Маргарита Станіславівна застигла посеред спальні, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Почуте від сина щойно розбило її світ на друзки.
— Мамо, ти мене не так зрозуміла. Ця квартира не моя. Вона Наталіна. Це спадок від її бабусі. Я збрехав тобі три роки тому, бо тоді, вперше за все життя, ти сказала, що пишаєшся мною.
Її очі зупинилися на стіні, де висіли старі світлини. З фото усміхалась Наталіна бабуся. Для Маргарити Станіславівни ця жінка була зовсім чужою.
— Що… що ти таке кажеш? — голос її ледь виходив із горла.
Максим важко зітхнув, не наважуючись підвести погляд.
— Те, що ти почула, мамо. Я не купував цієї квартири. Не заробив на неї. Я тут не господар. Взагалі ніхто. Просто живу в помешканні дружини, яке дісталося їй від бабусі. От і все. Три роки я тобі брехав. А ти стільки ж часу розповідала всім сусідкам про мою двокімнатну квартиру біля парку.
— Максимку, — Маргарита Станіславівна ледь чутно прошепотіла, і її голос тремтів, — Ти жартуєш, так? Ти ж мені світлини надсилав. Ти ж казав, що ремонт робив. Ти ж…
— Світлини були справжні. І ремонт був справжній. Тільки платила за нього Наталка. Зі своїх заощаджень. Чотири роки відкладала кожну гривню із зарплати. Я ж купив лише диван та шафу. І все.
У дверях спальні мовчки стояв Станіслав Петрович. Чашка з котом, що її він тримав у руці, ледь помітно тремтіла. Його обличчя не виражало подиву — схоже, він усе давно зрозумів. Можливо, навіть від самого початку. Просто раніше мовчав. Мовчав сорок років, і тепер теж.
— Рито, — тихо промовив він. — Ходімо, зберемо речі.
— Які речі?! — Маргарита Станіславівна різко обернулась до чоловіка.
— Ти що, віриш їй? Ти віриш цій… цій жінці, а не своєму синові?
— Я вірю документам, Рито. Наталка показала витяг. Там чітко написано: спадщина. Від бабусі. За заповітом.
— Документ можна й підробити!
— Мамо, — глухо сказав Максим, дивлячись у підлогу.
— Ніхто нічого не підробляв. Це правда. Я збрехав. У всьому винен тільки я. Наталка тут ні до чого.
Маргарита Станіславівна повільно опустилася на край ліжка. Того самого, на якому вона збиралася спати. Ліжка, вкритого сірим покривалом, яке Наталка обирала три вечори поспіль, прагнучи створити в спальні спокійну й затишну атмосферу.
— Отже, — повільно мовила вона, — я три роки розповідала Валентині та Зої Федорівні про квартиру, якої в тебе немає. Хвалилася перед ними. Казала, що ти справжнім чоловіком став. А ти… ти просто одружився з жінкою, у якої вже була квартира.
— Мамо…
— І ти дозволив мені так думати. Усі три роки. Ти чув, як я розповідала про твої успіхи, і мовчав. Ти знав, що я дзвоню сусідкам і хвалюся тобою. І мовчав.
— Я боявся, що ти знову почнеш називати мене невдахою. Як Миколку Проніна. Як усіх. Я тридцять чотири роки чекав, щоб ти сказала, що пишаєшся мною. І коли ти це зробила — я просто не зміг зізнатися. Не зміг.
Наталка стояла біля стіни. Дивилася на свекруху і бачила перед собою не лиходійку з книги, а жінку, яка щойно дізналася, що її син — зовсім не той, ким вона його вважала. І ця жінка зараз не була розлюченою. Вона розсипалася. На шматочки. Просто на очах.
Але жалю Наталка не відчувала. Була лише втома. І холодне, чітке розуміння: ця жінка щойно назвала її бабусю «чужою старою», яка заважає спати. І навіть зараз, коли вся правда випливла назовні, вона не сказала жодного слова про бабусю. Говорила лише про себе і про сина.
— Маргарито Станіславівно, — сказала Наталка.
— Я не стану виганяти вас серед ночі. Це було б не по-людськи. Але зранку, будь ласка, зберіть свої речі. Я викличу таксі до автовокзалу. Квитки я оплачу.
— Ти нас виставляєш, — глухо промовила свекруха.
