Оксана якраз діставала з пакунка новеньку кавомолку, коли почула голос чоловіка. Її кухонна стільниця вже була заставлена баночками з крупами, новими губками, серветками та контейнерами, які вона замовила для зберігання продуктів. Захар щось говорив, не відриваючись від телефону.
— Завтра встанемо раніше. Мамині речі привезуть уже о десятій, — повідомив він так, ніби йшлося про звичайну доставку.
Оксана поставила коробку на стіл і пильно подивилася на чоловіка. Той сидів, утупившись у гаджет, і навіть не глянув у її бік.
— Куди привезуть? — запитала вона.
— Сюди, — коротко відповів Захар.
— Навіщо?
Тільки тоді він підняв голову, його очі зустрілися з її.
— Мама поживе в нас, поки в неї вдома триває ремонт. Я думав, я тобі казав.
Оксана кілька секунд мовчала, намагаючись осягнути почуте. За вікном уже зовсім стемніло — кінець вересня, дощовий вечір. Краплі повільно стікали по склу, а ліхтарі у дворі відбивалися в мокрому асфальті.
Вона приїхала додому пізніше, ніж зазвичай, дорогою забрала замовлення і мріяла про спокійний вечір. А тепер з’ясовувалося, що вже вранці до її квартири мають прибути валізи свекрухи.
— Ні, — нарешті видихнула Оксана. — Ти мені цього не казав.
Захар насупився.
— Дивно.
— Нічого дивного. Я б запам’ятала.
Він поклав телефон на стіл, відклавши його нарешті.
— Загалом, у мами починають робити ванну. Робітники все розберуть, там буде бруд, шум. Куди їй діватися? Пару місяців поживе тут.
Оксана повільно поставила останній контейнер у шафу. Кожен її рух був виваженим, хоча всередині бушувала буря.
— Мама вже зібрала валізи і завтра в’їжджає до нас, — додав Захар, наче цим остаточно закривав питання.
Оксана повільно повернулася до нього.
— До нас, чи до мене?
На обличчі чоловіка одразу з’явилося роздратування.
— Знову починається.
— Що саме?
— Оце ділення. Після весілля якось дивно постійно наголошувати, що квартира твоя.
— Я наголошую на цьому тільки тоді, коли ти запрошуєш сюди мешканців без мого відома.
— Моя мати не мешканець.
— Тим паче варто було сказати заздалегідь.
Квартира справді належала Оксані. Вона купила її за чотири роки до знайомства з Захаром, втомлена від постійної зміни орендованого житла. Їй набридли господарі, які могли будь-якої миті підняти плату, передумати здавати помешкання чи раптово оголосити про продаж.
Оксана довго обирала район, потім ще довше шукала ідеальний варіант. Зрештою, зупинилася на просторій двокімнатній квартирі в затишному будинку неподалік від парку.
Велика кухня, окрема спальня і друга кімната, яку вона поступово обладнала під робочий кабінет. Коли в її житті з’явився Захар, квартира вже кілька років була повністю облаштована та обжита.
Вони зустрічалися близько дев’яти місяців, а потім Захар запропонував спробувати жити разом. Своє орендоване житло він звільнив за вихідні й переїхав до Оксани з кількома коробками, одягом та величезною сумкою з інструментами.
Ще за рік вони розписалися. Тоді Захар сам казав, що спільне життя вийшло для нього дуже зручним: не потрібно платити за оренду, побутові витрати вони ділять, а решту кожен може відкладати чи витрачати на власний розсуд.
Оксана ніколи не вважала це якоюсь послугою. Вона була переконана: якщо люди стають подружжям, цілком природно жити разом. Але право розпоряджатися квартирою без її участі зі свідоцтва про шлюб не виникало. До цього вечора Захар, здавалося, чудово це розумів.
— На скільки конкретно твоя мама збирається приїхати? — запитала Оксана, намагаючись зберігати спокій.
— Я ж сказав, місяці на два.
— Ти сказав «пару місяців». Це не термін.
— Поки ремонт не закінчать.
— Добре. Що саме ремонтують?
— Ванну.
Оксана уважніше подивилася на нього.
— Через ремонт у ванній кімнаті потрібно з’їжджати з квартири на два місяці?
— Там буде незручно.
— Кілька днів — можливо. Але два місяці? Це ж не капітальний ремонт усього будинку.
