– Мамо, ти жартуєш? У сенсі – продала все і переїхала?! А овочі на зиму ми тепер звідки будемо брати? – Обурився син

– Мамо, ти жартуєш? У сенсі – продала все і переїхала?! А овочі на зиму ми тепер звідки будемо брати?

Віра Миколаївна слухала обурений голос сина у слухавці і вперше за багато років навіть не спробувала виправдатися.

Не стала нагадувати про зірвану спину. Не згадала, скільки коштували квитки на приміський автобус, добрива, плівка для парників, ремонт помпи та знеболювальне після кожних вихідних на грядках.

Вона просто подивилася у вікно свого нового будинку на квітучий луг і спокійно промовила:

– Купуйте на ринку, синку. Як це робить половина країни.

На тому кінці дроту повисла така важка тиша, наче вона зізналася у злочині.

Вірі Миколаївні виповнилося шістдеся два роки. До цього літа вона працювала диспетчером у міській аварійній службі водоканалу, жила в задушливій «двушці» промислового мегаполісу і тягла на собі десять соток землі за п’ятдесят кілометрів від міста.

Відколи, сім років тому, не стало її чоловіка, Павла Івановича, дача перетворилася на її особисту каторгу.

Бюджет Віра вела суворо: комуналка, ліки, продукти, рідкісні подарунки онукам. Дача зі старим будиночком, трьома величезними теплицями та нескінченним полем картоплі зжирала всі вільні кошти та сили.

Кожне літо починалося з присяги:

– Посаджу тільки зелень і пару грядок для себе.

Але масштаб посадок постійно розростався до фермерських обсягів. Виною тому була сім’я сина. Олексію виповнилося тридцять сім років, він працював електриком.

Його дружині, Олені – тридцять чотири, вона працювала адміністратором у салоні краси. У них підростали двоє дітей: одинадцятирічний Мишко та семирічна Аня.

Гроші у молодих вічно витікали крізь пальці: іпотека, автокредит, репетитори для Михайла. До того ж, у Олени були родичі, які теж не відмовлялися від «екологічно чистих» продуктів.

Її мати, Ніна Петрівна, любила домашні соління, а тридцятирічний неодружений брат Олени, Кирило, регулярно заходив до них на вечерю.

Дача Віри непомітно перетворилася для всієї цієї компанії на безплатну продуктову базу. На початку цього літа, знемагаючи від червневої спеки, Віра скаржилася своїй напарниці Світлані:

– Все, Світлано. Сил моїх немає. Спина відвалює. Посаджу трохи огірків і полуницю онукам, – решту засію газоном.

– Ой, Віро, ми знаємо твій газон, – сміялася Світлана. – Знову з відрами бігатимеш.

Світлана, як у воду, дивилася. Незабаром зателефонувала невістка:

– Віро Миколаївно, а ви баклажани садитимете? Посадіть якомога більше, будь ласка, ми на зиму ікру крутити хочемо. І кабачків би… Мама моя теж просила, у неї тиск, самій садити важко.

Слідом дзвонив Олексій:

– Мамо, картоплі б пару соток засадити. У магазинах зараз одна хімія та й ціни кусаються.

І Віра здавалася. Кабачки, баклажани, перці, морква, цибуля, буряк. Все це потрібно було все літо полоти, поливати, удобрювати, а потім тягти на собі в місто, витрачаючи гроші на банки та цукор.

Син на дачі з’являвся рідко. Міг заїхати в липні «допомогти», але все зводилося до розпалювання коптильні та розмов про автомобілі.

– Мамо, я б щовихідних їздив, але втомлююся на замовленнях, сама розумієш.

Олена з дітьми була ще рідше – скаржилася на комарів та відсутність інтернету. Зате часто з Олексієм приїжджав Кирило, здоровий лобур, який із задоволенням їв шашлик, засмагав у шезлонгу і жодного разу не взяв у руки сапку.

За компанію іноді привозили і сваху, Ніну Петрівну. Вона незворушно сиділа в затінку з чашкою трав’яного чаю і давала поради, як правильно підв’язувати томати.

У середині липня сталася криза. Стояла аномальна спека, зламалася помпа, і Вірі довелося тягати воду для поливу з колодязя вручну. На десятому відрі спину скрутило так, що потемніло в очах. Віра опустилася на суху землю та розплакалася.

Вона зателефонувала синові:

– Льоша, у мене радикуліт загострився, стати не можу. А теплиці сохнуть. Приїжджайте завтра, треба терміново все полити та огірки зібрати, інакше переростуть.

Олексій зам’явся:

– Мамо, завтра взагалі ніяк. Ми дітям обіцяли в аквапарк поїхати. Кирило з нами зібрався, квитки вже куплено. Нехай природа сама поллє, дощі ж обіцяли.

Дощів не було ні завтра, ні за тиждень. Огірки Віра збирала сама, пересуваючись уздовж грядок на колінах, обмотавши поперек пуховою хусткою. Віра взяла лікарняний, але навіть удома не могла розігнутися.

За кілька днів від Олени надійшло повідомлення:

– Віро Миколаївно, як там наша малина? Льоша у вихідні забере, мама моя варення зварити хотіла.

Віра прочитала це, морщачись від болю в спині, і вперше нічого не відповіла.

Наприкінці липня Олексій приїхав по ранній урожай. Прихопив з собою Кирила, щоб зручніше було носити ящики.

