– Маш, ну що ти істериш? – голос його звучав заспокійливо. – Коля добрий мужик. Він дуже самотній просто. Дружина пішла, діти не дзвонять… Ну, куди йому ще йти?

– Не мелькай перед очима! – гаркнув сусід.

Я мимоволі застигла посеред своєї вітальні з чашкою чаю в руках.

Коля розвалився на нашому дивані, а очі його, маленькі, втоплені в щоках, як родзинки в тісті, дивилися на мене з таким щирим обуренням, наче це я вдерлася до нього в хату. А не він уже третій місяць майже безвилазно стирчав у моїй вітальні.

Шестимісячний живіт мій натягував халат, і дитина всередині поверталася, явно теж незадоволена децибелами.

– А… чи можна мені пройти у свою кімнату? – намагаючись зберігати спокій, спитала я.

– Можна, – сердито буркнув Коля, – тільки не мелькай ти заради бога, гаразд? Дивитись же заважаєш!

– Ну, з огляду на те, що літати я не вмію, та й заклинання невидимості мені невідомо, мені все-таки доведеться ще пару разів тебе потривожити, – озвалася я.

Коля зміряв мене невдоволеним поглядом, але нічого не сказав.

– Вадику, – сказала я ввечері чоловікові, коли Коля, який жив через стінку, нарешті пішов до себе у свій барліг. – Вадику, це неможливо.

Чоловік підняв очі від телефону, він там щось гортав, якісь нескінченні стрічки з машинами та рибалкою.

– Що неможливо? – спитав він.

– Коля, – зітхнула я. – Коля неможливий. Він приходить о восьмій ранку, снідає в нас, п’є нашу каву, дивиться наш телевізор і репетує на мене, щоб я не мигтіла у власному будинку!

Вадим знизав плечима.

– Марійко, ну… йому нудно, – сказав чоловік. – Він один, розумієш? У нього немає нікого. А у нас затишно, ти готуєш смачно.

– Я готую смачно для тебе! І для себе! – Не витримала я. – А не для Колі, який їсть за трьох та ще коментує, що йому все не так!

Вадим важко зітхнув.

– Він мій друг, Маш.

– І що?

– Ну, як що? Я не можу залишити його одного після розлучення, – терпляче пояснив чоловік.

– Тобто замість того, щоб сплатити другу психотерапевта, щоб той залікував його душевну травму, ти вирішив дати йому запасний ключ від нашої квартири? – обурилася я. – Я зрозуміти не можу, чому він тут, а не в… Не знаю, у закладі, де йому точно допоможуть?

– Тому що ми друзі, – повторив чоловік. – Ось дивись, якщо хтось із твоїх подружок розлучиться і попросить у тебе допомоги, ти ж не відправиш її до психотерапевта замість того, щоб обійняти та втішити, правда?

– Я сумніваюся, що мої подруги вимагатимуть, щоб я їх обіймала і втішала в моїй хаті три місяці поспіль, – пробурчала я.

Я обурювалася не на порожньому місці. Коля з’являвся, коли він хотів, іноді я виходила з душу, а він уже сидів на нашій кухні та щось жер.

І дивився на мене при цьому так, ніби чекав на вибачення за те, що я його потривожила. Він міг увійти, коли я сиділа у «кабінеті задуму». І, що було особливо неприємно і навіть моторошно, коли я спала.

Наступного дня я спробувала поговорити з Миколою по-людськи. Мирно, як радять у книжках про комунікацію.

– Коль, – сказала я, присівши поряд з ним на краєчок дивана, який він встиг продавити своєю чималою вагою. – Може, ти попереджав би, коли хочеш прийти? Ну, дзвонив би мені, чи що?

Коля глянув на мене зі щирим подивом.

– Навіщо? – спитав він. – Ти ж все одно вдома завжди.

І знову дивився в телевізор.

Я сиділа і думала, ось так, напевно, виглядає пекло. Це не вогонь, не рогаті з вилами, а просто чужий мужик на дивані, який вважає, що має право на твій простір, на твою їжу, твій спокій. І чоловік, який не розуміє, у чому, власне, проблема.