Захар потягнувся до пакета, дістав упаковку печива і почав читати склад, наче розмова раптово перестала його цікавити.
— Робітники різні бувають. Усе може затягнутися.
— Ти бачив кошторис?
— До чого тут кошторис?
— До того, що завтра сюди переїжджає людина через ремонт. Мені цікаво хоча б зрозуміти, наскільки цей ремонт масштабний.
— Оксанко, ну навіщо ти зараз влаштовуєш допит?
— Тому що ти чомусь не влаштував його до того, як запропонував мою квартиру.
Захар поклав печиво назад. У його погляді промайнуло роздратування.
— Я не пропонував квартиру. Я запропонував мамі пожити в нас.
— Без мене.
— Я так і знав, що ти почнеш саме так реагувати.
Ця фраза пролунала як грім серед ясного неба. Вона виявилася важливішою за всю попередню розмову. Оксана перестала розбирати покупки, її руки завмерли.
— Тобто ти все ж таки навмисно не сказав?
Захар зрозумів, що проговорився.
— Я просто не хотів заздалегідь розгортати обговорення на цілий тиждень.
— Коли ти домовився з нею?
Він не відповів одразу. Повисла важка тиша.
— Минулої суботи.
Оксана лише кивнула. Цілий тиждень. Цілий тиждень чоловік знав, що Валентина Семенівна збирається переїхати до їхньої квартири, і щовечора спокійно вечеряв, дивився телевізор, обговорював плани на вихідні, але жодного разу не згадав про це.
— Чому саме сьогодні?
— Що сьогодні?
— Чому ти вирішив повідомити мені про це зараз?
— Тому що завтра привезуть речі.
— Саме тому?
Захар роздратовано зітхнув, його плечі опустилися.
— Ну добре. Так. Я розумів, що ти можеш почати заперечувати. А коли все вже зібрано, простіше вирішити по факту.
Оксана подивилася на нього без жодної посмішки. Її погляд був холодним, як осінній дощ за вікном.
— Чудовий план, — промовила вона.
— Ні, тільки не починай робити з цього якусь трагедію чи зраду.
— Я ще нічого не починаю. Просто намагаюся зрозуміти, як мій чоловік цілий тиждень планував переїзд своєї матері до моєї квартири. І чекав на слушний момент, коли мені буде незручно відмовити.
— Ти перебільшуєш.
— Ні. Ти ж сам щойно це сказав.
Захар відійшов до вікна, відвернувшись. Оксана дивилася на його спину. Її погляд був таким крижаним, що, здавалося, у кімнаті похолоднішало.
Раніше, до сьогодні, серйозних сварок між Оксаною та Валентиною Семенівною не було. Свекруха могла давати поради, про які ніхто не просив, або занадто докладно розпитувати сина про їхні сімейні справи. Але загалом вона трималася дуже коректно.
Бачилися вони кілька разів на місяць. Іноді Оксана із Захаром приїздили до неї на вихідні, іноді Валентина Семенівна навідувалась до них. Вони вітали одна одну зі святами, обмінювалися подарунками, могли разом виїхати за місто на природу.
Саме тому їхні стосунки й залишалися такими спокійними. У кожної жінки був свій дім. Свої звички. Свій особистий простір, де все було розставлено за власним порядком.
Оксана чудово розуміла, що погостювати два тижні — це зовсім не те саме, що жити під одним дахом місяцями. Особливо, якщо гість переїздить без запрошення господині.
— Завтра сюди ніхто не переїжджає, — твердо сказала вона.
Захар рвучко обернувся, його обличчя скривилось.
— У якому сенсі?
— У найпрямішому. Зателефонуй матері й скажи, щоб скасувала машину.
— Оксано, ти зараз серйозно? — його голос звучав розгублено.
— Так, серйозно.
— Але ж у неї речі вже зібрані!
— Саме тому ти подзвониш їй сьогодні, а не завтра о десятій ранку.
— Оксано, це моя мати!
— Я знаю.
— У неї ремонт!
— І це ми зараз теж з’ясуємо.
Вона взяла свій телефон зі столу. Захар одразу ж напружився.
— Куди ти дзвониш?
— Валентині Семенівні.
— Не треба!
— Чому?
— Тому що я сам з нею поговорю!
— Ти вже говорив. Тиждень тому.
Він підійшов ближче, намагаючись перехопити телефон.
— Не втягуй маму в наші сімейні суперечки.
