Ми із чоловіком на межі остаточного розриву. Точніше, я вже налаштувалась на це, але всі навколо від моєї мами та до свекрухи стверджують, що я поспішаю, треба охолонути й все обміркувати. Чоловік мені сім років у вуха дмухав, що він проти всяких кредитів та інших боргів. У нас своєї квартири немає, живемо з його бабусею, зате як свекрусі квартира знадобилася, так він розчулився.

Ми із чоловіком на межі остаточного розриву. Точніше, я вже налаштувалась на це, але всі навколо від моєї мами та до свекрухи стверджують, що я поспішаю, треба охолонути й все обміркувати. А що тут обмірковувати? Чоловік мені сім років у вуха дмухав, що він проти всяких кредитів та інших боргів. У нас своєї квартири немає, живемо з його бабусею, зате як свекрусі квартира знадобилася, так він розчулився.

У нас із чоловіком був офіційний шлюб, який ми уклали сім років тому. Заміж я вискочила рано, у неповні дев’ятнадцять років. Розуму немає, гонору багато, вважала, що знаю все краще за всіх. Тоді ми з чоловіком рік прожили на орендованій квартирі, постійно лаючись, а потім взагалі розлучилися. Рік із гаком у нас тривали якісь незрозумілі стосунки, не відпускали ми один одного, потім стали ніби зустрічатися, і я зрозуміла, що очікую дитину. Відносини знов оформлювати не стали, чого людей смішити. Дитину він визнав, живемо нормальною сім’єю, щоправда, досі жили в його бабусі.

Зі своїм житлом у нас не виходило. Жити з кимось із батьків теж – у мене батьки виховують ще двох дітей, а свекруха сама жила на території нового чоловіка. Перший рік шлюбу ми знімали, але грошей ніколи не вистачало, це призводило до постійних сварок, які довели до розлучення. А коли стало зрозуміло, що працювати доведеться одному чоловікові, тому що я в положені та скоро сяду в декрет, нам погодилася дати притулок його бабуся. Клавдія Іванівна, бабуся чоловіка, взагалі людина хороша, але має слабкість – любить іноді випити міцненького.

До того ж у її будинку її порядки, яких треба дотримуватись, а це не завжди просто. Навіть з огляду на те, що ми оплачували комуналку самі, вона постійно лаялася, що ми палимо електрику і ллємо безконтрольно воду. Просто полежати у ванній або почитати перед сном було проблематично, баба Клава обов’язково прийде і скандалитиме. Та й взагалі дуже хотілося вже придбати своє житло. Мої батьки навіть готові були взяти кредит нам на початковий внесок, але чоловік завжди був проти всяких кредитів і позик.

– Жити треба за кошти, я так звик. Ось візьмемо зараз позику, платитимемо половину терміну, а потім не зможемо. Що тоді робити? Або кредит візьмемо та не виплатимо. Ні, я не хочу так жити. Ось і вся розмова, вихід один – збирати. Але з чого збирати, незрозуміло. Чоловік заробляє небагато, я нещодавно вийшла на роботу, але з лікарняних не вилажу майже, бо дитина в саду хворіє постійно, а сидіти з нею нема кому. Клавдії Іванівні вже не за віком з таким моторчиком керуватись, та вона й не рветься особливо. Свекруха та моя мама працюють. Тож жити ще якось живемо, а от збирати не виходить.

Скільки разів заводила розмову, але чоловік завжди був категорично проти. Останнім часом я цю тему навіть не порушувала. Але виявилося, що не так він і проти. Для мами своєї позику взяв. Свекруха місяців сім тому стала вдовою. Жила на території чоловіка, а той свою квартиру давно відписав на дітей від попереднього шлюбу. Поки він був живий, вони претендували на квартиру, а потім одразу ж попросили її на вихід із речами.

Вона винайняла собі квартиру і жила, а нещодавно запросила на новосілля. Я думала, вона просто переїхала в іншу квартиру, ще здивувалася, з чого вона це відзначати вирішила. Але виявилося, що переїхала вона до своєї квартири, яку в іпотеку їй узяв чудовий син. Якби поглядом можна було спопелити, від чоловіка на той момент залишилася маленька жменька попелу. Ми ще пів години побули у свекрухи, а потім я потягла коханого додому на розбір польотів. Він і сам розумів, що мене не влаштовує, пояснювати не довелося.

– Ти розумієш, що якби ми на самому початку взяли кредит, то зараз уже більшу частину виплатили б? – уточнила я. Чоловік лише кивнув. – Але ж ти так був проти кредитів та позик, я цю твою приказку “треба жити за коштами” чула мільйон разів. Тож що у нас трапилося, що ти таку думку змінив.
Ну це інше. Ми молоді, можемо і накопичити, а от мамі як бути? Їй скоро на пенсію, з чого вона платитиме за оренду? На старості років чужими кутами тинятися їй накажеш? А я не розумію, чому це інше. Такий самий кредит, такі ж ризики. Так само як було б у нас. Але чоловік мене намагається переконати, що я все не так розумію, квартира для мами – це інше.

– І взагалі, навіщо нам кредит. Ми й з бабусею чудово живемо. Вона обіцяла, що квартиру мені залишить, я в неї єдиний онук, остання близька людина, яка залишилася.

Ось що йому пояснювати? Це як з бараном боротися. Я мовчки зібрала сумку, дитину і поїхала до своїх батьків. Благо, середній брат вчитися поїхав, місце вдома є. Усі мене вмовляють помиритись, а я не хочу. Так, у нас дитина, так, ми не на вулиці живемо. Але своє ставлення чоловік продемонстрував.