— Я прошу вас поїхати. Це зовсім різні речі.
— Через якусь світлину? Через те, що я сказала про ту стару? Так я ж не знала!
— Ви про бабусину світлину?
— Ви знали, що це моя бабуся. Я вам казала. І ви все одно назвали її чужою старою. І вимагали зняти фотографії. Справа не в тому, що ви не знали. Справа в тому, що ви не захотіли знати.
Маргарита Станіславівна підняла голову.
— А ти, виходить, свята? Ти п’ять років мовчала, що квартира твоя. Ти дозволила моєму синові жити у тебе і почуватися господарем. Ти бачила, як він радіє, і мовчала. Ти зробила це навмисно. Щоб потім його принизити. Перед матір’ю. Перед батьком. Ось зараз. Щоб я все це побачила і почула.
Наталка похитала головою.
— Я не знала, що він розповідає вам про покупку. Дізналася про це сьогодні. Пів години тому. Разом з вами.
— Не вірю.
— Це ваше право.
— Мамо, — втрутився Максим. — Досить. Будь ласка. Вона справді не знала. Я нікому не говорив. Навіть друзям не казав. Я просто… просто не міг зізнатися.
— А тепер що? — Маргарита Станіславівна підвелася.
— Тепер ти залишишся тут? З нею? У її квартирі? А ми з батьком поїдемо додому і будемо пояснювати сусідам, що ти не купував квартиру, а привласнив собі чужу?
— Мамо, я не знаю. Я про це ще не думав.
— Ти взагалі ні про що не думав! — Її голос зірвався на крик.
— Думав лише про те, як би мати похвалила! Ти не чоловік, Максиме! Ти ганчірка! Тобі тридцять чотири роки, а ти все ще чекаєш, щоб матуся сказала, що ти молодець! Яка ганьба! Яка ганьба!
Вона вигукнула це і замовкла. У кімнаті запала тиша. Така глибока тиша, що було чутно, як у парку за вікном вітер жене сухе листя по асфальту.
Максим стояв багряний від сорому, стиснувши кулаки так, що аж побіліли кісточки. Наталка бачила, як дрібно тремтять його плечі. Вона чекала — можливо, нарешті він збереться з думками? Чи знову промовчить? Хтозна, що від нього тепер чекати, адже виявилося, що вона зовсім не знає цю людину.
— Мамо… — його голос нарешті прозвучав. І він був іншим — не тим хлопчачим, що зазвичай, а якимось стомленим, дорослим.
— Я зараз піду зберу ваші речі. Ви поїдете додому. Вранці викличу таксі.
— І ти маєш рацію, мамо. Я не чоловік. Три роки я вдавав, що це моя квартира, бо боявся, що ти знову згадаєш про Миколку Проніна. Так. Я ганчірка. Ти задоволена цим? Ти цього прагнула?
Маргарита Станіславівна розкрила рота, потім повільно закрила його. Вона знову опустилася на ліжко, немов втративши останні сили.
— Я не цього хотіла, Максиме, — тихо промовила вона.
— Я хотіла, щоб ти був щасливий. Щоб у тебе все було добре.
— Ти хотіла, щоб я був кращим за всіх інших. Це зовсім не одне й те саме.
Станіслав Петрович мовчки поставив горнятко на тумбочку і вийшов з кімнати. За хвилину з передпокою почулося, як він повільно, один за одним, розстібає ремені на валізах.
Наталка вийшла слідом. На кухні вона налила собі води і випила її одним залпом. Руки тремтіли так, що склянка ледь не вислизнула.
За кілька хвилин на кухню зайшов Станіслав Петрович.
— Наталко, ти вже пробач нас, — його голос був глухим.
— Я ж знав, що щось не так. Максимко у нас ніколи особливими грішми не володів. Звідки ж узялися ці три мільйони гривень? Але ж Рита так раділа. Вона у Зарічному всім розказала. У магазині, в поліклініці, на лавці. Я й мовчав. Думав, хай порадіє. А воно он як обернулося.
— Станіславе Петровичу, ваша провина не більша, ніж моя чи його. Ви просто мовчали. Як і він. Усі у вашій родині звикли мовчати. А я п’ять років вірила, що це і є сімейний спокій.
Чоловік кивнув. Дістав із кишені хустку, сякнувся.
