини і працюють, і будинок в чистоті тримають. А в нас вічно то пилюка, то немає супу, то сорочки не прасовані.
Анастасія мовчки дивилася на нього. Вона чекала, що він засміється чи скаже «жартую». Але він не посміхався.
– Руслан, – сказала вона тихо. – Ти серйозно?
– А що? Я просто говорю, як є.
Мирон перестав жувати і переводив погляд із тата на маму. Анастасія погладила сина по голові.
– Добре, – сказала вона.
Руслан моргнув.
– Що добре?
– Добре, що ти сказав.
Вона встала, взяла зі столу свою тарілку та тарілку сина, віднесла в раковину. Руслан залишився сидіти над недоїденою котлетою. Він чекав продовження, виправдань, можливо, сліз, але нічого не було.
Увечері Настя поклала Мирона, прочитала йому три книжки і сама заснула раніше, ніж зазвичай. Їй не хотілося ні про що думати.
Наступного дня вона приготувала сніданок собі та синові: вівсянка, яблуко, тост. Руслан вийшов зі спальні, побачив накритий на двох стіл і запитав:
– А мені?
– Ти ж сказав, що господиня з мене ніяка, – спокійно відповіла Анастасія. – Не нав’язуватиму тобі своє куховарство.
– Це жарт?
– Ні.
Руслан мовчки налив собі каву та пішов на роботу. Увечері він помітив, що вечеря приготована знову лише на двох. Анастасія не промовила жодного слова.
Вона нагодувала Мирона, помила його тарілку, випрала його речі, повісила дитячі сорочки сушитися. Сорочки чоловіка залишилися лежати у кошику.
Олі вона зателефонувала того ж вечора, коли Мирон заснув.
– Ти що, правда перестала? – ахнула подруга.
– Не все. Лише для Руслана.
– Молодець! Подивимося, скільки він витримає. Тільки не здавайся, гаразд?
– Я тримаюся.
– От і добре.
У вівторок Руслан купив дорогою додому готові пельмені, зварив їх і з’їв один за столом, доки Анастасія читала синові. Посуд склав у раковину.
У середу прийшов пізно, злий, і сказав:
– Послухай, давай не гратимемо в ці ігри!
– Які ігри? – Запитала Анастасія.
– Ти спеціально нічого не робиш!
– Я роблю те, що вважаю за потрібне. Мирон нагодований, одягнений, вимитий. Це моя робота, як матері.
– А я?
– А ти сам вирішив, що у мене погано виходить. Ось я і не заважаю тобі робити краще.
Він відкрив рота, закрив його і пішов у кімнату.
До четверга кошик з білизною переповнився. Вранці Руслан виявив, що чисті шкарпетки закінчилися, і поліз у шафу по запасні, яких там теж не було.
Сорочку він попрасував сам, з першого разу обпік палець і голосно охнув. Анастасія почула це із сусідньої кімнати, але не вийшла.
У п’ятницю на кухні виросла купа тарілок, у раковині стояла пательня з макаронами, що присохли, а на столі височили контейнери з кафе.
Руслан весь цей час їв то в кафе, то з контейнерів, і надвечір зрозумів, що за кілька днів витратив на їжу майже, як на тижневу закупівлю продуктів для всієї родини.
Він сидів на кухні з телефоном і перераховував витрати, потім поклав його на стіл і довго дивився у вікно. Потім набрав номер.
– Мамо, приїжджай завтра. Покажеш, як треба вести будинок.
– Що трапилося?
– Приїдь, сама побачиш.
У суботу вранці Любов Іванівна приїхала разом із Віктором Петровичем. Анастасія відчинила їм двері в домашній сукні з чашкою кави в руках.
– Доброго ранку, Любов Іванівно. Здрастуйте, Вікторе Петровичу.
– Доброго. А де Руслан?
– У кімнаті. Проходьте.
Свекруха пройшла по квартирі, як завжди, зазирнула в кухню і застигла. У раковині нагромаджувався посуд. На плиті стояла порожня каструля. На столі лежали контейнери.
– Боже мій, – сказала вона. – Насте, що у вас тут діється?
– Руслан сказав, що я погана господиня, – спокійно відповіла Анастасія. – Я вирішила не втручатися.
– Як це не втручатися? Ти довела чоловіка до такого!
– Мамо, – втрутився Руслан, що вийшов зі спальні. Голос у нього був трохи хрипкий, – давай ти сама покажеш, як треба. Якщо вже ти знаєш.
