Мені нічого не треба…

Бабусина квартира пахла так само, як двадцять років тому: вареною картоплею, господарським милом і чимось невловимо старим – чи то нафталіном від шуби в шафі, чи то пилюкою на книгах, які ніхто не відкривав багато років.

Я стояла в передпокої, тримала в руках коробку зефіру, і заздалегідь знала, що зараз станеться.

– Навіщо притягла? – Бабуся дивилася на коробку так, ніби я принесла їй механізм сповільненої дії. – Мабуть, дорогий, викинула гроші на вітер.

– Привіт бабусю. Я теж рада тебе бачити.

Вона пропустила мою іронію повз вуха. Втягнула мене в коридор, чіпко вхопивши за лікоть – пальці в неї були сухі й несподівано сильні, – зачинили двері, наче я могла втекти.

– Роззувайся. Чай будеш? Я картоплі ось зварила. Ти взагалі їси хоч щось? Худа яка!

Бабуся розвернулась і пішла на кухню, не чекаючи відповіді. Спина пряма, капці човгають по лінолеуму. Я зняла черевики і пішла слідом, все ще тримаючи в руках злощасну коробку.

На кухні нічого не змінилося. Ті самі жовті шафки, які дідусь повісив ще до моєї появи. Та ж клейонка на столі – біла з синіми квіточками, протерта до дірок з бабусиного боку.

Той самий вид з вікна: двір, тополя, яка щоліта засипає все пухом, дитячий майданчик з облупленою фарбою на гойдалках.

Я поклала коробку на стіл. Бабуся невдоволено зиркнула на неї.

– Це зефір, – сказала я. – Ти ж любиш зефір.

– З чого ти взяла? У мене від солодкого зуби ниють. Забери собі, вам із Льошею потрібніше.

Вона відсунула коробку на край столу – одним точним рухом, ніби робила це тисячу разів.

Вона й робила. Тисячу разів.

Я сіла на табуретку, на якій сиділа в дитинстві, поки бабуся годувала мене манною кашею. Табуретка рипнула. Бабуся загриміла чайником.

– Бабусю.

– М?

– Чому ти ніколи нічого не береш?

Вона не обернулася. Поставила чайник на плиту, чиркнула сірником. Я бачила її профіль – різкий, суворий, як на старих фотографіях.

Тільки зморшок побільшало, і волосся зовсім біле, і щось таке з’явилося в опущених куточках губ, чого раніше не було. Втома, можливо. Або смиренність.

– Дурниці кажеш. Беру.

– Ні. Ти завжди віддаєш згодом. Все, що тобі дарують, – віддаєш.

Бабуся мовчала. Дивилася на чайник, ніби від цього він закипить швидше.

***

Мені було сім, коли я вперше образилася на бабусине бурчання. Ми тоді жили в неї – мама з татом розлучалися, і мама забрала мене сюди, в цю квартиру, в цю кухню з жовтими шафками.

Я малювала цілими днями, тому що більше робити було нічого, а бабуся не дозволяла дивитися телевізор – «очі зіпсуєш».

Того дня я намалювала подарунок. Довго намагалася, висунувши язик від старанності. Будинок з червоним дахом, сонце з променями, зелена трава і вона сама – у синій сукні, яку я любила, з квітами в руках. Я навіть підписала: «Бабусі Ніні від Марійки».

Вона подивилася на малюнок, а потім на мене.

– Папір тільки дарма зіпсувала. Цілий аркуш. Краще б свої прописи робила.

Я не заплакала. Ні. Не при ній. Я втекла в кімнату, залізла під ковдру і ревла там тихо в подушку, щоб ніхто не чув. Мама прийшла ввечері, витягла мене з-під ковдри, обійняла.

– Вона так вихована, – сказала мама. – Не вміє вона по-іншому, ну не ображайся маленька.

Я припинила ображатись і припинила їй щось дарувати.

Чайник засвистів. Бабуся зняла його з плити, розлила окріп по чашках. Заварка в неї була міцна, цегляного кольору, таку зараз ніхто вже не п’є.

– Цукор?

– Ні, дякую.

– Правильно. Від цукру лише шкода.

Вона сіла навпроти мене. Руки в неї тремтіли – дрібно, ледве помітно. Коли вона встигла так постаріти? Я приїжджала раз на два місяці, іноді рідше, все ніколи – робота, Льоша, ремонт у квартирі, якісь нескінченні справи.

А бабуся тим часом старіла. Непомітно, потроху, як будинок, який починає розсипатися, коли за ним не стежать.