Два здорові мужики вантажили в багажник плоди її зірваного попереку. Віра стояла біля хвіртки, спираючись на держак від лопати.

– Льоша, – тихо сказала вона. – А ти розумієш, що я сама все це тягну?

– Мамо, ну ти ж сама в землі порпатися любиш! Тобі ж на пенсії нудно у місті.

– Мені не нудно. А годувати юрбу дорослих людей у мене вже немає здоров’я.

Олексій насупився:

– Мамо, ну ми ж сім’я. У нас іпотека, машину лагодити треба. Та й дітям вітаміни потрібні. Ти ж для Михайла з Анею намагаєшся!

Ця маніпуляція завжди працювала безвідмовно. Але логіка подій нарешті дала збій.

– Для онуків я можу купити яблука у крамниці, – відрізала Віра. – А чому я маю своїм здоров’ям забезпечувати іпотеку Кирила і запаси твоєї тещі? Вони мої овочі їдять із задоволенням, а як поливати – то всі в аквапарку!

Олексій образився. Зачинив багажник і поїхав. Увечері Олена надіслала довге повідомлення про те, що вони “до неї в гаманець не лізуть”, що вона “сама завжди все садила”, і взагалі прикро слухати такі докори.

Рішення дозріло миттєво.

Наступного дня Віра підійшла до сусіда по ділянці, Федора Кузьмича. Він давно шукав дачу для переїзду своїх родичів із півночі. Ділянка у Віри була доглянута, місце відмінне. Зійшлися у ціні без торгів.

Але Віра пішла далі. Повернувшись у місто, вона виставила на продаж свою квартиру, яка сто років не бачила ремонту. Після лікарняного написала заяву на звільнення.

До початку вересня, віддавши рієлторам чималий відсоток за терміновість, вона на вторговані з дачі та квартири гроші купила акуратний одноповерховий будиночок з крихітним палісадником у тихому селищі на Одещині.

Там не було місця для плантацій картоплі – лише троянди, пара фруктових дерев та веранда, увита виноградом.

Все сталося швидко, за один спекотний серпень. Вона нічого не казала синові, доки не перевезла речі. Олексій до її майна не мав жодного юридичного відношення.

І ось, наприкінці літа, пролунав той самий дзвінок.

– Льоша, я переїхала. Квартиру у місті продала, дачу теж. Адресу я тобі скину.

– Ти навіть не сказала нам? – важко дихав у слухавку син. – Ми ж сім’я! Олена просто у шоці. Ми бюджет планували з урахуванням запасів у льоху. А тепер нам доведеться тисяч п’ятнадцять до кінця року на овочі витратити!

– Сім’я, Льоша, згадує про матір не лише тоді, коли треба багажник завантажити! А п’ятнадцять тисяч можете розділити з Кирилом та Ніною Петрівною.

Олена не забарилася. Голосове повідомлення сочилося крижаною ввічливістю:

– Віро Миколаївно. Ви позбавили онуків чистого повітря та натуральних продуктів! Ми з Льошею оремо на роботах, нам важко. Ви добре знали, що ваші продукти рятували нас. Виходить, ви вирішили нас покарати?

Віра відповіла текстом, сидячи у кріслі-гойдалці на своїй новій веранді:

– Олено. Чистим повітрям діти дихали в мене рівно два дні за літо. Решту часу я там працювала на знос! Я вибрала своє здоров’я. Сподіваюся, бюджет Кирила від відсутності моїх кабачків не звалиться!

Найскладнішою була розмова з онуком. Мишко зателефонував увечері:

– Бабу, мама сказала, ми на дачу більше не поїдемо.

– Так, Мишко. Я тепер живу далеко біля моря.

– А що ми робитимемо?

– Приїдете до мене наступного літа. Будемо купатися і їсти морозиво.

Мишко помовчав, а потім пошепки запитав:

– А колорадських жуків збирати у пляшку більше не треба буде?

– Не треба, мій хороший.

– Ура! – щиро видихнула дитина. Виявилося, онукам була потрібна жива бабуся, а не трудовий обов’язок.

Наприкінці серпня Олексій приїхав до неї на південь один. Добирався потягом. Привіз коробку її улюблених південних фруктів, які тут не ростуть. Сидів на новій кухні, дивився на квітучі троянди за вікном.

– Мамо… Я тут на ринок наш міський їздив, за картоплею на зиму. Слухай, ціни – космос. Та й важко це все, доки у гараж спустив, спину потягнув.

– Розумію.

– Олена досі ображається. Каже, ти гроші від продажу дачі мала нам віддати на погашення кредиту.

– Це її проблеми. А ти  як вважаєш?

– А я, коли ці мішки на ринку вантажив, раптом зрозумів, скільки важить той багажник, який ми відвозили від тебе щороку. Вибач мені, мамо. Я правда думав, що тобі в кайф там колупатися.

– Ти просто звик, що мама завжди все стерпить.

– Кирило, до речі, коли дізнався, що безплатно більше не буде, одразу злився. Сказав, що овочі взагалі не любить, – посміхнувся Олексій.

Віра засміялася.

Вона провела сина на вокзал і повільно пішла додому тихою, залитою вечірнім літнім сонцем вулицею. У неї більше не боліла спина. Попереду був теплий оксамитовий сезон, нове життя і абсолютний спокій.

Як кажуть, – поки сам себе не пошкодуєш…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!