Любов Іванівна замовкла. Потім зняла пальто, повісила його на вішалку та закотила рукави.
– Ну, дивіться, як це робиться.
Вона вимила посуд, протерла плиту, знайшла в холодильнику овочі і почала варити суп. Працювала швидко, але опівдні присіла на стілець і потерла поперек.
– Спина, – сказала вона. – Зовсім забула, як це важко.
Віктор Петрович, що весь цей час мовчки спостерігав з дивана, відклав газету.
– Любо, а ти коли востаннє стільки посуду мила за один раз? – спитав він тихо.
– Вітю!
– Я просто питаю.
Руслан підвів голову.
– Тату, ти про що?
– Перші роки я все тяг сам, бо ти працювала, – відповів Віктор Петрович, дивлячись на дружину. – Мати твоя була з ранку до ночі на роботі, а вдома я тримав порядок.
– Звик. Тому й думаю, що коли жінка і працює, і веде будинок, – це величезна праця. Просто її не видно, доки сам не спробуєш.
Повисла тиша. Любов Іванівна почервоніла.
– Вітю, ну навіщо ти…
– Тому, що син не розуміє, – спокійно сказав свекор.
Анастасія повернулася з кімнати, де збирала з Мироном пазли. Вона зупинилася у дверях, не розуміючи, що відбувається. Свекруха подивилася на неї і раптом тихо промовила:
– Як ти все це встигаєш?
– Звикла, – відповіла Анастасія.
Любов Іванівна нічого не сказала. Допила чай, який їй налила невістка, попрощалася з онуком і поїхала раніше, ніж зазвичай. Віктор Петрович на порозі затримався і тихо сказав Насті:
– Ти вже вибач її, Насте. Вона не зі зла.
– Все гаразд, Вікторе Петровичу.
– Ні, не гаразд.
Увечері в неділю Мирон дивився мультфільм у сусідній кімнаті. Анастасія сиділа на дивані з ноутбуком. Руслан ходив квартирою, прибирав, мив, розкладав речі. Потім завантажив пральну машину, дістав свої сорочки і довго розбирався з кнопками.
Коли машинка загула, він увійшов до вітальні і зупинився біля дивана.
– Настя.
– Так?
– Я погарячкував. Мама мене накрутила. Але річ навіть не в ній. Я за всі ці роки жодного разу не спитав, як ти справляєшся. Вибач.
Анастасія закрила ноутбук.
– Якщо тобі щось не подобається, скажи мені, – відповіла вона. – Але не повторюй слова мами.
– Не буду.
Він помовчав, потім додав:
– Давай домовимося. Я не знаю, як краще. Що мені брати на себе?
Вони сиділи на кухні до півночі. Анастасія дістала аркуш паперу, і вони разом розписали, хто що робить. Руслан взяв на себе прання своїх речей, прибирання у вихідні та приготування вечері по суботах. Анастасія погодилася залишити за собою інше, але попросила, щоб він більше не запрошував матір «перевіряти» їхній побут.
– Я їй скажу, – пообіцяв він.
– Дякую.
За два тижні Любов Іванівна зателефонувала синові і незадоволеним голосом запитала:
– Ти чому на повідцю в дружини йдеш?
– Мамо, – відповів Руслан, – я просто став розуміти, скільки всього робиться вдома непомітно.
– Ну, дивись, – сказала вона і повісила слухавку.
Наступної неділі свекруха прийшла, як завжди, знову з Віктором Петровичем. За звичкою вона провела пальцем по підвіконню. Анастасія вийшла з кухні, витираючи руки рушником.
– Любов Іванівно, – сказала вона рівно, – ми з Русланом самі розібралися.
Свекруха глянула на неї, прибрала руку і більше нічого не сказала. Віктор Петрович у кутку дивана тихо посміхнувся, прикрившись газетою.
Увечері Настя стояла біля плити, помішуючи суп, а Руслан сидів поруч із Мироном і збирав конструктор. З кімнати долинав його сміх і дзвінкий голос сина. Подзвонила Оля.
– Ну що, тримаєшся?
– Тримаюся.
– А він?
– Конструктор збирає.
– Ось бачиш, – сказала Оля. – Я ж казала.
Настя посміхнулася і зняла каструлю з вогню. Вміє ж, коли півень клюне в м’яке місце…