Мій хлопець виявився дрібною крадіжкою, міг поцупити гроші у знайомих, а мені на це потрібно було якось реагувати…

Любов – це якась насмішка природи

Любила в своєму житті двічі. Я не маю на увазі те швидкоплинне відчуття, яке приходить моментально, а через кілька днів зникає назавжди. Я говорю про справжнє кохання, всепоглинаюче і сильне.

Перший раз я по-справжньому закохалася в 15 років. Була просто без розуму від хлопця, який навчався в паралельному класі. Тоді мені в ньому подобалося все: від приємного тембру голосу, до найдрібніших деталей: зачіски, блакитних очей і гострого підборіддя.

Через рік ми почали зустрічатися. І по потроху почуття любові стало змінюватися на неприязнь і відторгнення. Як я могла любити настільки підлу людину, який міг дозволити собі вкрасти гроші, без докорів сумління брехати всім (включаючи і мене), через кожне друге слово вставляти мати і ставитися до жінок як до речей?

Друга невдала любов вразила мене на передостанньому курсі університету. Я закохалася в помічника викладача – молодого високого брюнета. На цей раз мені вистачило місяця, щоб зрозуміти, якою людиною був мій “ідеал”.

На ділі він виявився двометровим зосередженням пафосу, підлабузництва і лизоблюдства. Мене подруги безпосередньо запитували: “Як ти примудрилася в нього вляпатися?”. І ця пропозиція ідеально описувала те, що з себе представляв чоловік. У підсумку ледве від нього пішла: він мені погрожував, що не дасть спокійно довчитися в університеті, якщо я його кину. Довелося робити записи телефонних розмов, а потім спілкуватися з деканом факультету. Його в результаті усунули.

Мені здається, що любов – це якась насмішка природи. Для чого ми так обманюємося? Заради продовження роду? Тоді я за холодний розрахунок і прагматизм!