— Бабуся у тебе гарна була. Раз таке тобі залишила. Я тобі ось що скажу: я Риті все поясню. Як зможу. Вона зараз не вірить, але я їй поясню. І ще. Ти це… бережи квартиру. І себе. Чоловік, який тебе по-справжньому любить, не буде просити тебе брехати його матері. Він сам розбереться. Зрозуміла?
— Зрозуміла, Станіславе Петровичу.
— Ну й добре. Я піду. Допоможу їй речі зібрати.
Він пішов. Наталка залишилася на кухні сама.
Вона просиділа там майже до півночі. Слухала, як у спальні свекруха складає речі й щось бурмоче собі під ніс. Як Максим ходить коридором туди-сюди, не знаходячи собі місця. Як Станіслав Петрович виносить важкі валізи на сходовий майданчик.
У дверях з’явилася Маргарита Станіславівна. Вже в пальті, з сумкою. Обличчя в неї було набрякле, очі червоні.
— Ну що, задоволена? — спитала вона, і в її голосі бриніла злість.
— Ні, — відповіла Наталка. — Я не задоволена. Я просто втомилася.
— А я, думаєш, не втомилася? Я тридцять чотири роки ним опікувалася. Тридцять чотири роки. Я його в дитячий садок водила, до школи, в інститут. Купувала йому шкарпетки, коли він у гуртожитку жив. Переказувала гроші з пенсії, коли він роботу втратив. А тепер я дізнаюся, що він мені брехав. Цілих три роки. І ти стоїш тут і дивишся на мене, як на чужу. Я тобі ніхто. Просто стара тітка, яка назвала фотографії твоєї бабусі не так, як треба.
— Ви мені свекруха. Ви мати мого чоловіка. Ви приїхали в мій дім без попередження і одразу ж почали встановлювати свої порядки. Ви викинули мою їжу. Ви вимагали зняти фотографії моєї бабусі. Ви назвали її чужою старою. Ви кричали на мене у моїй власній квартирі. І після всього цього ви запитуєте, чи я задоволена?
Маргарита Станіславівна підібгала губи.
— Гаразд. Ми поїдемо. Але знай: ти зруйнувала сім’ю. Могла б промовчати. Хоча б один місяць. Могла дати моєму сину шанс. Але ти не захотіла.
— Вашу сім’ю зруйнував ваш син. Три роки тому, коли вперше збрехав вам. А потім руйнував її щодня, зберігаючи цю таємницю.
— Це ти так думаєш. А люди будуть говорити інакше.
— Нехай говорять.
Маргарита Станіславівна вийшла до передпокою. Станіслав Петрович чекав її з валізами біля дверей. Максим стояв поруч, блідий, розгублений, немов невидима рука стиснула його серце.
— Максиме, — звернулася свекруха, вже стоячи на порозі. — Ти з нами поїдеш?
Максим мовчав. Довго. Наталка бачила, як він мнеться, як переводить погляд то на матір, то на неї.
— Мамо, я… Я залишуся. Я тут живу.
— Тут ти більше не живеш. Тут живе вона. — Маргарита Станіславівна кивнула на Наталку.
— Поїхали додому. У Зарічний. Там розберемося.
Максим подивився на дружину. В очах у нього була мольба. От зараз, подумала Наталка. Зараз він скаже: мамо, Наталка — моя дружина, і я залишаюся з нею. І все буде так, як мало бути з самого початку.
Максим сказав:
— Наталко… Може, мені й справді поїхати з ними? На кілька днів. Заспокою матір, а потім повернуся. Ну, щоб не залишати її в такому стані, розумієш?
Наталка заплющила очі на секунду.
— Вирішуй сам, Максиме.
— Ну от… Я поїду, напевно. Ти ж не проти?
— Я не проти.
Він підхопив свій рюкзак. Поцілував її в щоку — незграбно, швидко, немов крав це прощання. Вийшов за батьками. Двері зачинилися.
Наталка залишилася стояти у передпокої. В абсолютній тиші.
Потім підійшла до дверей, повернула замок. Пройшла до спальні. Бабусині фотографії висіли на своєму місці. Бабуся біля набірної каси. Бабуся з маленькою Наталкою. Бабуся з тортом.
— Ну от, бабусю, — тихо промовила Наталка.