– Я залишу зефір, – сказала я. – Не забиратиму.

– От недолуга. Мені навіщо? Чи я його їм?

– Їла ж раніше. Я пам’ятаю.

Бабуся відвернулася. Почала дивитись у вікно, на тополю, яка вже облетіла і стояла гола, безглузда, як скелет.

– Раніше багато чого було.

Я пам’ятала. Мені було років десять, коли дідусь ще був живий, і вони з бабусею святкували якусь річницю – не пам’ятаю яку. Дідусь приніс торт. Великий, красивий, з трояндами з крему.

Бабуся подивилася на нього і сказала:

– Куди ж стільки? Не з’їмо ж. Гроші на вітер.

Але потім, коли думала, що ніхто не бачить, відрізала собі маленький шматочок і їла його повільно, по крихітці, заплющивши очі. Я підглядала з коридору і думала: чому вона не може просто сказати «дякую»? Чому їй треба спочатку побурчати?

– Ба, – сказала я. – Можна тебе спитати?

– Запитуй.

– Чому тобі так складно приймати подарунки?

Вона мовчала. Помішувала ложкою чай, хоча цукор не клала – це я точно знала, вона ніколи не клала.

– Не складно, – сказала вона нарешті. – Просто навіщо. Мені ж нічого не треба. Я все маю.

– Нічого ти не маєш! Телевізор зламався – пів року не лагодила, поки мама не привезла майстра. Шуба стара, ти в ній ще мене до школи водила. Холодильник гуде так, що на сходах чути.

– І що? Працює ж.

– Працює. Але ж можна краще купити.

– Кому треба – нехай краще купує. Мені й так гаразд.

Вона сказала це тим тоном, яким завжди закінчувала розмови, – рівним, остаточним, не терплячим заперечень. Але я вже не була семирічної дівчинкою, що тікає плакати у подушку.

– Тобі не добре, – сказала я. – Тобі самотньо. І холодно. І ти нікого не підпускаєш близько, бо боїшся.

– Чого мені боятися? – Бабуся подивилася на мене своїми світлими вицвілими очима. – Я своє відбоялася вже.

– Чого?

Вона не відповіла. Встала, підійшла до вікна, відвернулася. Плечі в неї були вузькі, кістляві під халатом. Маленька зовсім стала.

Я пам’ятала її іншою – сильною, швидкою, гучною. Вона піднімала мене однією рукою, несла на плечах через двір, реготала так, що сусіди визирали. Куди це все поділося?

– Нас семеро було, – сказала бабуся, не повертаючись. – Я тобі розповідала?

– Ні.

– Семеро. Я середня. Три брати, три сестри. Батько на заводі працював, мати – у колгоспі. Грошей ніколи не було.

Вона говорила рівно, без емоцій, наче про когось іншого.

– Зранку мати ставила на стіл миску каші. Одну. На всіх. Пшоняна, на воді. Спочатку їли хлопці – їм на роботу, сили були їм потрібніші. Потім старші дівчата. Мені діставалася ложка. Іноді дві.

Я мовчала, чай остигав у чашці, але я не могла пити.

– Я навчилася їсти повільно. Розтягувати задоволення. Відкусиш шматочок – і тримаєш у роті, доки не розтане. Так ситніше здавалося.

– І ще навчилася говорити “я не хочу”. Щоб молодшим дісталося, вони ж маленькі зовсім …

Раптом я побачила, як сльоза потекла по її щоці.

– Бабу…

– А потім вітчизняна почалася. Батько пішов в перший місяць, не повернувся. Мати одна залишилася із сімома. І стала ділити хліб на вісім частин, а свою нам віддавати. Казала: «Я не голодна. Мені не треба. Я не хочу».

Бабуся обернулася. Обличчя в неї було тепер спокійне, тільки руки смикали край халата – нервово, швидко.

Я на неї дивилася і думала: отак ось. Віддавати, а не брати. Якщо візьмеш – комусь не вистачить. Якщо візьмеш зайве – хтось буде голодний.

– Але ж зараз інші часи, – я зітхнула. – Нині всього вистачає.

– Хіба?

Вона подивилася на мене – довго, уважно, наче вперше побачила.

– Ось ти мені принесла зефір. А собі такий купила?

– Це тобі.

– Ось. Ось воно. Ти на мене витратилася, а сама без солодкого лишилася.

– Бабу, я можу собі купити хоч десять коробок.

– Можеш. Але ж не купуєш. На мене витрачаєш, на Льошу, на кого завгодно, а на себе – в останню чергу.

