Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися у свою колишню квартиру, де я була прописана. Але донька із зятем зустріли мене не ласкаво. Було ясно, що мені тут не раді

Так вийшло, що в мене рано не стало чоловіка, тому я одна виховувала двох дітей. Працювала на заводі, на шкідливому виробництві, та у 50 років вийшла на пенсію.

Саме в цей час я познайомилася з чоловіком, в якого, як мені здавалося, я закохалася. А може, й не здавалося. Був він уважним, доброзичливим, та з почуттям гумору.

У чоловіка було двоє дорослих дітей, які вже мали свої родини. Андрій був бізнесменом, не найкрутішим, але його бізнес давав йому стабільний прибуток. Жив він у котеджі, який знаходився у престижному районі міста.

У кожного з його синів було по великій квартирі, бо робота батька дозволяла їм жити безбідно. Батько, коли потрібно, завжди допомагав їм.

Все у нас складалося добре, ми зустрічалися, як молоді, ходили гуляти вечірнім містом, у кіно, їздили на пікніки, на екскурсії.

І нарешті Андрій запропонував мені жити з ним разом у його котеджі. Звісно, я погодилася. Залишила свою трикімнатну квартиру доньці із зятем, та переїхала до коханого чоловіка.

І все було б чудово, якби не його діти, які зустріли таку подію в багнети. Вони приходили в гості, при кожній нагоді намагалися мене принизити, дати мені зрозуміти, що я не повинна бути з їхнім батьком.

Говорили брудні речі про свого батька. Синів можна було зрозуміти. Вони боялися втратити спадок. Згодом стосунки батька та синів ставали все гіршими й гіршими.

А я все чекала, коли мені Андрій зробить пропозицію. Сама починати розмову на цю тему я соромилася. Так ми прожили два роки. А потім в Андрія стався інсульт. Він не міг рухатися, у нього віднялася мова.

Сини іноді приходили навідати батька, але допомогти мені доглядати батька, навіть не намагалися. Казали мені, що це я його довела, я у всьому винна і повинна тепер його доглядати.

Звісно я й не збиралася кидати хворого, хоча розуміла, що в майбутньому на мене нічого хорошого не чекає. Мені совість не дозволяла піти. Три роки я доглядала Андрія.

Кожен, кому доводилося доглядати лежачу, тяжкохвору людину, уявляє, як важко мені було. А потім його не стало. Коли я повернулася після поминок до котеджу, на ґанку сиротливо стояла моя валіза з речами, та документами.

А замок у котедж було змінено. Не було серед моїх речей ні дорогої шуби, яку подарував мені Андрій, ні коштовностей, жодних більш менш пристойних речей, тільки жіноча білизна, кілька блузок і джемперів.

Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися у свою колишню квартиру, де я була прописана. Але донька із зятем зустріли мене не ласкаво. Було ясно, що мені тут не раді.

Я терпіла кілька місяців, а потім поїхала до села, на свою батьківщину, до своєї самотньої сестри. Так і жили ми удвох якийсь час.

Років за два, після того, як я переїхала жити до сестри, відбулася у нас зустріч випускників.
Знайшовся хтось з однокласників активний, і зібрав вже добряче поріділий клас.

І ось серед однокласників я зустріла своє перше шкільне кохання. Він жив у Чернівцях, і був самотній. Він дуже зрадів, побачивши мене.

Чи треба писати, що ми тепер разом, чи й так усе зрозуміло. У мене все добре, бо я вийшла заміж за свого однокласника.

Разом із ним я об’їздила пів країни, побувала за кордоном. А ще ми щороку приїжджаємо на Батьківщину, та обов’язково приходимо на те місце, де зустрілися після майже 40-річної розлуки.

Хоч я вже не молода, зате щаслива! Не бійтеся кохати в будь-якому віці! Я декілька разів намагалася знайти своє щастя, але сталося це, на жаль, на заході життя! Але я не жалкую! Я сподіваюся, що ви мене не засуджуєте!