Мама так і сказала: “Якщо в подолі принесеш – на порозі не з’являйся”

Сумна історія мого життя. Коли мені було 18 років, я сильно закохалася в хлопця трохи старшого за мене. Тоді вчилася на другому курсі університету.

І тут в мої відносини почали втручатися батьки – спочатку мама, а потім і тато підключився. Кавалер їм мій не сподобався – такий же студент, як і я.

Всякий раз, коли я йшла на побачення мама влаштовувала істерики і говорила, що я ще “молода бігати на побачення” і “якщо в подолі принесеш – додому не приходь”. Так, мізки у мене були в голові, тому ніяких би онуків я їй не принесла ні в якому подолі …

Коли за мої стосунки взявся батько – це хана. Папа розмовляв не зі мною, а з моїм хлопцем. Що він йому насправді наговорив, не знаю. Можливо, що ніколи і не дізнаюся.

Але хлопець розлучився зі мною через пару днів після його розмови з батьком. Я вщент посварилась з хлопцем і з батьками. Потім почалася сесія, мене до кінця не відпустило, але все ж життя пішло своєю чергою.

Так минув рік. Ще один. І ще … Я влаштувалася на роботу. При першій можливості переїхала з міста. Мені було головне, щоб батьки більше не контролювали. Набридло. Згодом поміняла роботу, зібрала грошей. Зараз майже виплатила іпотеку. Так і живу одна.

Сумно, що за цей час я більше нікого не полюбила. Були спроби будувати відносини, але до чоловіків не відчувала ніяких почуттів. Розлучалася. Не хочеться жити з людиною, яку не любиш.

Зате зараз мама заговорила інакше … “Мовляв, коли онуків їм подарую?”. Нібито у всіх моїх ровесниць є діти, а я так і живу без дітей.

До біса! Мені не 18 років! Я б народила дітей, але тільки від того, кого люблю. А любила по-справжньому я всього один раз.