— Усе, як ти й казала. Щоб ніхто мене не вигнав. Тільки я не думала, що це буде саме так.
Вона лягла спати. Сама.
Максим повернувся через тиждень. Заздалегідь зателефонував, спитав, чи можна. Наталка сказала: можна. Він приїхав із сумкою, здавався виснаженим, змарнілим, а під очима — глибокі синці, наче від безсонних ночей.
— Мама потроху оговтується, — сказав він, ледь переступивши поріг.
— Ми довго розмовляли. Спочатку вона дуже кричала, потім плакала. Зараз ніби вже краще. Навіть просила вибачення. Перед тобою. Я сказав, що не знаю, чи приймеш ти його.
— Це добре, Максиме, — відповіла Наталка, її голос звучав стримано.
— Що вона просить вибачення. Хоча б так, словами.
Вони мовчки сіли на кухні. Наталка заварила трав’яний чай, а Максим лише дивився у свою чашку, уникаючи її погляду. Напруга висіла в повітрі, важка і відчутна.
— Наталко, — нарешті промовив він, піднімаючи очі. — Я багато думав, поки був там, у батьків. Я розумію, що накоїв, і можу все виправити. Я збрехав, дозволив мамі образити тебе, не став на твій бік. Але я дійсно готовий змінитися. Я запишуся до психолога, буду більше працювати. Поверну тобі всі гроші, які ти витратила на ремонт. Тільки скажи, що ми спробуємо ще раз.
Наталка дивилася на нього. На людину, з якою прожила п’ять років. Цей чоловік купував із нею диван та шафу, лікував зуби за її гроші, а своїй матері гордо розповідав, що він господар у квартирі її бабусі. Стільки спільного, стільки брехні…
— Максиме, — почала Наталка, — ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— Звісно, пам’ятаю, — відповів він. — У ветеринарній клініці. Я прийшов із собакою, яку знайшов на вулиці.
— Тоді ти здався мені таким добрим, — пригадала Наталка. — Так піклувався про ту собаку, шукав її господарів. Я подумала: ось людина, яка вміє дбати.
— Я й зараз вмію.
— Ти вмієш дбати про всіх, крім мене. Про маму, щоб вона тобою пишалася. Про себе, щоб не виглядати невдахою в її очах. А мене в цій турботі не було зовсім. Усі п’ять років. Я вірила, що ми будуємо спільний дім, а ти будував лише декорацію для своєї матері. І я в цій декорації була як меблі. Як той диван чи шафа. Щось, що можна переставити чи викинути, якщо мама скаже.
— Це неправда! — вигукнув Максим.
— Правда, Максиме. Ти став на її бік, коли вона назвала мою бабусю «чужою старою». Ти просив мене брехати. Ти просив мене визнати тебе головним у квартирі моєї бабусі. Ти не подумав, як мені боляче. Тобі було важливо лише, щоб мама не засмутилася. А коли вона поїхала, ти залишився. Але не тому, що вибрав мене. А тому, що тобі просто не було куди йти. Ти сам тоді сказав: «Я ж тут живу».
Максим довго мовчав, його погляд ковзав по стінах.
— Я люблю тебе, Наталко, — тихо промовив він.
— Я знаю. Ти любиш мене так, як умієш. А вмієш ти так, що мені від цього боляче. І так буде завжди. Тому що ти не змінишся. Ти завжди озиратимешся на маму. Завжди. Навіть коли її не стане. Ти чутимеш її голос у своїй голові. І кожен раз, коли доведеться обирати між мною та її схваленням, ти обереш її. Бо ти так влаштований. А я так більше не можу.
— Отже, розлучення?
— Розлучення.
Того ж вечора Максим пішов. Зібрав свої речі швидко, без зайвих жестів, цього разу тихо. На прощання він сказав:
— Я не буду претендувати на квартиру. Вона твоя. Я це знаю. Завжди це знав.
— Дякую, Максиме.
— Ти… ти прости мене, якщо зможеш.
— Я постараюся, — відповіла Наталка.
Він вийшов. Наталка зачинила за ним двері й притулилася до них спиною. І вперше за довгий час відчула, що дихає легко.
Розлучення оформили за місяць. Без майнових суперечок, без скандалів. Максим забрав диван та шафу, а Наталка купила нові — світлі, зручні, саме такі, які їй подобалися. Вона нарешті могла вільно дихати у власному домі.