Оксана поклала телефон назад на стіл.
— Добре. Тоді розповідай усе сам. Докладно.
Захар неохоче сів, не дивлячись на неї.
З’ясувалося, що спочатку Валентина Семенівна дійсно мала намір оновити лише ванну кімнату. Стара плитка давно вже дратувала, ванну хотілося замінити на сучасну душову кабіну, а заодно оновити труби та встановити нові меблі. Робітники обіцяли, що найбруднішу частину роботи виконають досить швидко.
— Тоді звідки взялися ті два місяці? — запитала Оксана.
Захар потер підборіддя, уникаючи її погляду.
— Ну… мама потім вирішила й кухнею зайнятися.
— Одночасно?
— Я запропонував.
— Навіщо?
— Щоб двічі не розводити ремонт. Якщо вже з’їжджати, можна зробити все одразу.
Оксана мовчала, почувши цю відповідь.
Згодом з’явилися й інші подробиці. На кухні Валентина Семенівна хотіла замінити старий гарнітур. Він ще служив, але кілька фасадів розбухли біля мийки.
Потім Захар «згадав», що в коридорі давно поскрипує підлогове покриття. Тому до списку додалися й підлоги. Потім мати вирішила подумати над вбудованою шафою.
Жодних домовленостей з майстрами щодо кухні та підлог поки що не було. Навіть матеріали не були обрані. Зате місце для проживання на весь цей період Захар уже забезпечив.
— Тобто ремонту, заради якого людина має з’їжджати з дому на два місяці, поки що взагалі немає? — Оксана дивилася на нього впритул.
— Ванна точно буде, — невпевнено промовив Захар.
— А решту ви вигадали, бо вирішили, що вона може жити тут скільки завгодно?
— Що в цьому такого? Мамі не доведеться все робити поспіхом.
Оксана гірко посміхнулася.
— Звісно. Навіщо поспішати повертатися додому, якщо можна спокійнісінько користуватися чужим.
— Знову «чужим»! — його голос звучав роздратовано.
— А яким воно є для твоєї матері? — Оксана знову поставила його в глухий кут.
Захар не відповів.
Оксана підвелася і пройшла до свого кабінету. На столі стояв великий монітор, поруч лежали робочі документи та навушники. Уздовж стіни розташовувалися стелажі з теками, принтером і канцелярією.
Вона працювала тут щодня, коли не потрібно було їхати в офіс, проводячи по шість-сім годин поспіль на відеодзвінках та за документами.
Захар увійшов слідом за нею.
— До речі, стіл доведеться переставити.
Оксана повільно повернулася до нього.
— Куди?
— Ну… тимчасово до спальні.
— Навіщо?
— Мамі потрібна кімната.
Тепер їй стало зрозуміло ще більше.
— Ти вже обіцяв їй кабінет?
— Там диван є, — він уникнув прямої відповіді.
— Захаре, це мій робочий кабінет, — голос Оксани став ще холоднішим.
— Можна ж пару місяців попрацювати зі спальні.
— Ти серйозно пропонуєш поставити туди стіл, монітор, принтер і крісло?
— Не обов’язково все.
— А чим мені працювати?
Він роздратовано провів долонею по потилиці.
— Господи, Оксано, можна ж пристосуватися!
Вона дивилася на нього без єдиної емоції. Захар сприймав будь-які незручності напрочуд легко, допоки ці незручності діставалися комусь іншому.
— А якщо ремонт затягнеться? — запитала Оксана.
— Значить, трохи довше, — знизав він плечима.
— До якого моменту?
Він знову знизав плечима.
— Може, до зими.
— А потім? — не відступала Оксана.
— Що потім?
— У грудні твоя мама точно повернеться додому?
Захар відвів погляд. Оксана помітила це одразу.
— Що ще? — твердо запитала вона.
— Нічого.
— Говори, — її голос не допускав заперечень.
— Я просто сказав мамі, що якщо їй у нас буде зручно, то поспішати не обов’язково, — нарешті вичавив він із себе.
Цього разу Оксана навіть не розсердилася. Просто стало дуже ясно, що саме відбувається. Людина вже не збиралася перечекати ремонт. Їй заздалегідь залишали можливість затриматися. І вирішував це знову ж таки не той, кому належало житло.
— Усе. Розмову закінчено. — Оксана рішуче потягнулася за телефоном.