– Вадим! – я вже майже кричала. – Вадиме, я не можу так більше! Я втомилася! Я хочу нормально жити у своїй оселі, розумієш? Без твого Колі!

Чоловік дивився на мене з виразом людини, яку несправедливо звинувачують у страшному злочині.

– Маш, ну що ти істериш? – голос його звучав заспокійливо. – Коля добрий мужик. Він дуже самотній просто. Дружина пішла, діти не дзвонять… Ну, куди йому ще йти?

– Та куди завгодно! На роботу! У парк! В бар! Але не до мене на диван щоранку!

Вадим докірливо похитав головою.

– Ти стала якась зла… Раніше ти добрішою була.

І ось тут мене накрило та так, що в очах потемніло. Я раптом зрозуміла, він ніколи не вибере мене. Ніколи. Коля – це частина його життя, як рибалка, як футбол по телевізору, як пінне щоп’ятниці. А я… Ну, я просто жінка, яка готує їжу та виношує його дитину.

Два дні я мовчала. Ходила по квартирі, як тінь, готувала, прибирала, терпіла Колю. А потім у мене дозрів план.

Ксенія, двоюрідна сестра Вадима, яка нещодавно повернулася із-за кордону, була жінкою особливою. Від неї втекли троє чоловіків, та й інші кандидати на її руку та серце затримувалися поряд з нею ненадовго.

Вона зовсім не була злою. Просто… Ну, її можна було б назвати ґрунтовною. Скрупульозною. Мити підлогу їй треба було двічі на день, а то пил.

Посуд вона перемивала по два, а то й по три рази. А всіх своїх чоловіків вона прагнула обов’язково переробити, відшліфувати, довести до досконалості. Жила Ксенія за дві зупинки від нас.

Я зателефонувала їй у середу ввечері.

– Ксюш, – сказала я солодким голосом, – а пам’ятаєш, ти казала, що хочеш познайомитися з якимось надійним і домашнім хлопцем?

Ксенія насторожилася, вона завжди відчувала каверзу.

– Ну, казала… – обережно промовила вона.

– Так от, у нас є сусід. Коля. Самотній, вільний, квартира своя є. І знаєш, він такий… – я зробила паузу і спробувала знайти потрібні слова, щоб добре розрекламувати Колю. – Такий затишний! І домашній дуже. Любить посидіти, поговорити…

– А чим він займається?

– Так працює в якійсь конторі, я не уточнювала. Але головне – він зовсім поруч! Через стіну! Уявляєш, як вам буде зручно познайомитися?

– Я подумаю, – лаконічно сказала Ксенія.

Вона приїхала в суботу вранці, і Коля, звісно, ​​сидів у нас на дивані.

– Це Ксенія, – представила я, – двоюрідна сестра Вадима. А це Микола, наш сусід.

Коля щось промимрив, не відриваючись від телевізора. Але Ксенія … О, вона була справжнім професіоналом. Вона сіла поряд з ним, мило посміхнулася і почала:

– А ви, значить, живете один, так? У такій великій квартирі? Напевно, важко стежити за чистотою.

За тиждень усе змінилося. Микола більше не приходив на сніданок, бо сніданки йому тепер готувала Ксенія.

Він не валявся на нашому дивані, йому не було коли, треба було ходити в магазини та допомагати Ксенії “генералити”.

Він взагалі рідко з’являвся у нас, але я часто спостерігала його з вікна. Якось я побачила, як він іде вулицею і тягне в обох руках пакети з магазину. Вигляд у нього був зовсім загнаний.

А незабаром було вирішено, що він переїде до Ксенії.

Коли Коля поїхав, Вадим подивився на мене, примружившись.

– Це все ти, га? – посміхнувся він. – Це твої витівки?

Я знизала плечима:

– Зовсім ні… Господи, Вадиме, та як ти тільки міг подумати таке?! Просто це… відбулося. І вони знайшли одне одного.

– Ну-ну, – посміхнувся чоловік. – Ні, я нічого, я не проти. Але, якщо щось піде не так…

І він лукаво глянув на мене.

– Коля повернеться!

Коля одружився з Ксенією через пів року, тихо, покірно, як людина, яка здалася на милість переможця. А я зітхнула з полегшенням, бо проблема була усунута…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!