За тиждень після розлучення зателефонував Станіслав Петрович.
— Наталко? Це батько Максима. Ти вибач, що турбую. Я хотів сказати: я Риті все пояснив. Вона спочатку не вірила. Говорила, що ти все підлаштувала. Але я їй сказав: «Рито, ти сама подумай. Якби Наталка хотіла його принизити, вона б зробила це при всіх. А вона зробила це тихо, вдома. І нас не вигнала вночі на вулицю, хоча могла. Вона дала нам поїхати по-людськи. І Максима не виставила за двері як є. Вона дала йому місяць. А він за місяць так і не наважився. От і все».
— Дякую, Станіславе Петровичу, — Наталка відчула тепло від його слів.
— Нема за що. Я просто хотів, щоб ти знала: я на твоєму боці. Бабуся в тебе була чудова. Раз таке тобі залишила. Бережи квартиру. І себе.
— Обов’язково, Станіславе Петровичу.
На лавці біля третього під’їзду в селищі Зарічний на початку грудня було прохолодно. Валентина зі Зоєю Федорівною сиділи недовго, закутані в пуховики, але все ж сиділи.
— Рито, — запитала Валентина, поправляючи шапку. — Ну як ви з’їздили до Максимка? Я так і не спитала. Як квартира? Гарна?
Маргарита Станіславівна поправила хустку, зиркнула на під’їзд навпроти.
— Гарна, — мовила вона, затягуючи слова. — Двокімнатна. Біля парку.
— А ремонт як? Сам робив? — не вгамовувалася Валентина.
Маргарита Станіславівна відкрила рота, а потім одразу ж закрила його, ніби щось подавивши в собі.
Станіслав Петрович, який саме виходив із під’їзду з відром сміття, зупинився біля лавки.
— Нема в нього ніякої квартири, Валю, — спокійно промовив він. — Це була квартира його дружини. Бабусина. По спадку. А він собі її приписав. Тепер розлучився. Знімає кімнату біля метро. От і вся квартира.
Валентина вражено роззявила рота. Зоя Федорівна повільно повернулася до Маргарити Станіславівни.
— Рито, — сказала вона, її голос був сповнений здивування. — Так це що ж виходить? Ти нам три роки розповідала про квартиру, якої немає?
— Не якої немає, — тихо відповіла Маргарита Станіславівна. — Яка є. Тільки не його.
Вона підвелася і рішуче попрямувала до під’їзду, не попрощавшись.
Зоя Федорівна подивилася їй услід, а потім перевела погляд на Станіслава Петровича.
— І невістка ж яка, — вимовила Зоя Федорівна, хитаючи головою. — От, видно, справжня жінка була. Не віддала своє, не вигнала вас і його спровадила. По-людськи все. Я б, певно, так не зуміла.
Станіслав Петрович лише кивнув у відповідь.
— Хороша вона, — сказав він тихо. — Це мій син дурень. Вчасно не зрозумів нічого. А тепер уже пізно щось змінювати.
Він викинув сміття в урну й повільно рушив у бік свого будинку.
Минуло пів року. Наталка взялася за ремонт у квартирі. Невеликий, косметичний, але дуже для неї важливий. Перефарбувала стіни у ніжний світло-зелений колір, повісила нові, легкі фіранки, а в спальні облаштувала широке підвіконня м’якими подушками.
Тепер щоранку вона сідала там із чашкою кави й спостерігала за парком. Восени він спалахував золотом, взимку вкривався сніговою ковдрою, а навесні потопав у бузковому цвітінні.
Фотографії її бабусі, як і раніше, висіли на стіні. Іноді Наталка розмовляла з ними. Розповідала, як минув день, яких пацієнтів приймала, що нового сталося в клініці. Їй здавалося, що бабуся уважно слухає кожне її слово.
На роботі Наталку підвищили. Головний лікар викликав її до кабінету і промовив:
— Наталіє Андріївно, я йду на заслужений відпочинок. Хочу передати клініку саме вам. Ви — найрозумніший і найчесніший лікар, якого я тут зустрічав.
Наталка погодилася. Уже за місяць вона стала завідувачкою.
Якось до клініки прийшла жінка з котом. Літня, у хустці, з дуже стурбованим виразом обличчя. Кіт був худий, старий, із хворими зубами.