— Що закінчено? — Захар спробував її зупинити.
— Ніхто сюди не в’їжджає, — вона вже розблокувала екран.
— Оксано, будь ласка…
— Ні.
— Ти навіть не хочеш нормально обговорити це!
— Нормальне обговорення було можливе тиждень тому. Зараз ти повідомляєш мені готове рішення. Тепер моє рішення буде готовим.
Вона швидко знайшла номер Валентини Семенівни і натиснула виклик. Захар спробував вихопити телефон, але Оксана спритно відхилилася.
— Алло, Валентино Семенівно, доброго дня, — її голос звучав спокійно, хоча всередині все вирувало.
— Оксано, привіт! Ти саме вчасно! Уявляєш, Оксанко, я вже все зібрала, завтра вранці хлопці привезуть речі! — радісно вигукнула свекруха.
— Валентино Семенівно, мені дуже шкода, але… я хотіла поговорити з вами саме про це, — Оксана зробила глибокий вдих.
— Я зовсім не знала про ваш переїзд. Захар сам усе вирішив і повідомив мене тільки сьогодні. І я не давала згоди на те, щоб ви жили в нас.
На тому кінці дроту запала довга тиша.
— Як це… не знала? Захар сказав мені, що ви обоє згодні… — голос свекрухи став різким, наповненим образою.
— І ще одне, Валентино Семенівно, — продовжила Оксана. — Захар сказав мені, що ви плануєте ремонт не лише у ванній, а й на кухні, і підлоги… Він сказав, що це його ідея, щоб ви довше могли залишитися в нас.
Знову тиша. Але тепер вона була наповнена гнівом.
— Він… він мені теж нічого не казав про таке розширення ремонту! — вигукнула Валентина Семенівна.
— У мене ж тільки ванна планувалася! І ніяких «довше»!
— Я розумію, що ви здивовані, — Оксана вже чекала такої реакції.
— Але я не можу дозволити переїзд на таких умовах. Це моя квартира, і я дізналася про це лише сьогодні.
— Ох, Захаре, Захаре! — гнівно видихнула Валентина Семенівна, ніби син міг її почути.
— Мені треба з ним поговорити. Я передзвоню пізніше, Оксано.
І вона роз’єднала дзвінок, залишивши Оксану та Захара віч-на-віч з наслідками його брехні. Тепер йому доведеться відповідати не тільки перед дружиною, а й перед власною матір’ю.
Оксана не стала сперечатися, лише спокійно відповіла, що своє рішення вона вже озвучила. Захар, відчуваючи безглуздість подальших суперечок, просто вийшов з кабінету.
Вечеря того вечора минула майже в цілковитій тиші. Оксана не вважала за потрібне добивати чоловіка додатковими аргументами чи докорами — все, що мала сказати, вона вже озвучила.
Чоловік кілька разів брав до рук телефон, наче збирався набрати матір, але щоразу відкладав його, так і не зважившись на дзвінок.
Вже перед сном він знову спробував повернутися до розмови, наче сподіваючись на зміну її рішення.
— Ну, може, хоча б на тиждень? — Захар невпевнено подивився на дружину.
Оксана повільно закрила книжку, яку читала.
— Ні.
— Та робочі ж уже починають.
— Нехай мама залишається у себе.
— Так там же ж у ванній кімнаті все рознесуть.
— Є безліч інших варіантів для проживання, — спокійно зауважила Оксана.
— Яких це? — здивувався Захар.
— Готель, квартира подобово, звичайна оренда. Або Валентина Семенівна могла б пожити у подруги. Або навіть у тебе є можливість тимчасово переїхати до неї і допомагати з ремонтом, якщо ти так за неї турбуєшся.
Остання пропозиція чоловікові, схоже, зовсім не сподобалася. Він одразу скривився.
— А я тут до чого?
— Ти її сюди запросив, — нагадала Оксана, — отже, і дбаєш про її комфорт найбільше.
— Мені ж звідси на роботу зручно їздити, — невдоволено буркнув Захар.
— А мені звідси зручно просто жити, — парирувала вона.
Захар нахмурився.
— Винаймати житло на цілих два місяці — це ж величезні кошти, — спробував він тиснути на фінансові аргументи.
— Тоді не варто й робити ремонт на два місяці, — спокійно відповіла Оксана.
— Ти ж чудово розумієш, що в нас тут є вільна кімната, — Захар кивнув у бік її кабінету.