Я завмерла, я ніколи не думала про це. Адже бабуся мала рацію. Я не пам’ятала, коли востаннє купувала собі щось просто так для задоволення. Квіти. Цукерки. Книжка. Все – для когось. Для Льоші. Для матері. Для неї ось, для бабусі, яка все одно не прийме.

– Бачиш, – сказала бабуся. – Воно мабуть передається. Від матері до мене. Від мене – до твоєї мами. Від неї – до тебе. Ми усі так. Віддаємо. Бо якщо візьмеш…

– То що?

– Винною себе відчуєш.

Вона сказала це тихо, майже пошепки, і я раптом зрозуміла.

Не злість це була, не впертість, не буркотливість старої людини. Провина. Глибока, стара, яка в’їлася – за кожну ложку каші, яку вона з’їла, доки молодші були голодні. За кожний шматок хліба. За те, що вижила, коли інші не вижили.

– Бабусю…

Я встала, обійшла стіл. Сіла поряд з нею на вузьке підвіконня, взяла її за руку – суху, легку, всю в коричневих цятках.

– Але зараз нікого більше нема за столом, тільки ми з тобою. Можна їсти багато.

– Є. Ви тут є. Ти, твоя мати, Льоша теж.

– Але нам вистачає. Чесно.

Вона не відповіла. Дивилася у вікно, на голу тополю, на дитячий майданчик, на небо – сіре, низьке, грудневе.

– Я іноді вночі прокидаюся, – сказала вона раптом, – і думаю: а раптом знову? Раптом знову лихоліття, голод, картки запровадять. Раптом знову доведеться ділити останнє. І якщо я зараз візьму зайве – потім не вистачить.

– Не доведеться, бабусю.

– Ти ж не знаєш. Ніхто не знає.

– Не знаю, – погодилася я. – Але якщо доведеться – ми впораємося. Разом. А поки що – можна просто жити. І іноді їсти зефір.

Бабуся хмикнула. Не сказала нічого, але пальці її трохи стиснули мою руку.

Ми сиділи мовчки, і я думала про неї – молоду, худу, вічно голодну. Думала про її матір, яка віддавала свій хліб дітям. Про її батька, котрий не повернувся зі служби. Про те життя, яке я знала тільки за підручниками та бабусиними застереженнями.

– Розкажи ще, – попросила я.

– Що розповідати?

– Про дитинство, про твою маму, про вітчизняну.

– Навіщо тобі?

– Хочу знати.

Вона помовчала. Потім почала говорити – повільно, обережно, ніби ступала на тонку кригу.

Розповіла про евакуацію – як їх везли в товарних вагонах, на соломі, покотом з худобою. Про те, як втратили молодшого брата на якійсь станції та шукали його три дні, збожеволівши від страху.

Про те, як мати працювала, а вони, діти, тягали воду з колодязя, пололи город, збирали колоски.

– Колоски збирати не можна було, – сказала бабуся. – Карали. Але ми все одно збирали. Бо їсти хотілося так, що в животі ніби склом різало.

Вона розповідала про холод – як спали всі разом, під однією ковдрою, щоб зігрітися. Про взуття – як доношували один за одним, і їй, середній, діставалися черевики, що вже зовсім розвалилися, обв’язані ганчірками. Про школу – як ходила за кілька кілометрів, узимку, у темряві, бо вчитися хотіла відчайдушно.

– Я думала – ось вивчуся, буду інженером або лікарем. Буду гроші заробляти, куплю мамі шубу. Вона все життя мріяла про шубу.

– Купила?

– Ні, не встигла. Швачкою стала, на фабриці, там платили мало. А згодом матері не стало.

Вона сказала це просто, без надриву, але рука її здригнулася в моїй.

– Шістдесят їй було. Серце зупинилося. Я до неї за тиждень до того приїжджала, привезла пальто – гарне, тепле, з фабрики дістала. А вона: «Навіщо? Мені не треба. Собі залиш». І не одягла жодного разу. Так у шафі й висіло.

Я мовчала. Що тут скажеш?

Увечері, вже перед тим, як піти, я зазирнула на кухню. Бабуся сиділа біля вікна, тримала в руках чашку з чаєм. А поряд, на блюдці, лежав зефір.

Вона не чула, як я увійшла. Я бачила, як вона відламала шматочок, поклала до рота і заплющила очі. І посміхнулася. Сама собі.

Я вийшла, не прощаючись, бо деякі речі не вимагають свідків…

Ось така життєва історія до вашого прочитання! Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!