— Лікарю, — почала жінка, її голос тремтів. — Будь ласка, допоможіть. Я його на вулиці підібрала. Він нічийний. У мене небагато грошей, але я заплачу. Скільки скажете.
Наталка подивилася на кота, потім на жінку.
— Не треба грошей. Це за рахунок клініки. Ми його помиємо, полікуємо, погодуємо. Ви його собі залишите? Чи шукатимемо господарів?
— Залишу, куди ж його подіти. Він же нікому, крім мене, не потрібен.
Наталка щиро посміхнулася.
— Добре. Тоді я його зараз огляну.
Вона взяла кота на руки. Той спочатку зашипів, але потім заспокоївся. Наталка лагідно погладила його по голові.
— Усе буде добре, — прошепотіла вона. — Ти тепер удома.
Увечері вона поверталася додому через парк. Тополиний пух кружляв над доріжками, вітер гнав його по асфальту. Наталка зупинилася біля тієї самої лавки, де вони колись сиділи з Максимом.
Їхнє перше побачення. Тоді він приніс їй каву в паперовому стаканчику і довго вибачався, що не знає, яку вона любить. Вона відповіла: «Із молоком, без цукру». Він запам’ятав. Тоді їй здавалося, що це було дуже важливо. Що він запам’ятав.
Тепер вона усвідомила: запам’ятати — це зовсім не те саме, що обрати. Запам’ятати легко. А ось зробити вибір — набагато складніше. Максим так і не навчився обирати. Ні її, ні самого себе. Тільки мамине схвалення.
Удома вона сіла на підвіконня з чашкою трав’яного чаю. За вікном парк темнів, спалахували ліхтарі. Бабуся з фотографії дивилася на неї, тримаючи в руках торт.
— Ну що, бабусю, — промовила Наталка. — Я впоралася. Сама. Як ти й навчала. От тільки ти не казала, що буде так боляче.
Вона замовкла, дивлячись у нічну темінь.
— Але знаєш, я ні про що не шкодую. Навіть про нього. Бо якби не Максим, я б ніколи не зрозуміла, що здатна постояти за себе. І що мій дім — це мій дім. І ніхто, жодна людина, навіть та, яку я люблю, не має права входити сюди й встановлювати власні правила.
Вона допила чай і пішла спати. Вранці їй рано на роботу. Завтра буде новий день, який вона зустріне з новими силами.
Через рік до клініки зателефонувала жінка. Голос був старий, тремтячий, невпізнанний.
— Наталко? Це Маргарита Станіславівна. Я хотіла сказати… Я тоді була зовсім неправа. У всьому. І щодо квартири, і щодо твоєї бабусі. І щодо тебе. Я не мала так чинити. Пробач мені, якщо зможеш.
Наталка помовчала, переварюючи почуте.
— Я вас прощаю, Маргарито Станіславівно. Але не тому, що все забула. А тому, що більше не хочу тримати це в собі. І ще дещо. Ваш син не винен, що ви його так виховали. Він просто так і не навчився бути дорослим. А тепер йому вже запізно. Ось і все.
— Я знаю, — тихо сказала Маргарита Станіславівна. — Тепер я це знаю. Дякую тобі, Наталко.
Вона поклала слухавку.
Наталка довго сиділа в кабінеті, дивлячись у вікно. Вона думала про те, що, здається, все закінчилося. Але насправді все тільки починалося. Вона усвідомила, що причиною розлучення був зовсім не той скандал.
Він лише виявив гірку правду, яку вона надто довго відмовлялася бачити. Всі п’ять років вона вірила, що будує справжню сім’ю, а насправді була лише декорацією в чужій, несправжній історії.
Її бабуся все життя заощаджувала, щоб у Наталки було власне житло, і Наталка виявилася гідною цієї спадщини. Чоловік не був злим, він просто був слабким, і ця слабкість виявилася сильнішою за його любов.
Справжня родина — це не коли мовчать разом, а коли готові говорити правду, навіть якщо вона руйнує все дощенту.
Наталка зачинила кабінет і пішла додому. У парку за вікном падав легкий сніг, кружляючи в світлі ліхтарів. Бабусині фотографії висіли на стіні. І квартира була її. Справжня. Її власна.