Оксана остаточно закрила книгу, кладучи її на тумбочку.
— Вільна?
— Ну, твій кабінет.
— Я в ньому працюю п’ять днів на тиждень, проводячи по шість-сім годин на відеодзвінках та з документами, — нагадала вона. — Це не просто кімната для гостей.
— Можна ж тимчасово попрацювати і в спальні, — запропонував він.
— Гаразд. Тоді ти два місяці працюєш зі своєї машини, — різко відповіла Оксана.
— До чого тут моя машина? — обурився Захар.
— Ні до чого, — спокійно пояснила вона. — Так само, як і мій кабінет — до ремонту твоєї матері.
Захар більше нічого не сказав.
Наступного ранку Оксана прокинулася о пів на восьму. Захар уже не спав. Він сидів на кухні, тримаючи в руках телефон, і мав такий вигляд, ніби до останнього сподівався, що ця неприємна ситуація вирішиться сама собою, без його втручання.
За вікном було сіро й похмуро. Вітер шарпав гілки дерев, а двірник неквапно згрібав мокре листя біля під’їзду.
— До приїзду машини, що мала перевезти маму, лишилося якихось дві з половиною години, — тихо промовила Оксана.
— Я пам’ятаю, — відповів Захар, не відриваючись від телефону.
— Тоді телефонуй.
Захар роздратовано подивився на неї.
— Могла б хоча б не стояти над душею, — процідив він.
— Я йду в душ, — сказала Оксана.
Вона справді пішла. Коли повернулася з ванної, чоловік все ще сидів за столом, тримаючи телефон у руці.
— Вже подзвонив? — запитала вона, наливаючи воду в кавоварку.
— Зараз, — буркнув він і нарешті набрав номер.
— Привіт, мамо, — голос Захара спочатку звучав дивно спокійно. — Ні, не розбудив.
Кілька перших фраз він промовив майже буденно. Потім, схоже, Валентина Семенівна запитала про їхній ранковий приїзд.
— Тут такі… плани змінилися, — нерішуче промовив Захар.
Оксана не оберталася, продовжуючи свої справи на кухні.
— Ні, машину не викликай, — голос її чоловіка став напруженішим.
Настала пауза. Довга, відчутна.
— Тому що пожити тут не вийде, — нарешті вичавив із себе Захар.
Наступна пауза була ще довшою, наповненою, здавалося, обуренням з того боку дроту. Захар підвівся і відійшов до коридору, намагаючись віддалитися від Оксани, але вона все одно чула обривки його розмови.
— Ні, — повторив він твердо.
— Мамо, не треба. Я не можу зараз тобі все пояснити так швидко.
Раптом голос Захара став голоснішим, майже крик.
— Ні, Оксана тобі нічого не обіцяла!
Після цих слів він зненацька замовк. Здавалося, Валентина Семенівна сказала щось таке, від чого він геть розгубився.
— Як це я говорив? — здивовано перепитав Захар.
Оксана обернулася. Розмова в коридорі тривала ще кілька хвилин. Коли Захар повернувся на кухню, він виглядав роздратованим.
— Чудово! — буркнув він.
— Що трапилося?
— Мама тепер переконана, що це ти раптом передумала.
— Чому? — здивувалася Оксана.
Чоловік нічого не відповів. Оксана сама все зрозуміла.
— Ти що, сказав їй, що я згодна на її переїзд?
— Ну… не зовсім.
— Захаре!
— Я сказав, що ми все обговорили, і ти поставилася до цього нормально, — ледь чутно промовив він.
Оксана поставила чашку на стіл.
— Навіщо?
— Щоб вона заздалегідь не хвилювалася, — виправдовувався Захар.
— Отже, ти цілий тиждень приховував від мене її переїзд, і одночасно брехав своїй мамі, що я його схвалила?
— Це не брехня.
— Це саме так і називається! — голос Оксани став твердим.
Захар спалахнув.
— Та тому що я знав, що ти все ускладниш!
Оксана уважно подивилася на нього.
— А ти вирішив спростити, просто виключивши з ухвалення рішення єдину людину, якої воно стосується напряму.
Він хотів щось відповісти, але цієї миті в Оксани задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я «Валентина Семенівна».
Захар одразу сказав:
— Не бери!
Але Оксана вже відповіла.
— Доброго ранку, Валентино Семенівно.
— Оксано, вибач, що так рано. Я просто хочу зрозуміти, що взагалі відбувається, — голос свекрухи звучав не гнівно, а швидше розгублено.
— Запитуйте.
— Захар щойно сказав, що я не можу приїхати. Але ж він казав, що ви це вже обговорювали.
Оксана кинула погляд на чоловіка. Той демонстративно відвернувся до вікна.
— Ми не обговорювали.
— Зовсім? — у голосі свекрухи прозвучало щире здивування.
— Я дізналася про ваш переїзд вчора ввечері, — пояснила Оксана.
На тому кінці дроту запанувала тиша.
— Вчора?
— Так.
— А Захар мені тиждень тому сказав, що ти сама запропонувала спокійно пожити у вас, щоб мені не сидіти серед ремонту, — розгублено промовила Валентина Семенівна.
Оксана на секунду прикрила очі. От звідки така впевненість свекрухи.
— Я нічого такого не пропонувала.
— Але ж він ще сказав, що кімната вільна.
— Там мій робочий кабінет. Я в ньому працюю.
Валентина Семенівна різко видихнула.
— Стривай. А навіщо тоді він мені говорив, що ти зраділа?
Захар все ще дивився у вікно. Оксана навіть не збиралася його рятувати.
— Це краще спитати у нього самого.
Свекруха помовчала.
— Я зрозуміла.
— Валентино Семенівно, справа зовсім не в тому, що я хочу залишити вас серед будівельного пилу. Просто цей переїзд вирішили без мене.
— Так…
— І лише вчора я дізналася, що йтися може не про кілька тижнів, а практично до зими.
— До якої ще зими? — тепер уже здивувалася сама свекруха.
— Захар говорив, що можна ж одночасно зайнятися кухнею і підлогою, — пояснила Оксана.
— Що? — голос Валентини Семенівни став різкішим. — Я кухню зараз взагалі не збиралася робити!
Оксана подивилася на чоловіка. Той нарешті повернувся до них.
— Тоді, схоже, у нас обох інформація від однієї й тієї ж людини, — сумно констатувала вона.
Валентина Семенівна сказала:
— Я тобі пізніше передзвоню.
І одразу роз’єднала дзвінок.
Через кілька секунд задзвонив телефон Захара. Він подивився на екран.
— Мамо, — прошепотів він.
— Візьми, — сухо сказала Оксана.
— Дякую за пораду, — огризнувся він і пішов у кімнату.
Говорив довго.
Оксана спокійно закінчила сніданок, завантажила посудомийну машину, а потім зайнялася розбиранням учорашніх покупок, які так і залишилися чекати на неї. Атмосфера в квартирі була напруженою, ніби повітря наелектризувалося після розмови Захара з матір’ю.
Через двадцять хвилин чоловік повернувся до кухні. Його обличчя було темнішим за нічне небо, а настрій — помітно гіршим, ніж раніше.
— Ну що, задоволена? — кинув він різко.
— Чим саме? — Оксана підняла брову, не змінюючи тону.
— Тим, що мама тепер на мене кричить, ось чим.
— І чому ж вона кричить? — вона свідомо вирішила потягнути час.
— Ти чудово знаєш. Не треба прикидатися.
— Тому що дізналася, що я нічого й не пропонувала? Може, через це?
Захар відчинив холодильник, постояв кілька секунд, ніби щось шукав, а потім так само рвучко зачинив його.
— Можна було сказати їй м’якше. Делікатніше.
— Я повідомила тільки факти. Не більше.
— Вона взагалі відмовилася приїжджати. — Його голос звучав зле.
— Чудово. Отже, проблема вирішилася сама собою, — промовила Оксана, не відриваючись від сортування продуктів.
— Нічого не вирішилося! Тепер вона каже, що взагалі скасує ремонт. Розумієш?
— Чому? — Оксана обернулася до нього, і в її погляді не було ані краплі здивування.
— Тому що не хоче жити там, де її поява одразу викликає скандал. Ось чому.
Оксана лише спокійно подивилася на чоловіка.
— Цілком розумно. Звучить логічно, як на мене.
— Дуже смішно, — огризнувся він, стискаючи щелепи.
— Я зовсім не жартую, Захаре.
Півгодини потому Валентина Семенівна знову зателефонувала. Цього разу розмова з невісткою була зовсім іншою — теплою і щирою.
— Оксано, я хотіла вибачитися перед тобою, — прозвучало у слухавці.
— За що ж, Валентино Семенівно? — Оксана сіла на диван, відчуваючи, що зараз проясниться багато чого.
— За всю цю історію. Я справді була впевнена, що ти згодна, що це наше спільне рішення.
— Я так і подумала, — відповіла Оксана, киваючи сама собі.
— Захар мені буквально сказав: «Оксанка сама каже, приїжджайте спокійно». Саме так і було.
Оксана глянула на кухню, знаючи, що Захар, який був десь поруч, чує кожне слово.
— Тепер зрозуміло, чому ви збирали речі. — Вона відчула, як її починає нудити від обману чоловіка.
— Якби я знала, що тебе просто ставлять перед фактом, я б ніколи такого не допустила. — У голосі Валентини Семенівни пролунало роздратування, але воно було спрямоване не на невістку, а на власного сина.
— Я йому зараз усе висловила, Оксано. Усе, що думаю.
— Він помітив, — сухо зауважила Оксана.
Свекруха хмикнула.
— Ще б пак! — Вона помовчала, а потім додала:
— І до зими я нікуди не збиралася перебиратися. Це ж він сам вигадав! Я сказала, що давно мрію оновити кухню, але точно не зараз. А він одразу почав: «Якщо вже поїдеш, то роби все одразу!»
— Отже, масштаби ремонту зросли вже після вашого рішення про переїзд до нас?
— Схоже на те, — підтвердила Валентина Семенівна з гіркотою.
Оксана мимоволі усміхнулася. Як усе було перекручено.
— А ванну, як і планували, почнуть робити?
— Так. Робітники приступають до роботи в понеділок.
— Кілька днів без ванної — це складно.
— У мене є вихід. Моя подруга Галина живе сама, давно запрошувала до себе. Поживу в неї, поки найбрудніші роботи закінчаться.
— Тоді це чудово! — Оксана відчула щире полегшення.
— А потім одразу повернуся додому. Я взагалі не люблю довго жити в чужих людей.
У цій фразі було стільки здорового глузду, скільки Захар не виявив за всі дні планування. Вони поговорили ще кілька хвилин, обговоривши дрібниці, а потім попрощалися.
Оксана повернулася на кухню. Захар стояв біля вікна, втупившись поглядом у вулицю.
— Ну що там? — запитав він, не обертаючись.
— Нічого. Ми все з’ясували.
— Як швидко ви знайшли спільну мову, — прозвучало з ноткою докору в його голосі.
— Тому що ми обидві отримали однакову, правдиву версію тільки сьогодні, — спокійно пояснила Оксана.
Захар обернувся, його погляд був розгубленим.
— Я ж хотів, як краще…
— Для кого? — запитала Оксана.
Він замовк, не знайшовши відповіді. Оксана не стала розвивати тему далі. Їй вже набридло слухати його виправдання.
У понеділок у Валентини Семенівни розпочався ремонт. Перші два дні робітники знімали стару плитку та демонтували сантехніку. Свекруха дійсно переїхала до своєї давньої подруги Галини, яка мешкала в сусідньому районі.
Захар щовечора їздив до матері. Забирав будівельні матеріали, погоджував деталі з майстрами, возив якісь дрібниці. Оксана не заважала йому. Навпаки, одного разу вона навіть допомогла обрати нову тумбу під умивальник, коли Валентина Семенівна надіслала їй два варіанти на вибір.
Через п’ять днів свекруха вже повернулася додому. Санвузол ще не був повністю готовий, але основний шум закінчився, і користуватися рештою квартири можна було цілком нормально. Кухню вона вирішила поки не чіпати.
— Подивлюся навесні, — сказала Валентина Семенівна по телефону Оксані. — А то Захар так розійшовся, що вирішує за мене.
Оксана розсміялася.
— Головне, щоб транспортну компанію не замовив для перевезення, — пожартувала вона.
— Я тепер у нього спочатку документи вимагатиму, — відповіла свекруха, і вони обидві знову засміялися.
Відносини між ними після всієї цієї історії навіть стали трохи простішими та відкритішими. Натомість Захар продовжував вважати, що нічого страшного не сталося.
Одного вечора, коли ремонт у матері вже добігав кінця, він знову заговорив про це.
— Все одно, якщо подумати, ситуація виникла нізвідки.
Оксана працювала в кабінеті і саме закривала ноутбук.
— Чому ж нізвідки?
— Мама пожила у подруги п’ять днів. Могла так само пожити й тут.
— Могла б, — погодилася вона.
Захар здивувався.
— Ось бачиш!
— Але якби ти запитав мене заздалегідь, Захаре.
Він сперся плечем об одвірок її кабінету.
— І ти б погодилася?
— Можливо, на кілька днів.
— Тоді я взагалі не розумію, через що був увесь цей галас.
Оксана подивилася на нього, і в її погляді читалася втома.
— Тому що ти не попросив пустити маму на кілька днів. Ти повідомив напередодні, що вранці вона в’їжджає. Ти вже віддав їй мій кабінет, вигадав ремонт до зими і спеціально мовчав цілий тиждень, щоб мені було незручно відмовити.
Захар нахмурився.
— Я не віддав твій кабінет.
— А стіл пропонував прибрати навіщо? — її голос був холодним.
Він нічого не сказав. Оксана акуратно склала документи в папку.
— Ось тому розмова була не про твою маму, Захаре.
— А про що ж?
— Про тебе.
З цими словами вона вийшла з кабінету. Захар залишився стояти у дверях, дивлячись їй услід. Більше того вечора він до цієї теми не повертався.
У середині жовтня Валентина Семенівна запросила їх подивитися на готову ванну кімнату. Вийшло дійсно добре. Світла плитка, абсолютно нова сантехніка, широке дзеркало, зручна тумба — все виглядало свіжо та сучасно.
Свекруха з помітним задоволенням водила їх по невеликому приміщенню, розповідаючи про дрібні пригоди, наприклад, як робітники мало не переплутали розміри.
Потім вони сиділи на кухні. Старі, але доглянуті меблі чудово стояли на своїх місцях і, всупереч грандіозним планам Захара, нікому анітрохи не заважали.
Валентина Семенівна задумливо оглянула свою кухню.
— Гарнітур ще постоїть. Не такий він вже й старий, — зрештою промовила вона. — До весни точно протримається, а тоді вже й розберемося.
— А що щодо підлоги? — не вгавав Захар, дивлячись на матір з неприхованою надією. Він наче й досі не відмовився від своєї ідеї.
Та лише зиркнула на нього.
— Підлога, Захаре, і без тебе прекрасно проживе.
Оксана ледь помітно всміхнулася, відчуваючи якесь тихе задоволення. Захар це помітив.
— Ти чого посміхаєшся? — запитав він, здивовано дивлячись на дружину.
— Та так, нічого особливого, — відповіла Оксана, потискуючи плечима.
Валентина Семенівна тим часом поставила перед сином тарілку з апетитними бутербродами.
— Їж, синку. І мої ремонти, будь ласка, мені не плануй.
— Я лише запропонував… — спробував виправдатися Захар.
— Пропонувати можеш. А вирішувати, коли і що ремонтувати, я вже якось сама буду.
Захар перевів погляд на Оксану, шукаючи підтримки. Вона спокійно взяла свою чашку, відпила гарячого чаю. Повторювати слова Валентини Семенівни не було потреби, її позиція була більш ніж зрозумілою.
Минуло кілька днів. У п’ятницю ввечері Оксана знову розкладала покупки на кухні. Все наче повернулося на свої місця, і цей вечір був схожий на ті, що були до всіх цих бурхливих подій.
Захар прийшов додому пізніше, кинув ключі на поличку в передпокої і зайшов з пакетом продуктів.
— Мама все ж вирішила братися за кухню, — почав він, виймаючи з пакета каву. — Але вже навесні.
Оксана підняла на нього погляд, чекаючи продовження.
— Вона сказала, якщо виникне потреба десь переночувати, то вона особисто тобі подзвонить і спитає, — додав Захар.
— От тепер, Захаре, це звучить ідеально, — з помітним полегшенням промовила Оксана.
— І відразу попередила, щоб я більше нічого від її імені не обіцяв, — зізнався чоловік, винувато посміхаючись.
— Ну, що ж. Розумна жінка, — підтвердила Оксана, забираючи каву і ставлячи її до шафи.
Захар на це лише усміхнувся.
— Ви з нею, що, тепер проти мене «дружите»?
— Ні, Захаре, зовсім ні. Просто ми обидві воліємо дізнаватися про власні переїзди не за день до того.