– Маріє?! Що сталося? Ти час бачила? – Наталя відчинила двері та побачила подругу. Та стояла з невеликою сумкою в руках.
– Пустиш переночувати? – жалібно спитала Марія.
– Так, заходь. Диван уже й так майже твій. Я його й не складала з минулого візиту.
Марія приходила до подруги у вихідні, а тут… Був вечір вівторка, а вона знову на порозі.
Наталі, втім, візити подруги не заважали. Жінки були близькі, як сестри. Скоріше, Наталію турбував душевний стан Марії.
Останнім часом вона була сама не своя. І ніби нещодавно вона відійшла від втрати чоловіка, почала посміхатися, та раптом нова «напасть».
– Дякую, Наталко. Не знаю, куди б я пішла, якби не ти, – Маша кинула сумку і опустилася на диван, після чого втомлено прикрила очі.
– Що знову?
– Та в них то гості, то річниці, то проєкти. Я ось у тебе можу в нічній сорочці та з рушником на голові посидіти, масочку з огірків зробити, не боячись, що мене хтось побачить. А вдома… та мені, соромно зізнатися, навіть у санвузлі сидіти незручно!
– Та вигнала б їх! Що ти зі своєї квартири тікаєш?!
– Я тобі набридла, так? – Виговорившись, Марія відчула себе безглуздо. По суті, вона поводилася так само: «пустіть переночувати» і була нічим не кращою за свою дочку.
Певний час тому:
– Мамо, Дмитро у нас залишиться переночувати, гаразд? – Світлана подивилася на матір повними сліз очима. – Йому їхати далеко, а автобуси вже не ходять.
– Нехай іде пішки. Або таксі викличе.
– Ну мамо! Що тобі, шкода, чи що? Всі дівчата вже з хлопцями живуть, а я все підгадую, коли мама піде, щоб наодинці з коханим побути!
– Думаєш, Дімі подобається через все місто до мене їздити заради півгодинного спілкування, поки тебе вдома немає?
– Я не думаю за Діму, я думаю за себе, – відмахнулась Марія. Їй було байдуже, чи зручно Дімі, чи ні. Ще б вона хлопцеві комфорт забезпечувала, щоб він її дівчинку у зручності «мацав». При думці про це у Марії все всередині перевернулося.
Ну і часи… Ось раніше, коли Марія сама була дівчиною, її батьки одразу сказали:
– Наречених не приводь, поки заміж не зберешся!
Мабуть, тому Марія й вийшла за батька Свєтки: хлопець довго досягав її прихильності, а досягши одразу посватався.
Жити стали з його матір’ю, але через три роки, коли з’явилася Світлана, свекруха трагічно пішла із життя, і квартира стала повністю належати молодій родині.
Двокімнатна світла квартира була дуже затишною, і Марія частенько згадувала свекруху добрим словом і дякувала за все. Їй за життя свекрухи завжди було комфортно, та й мати чоловіка не скаржилася на спільне проживання. А тут…
– Мамуль, будь ласка, ну хай він хоч на вихідні залишиться. У них будуть в гуртожитку тарганів морити.
– Господи! Ще й таргани! – Марія закотила очі. – Не дай Боже принесе нам додому якусь гидоту!
– Ось тому й говорю, нехай на вихідні у нас побуде. І мені краще, і тобі спокійніше.
– Гаразд, – здалася Марія.
З того часу Діма приходив у вихідні, потім став ночувати з п’ятниці по понеділок, а одного разу, коли Марія поїхала з подругою святкувати жіноче свято, Діма остаточно перевіз свої речі і міцно влаштувався у квартирі потенційної тещі.
На поличці з’явилася ще одна зубна щітка, потім поряд з нею чоловічий одеколон, а за місяць Марія вже не могла знайти місця, щоб поставити свій крем для обличчя.
– Світлано! Я не розумію, навіщо Діма приніс усе це? – Марія обвела рукою полицю із цілим арсеналом косметики.
– Як навіщо? Мій хлопець за собою стежить.
– Так? Я вважала, що у чоловіка має бути всього дві баночки: крем для гоління та дезодорант.
– Ти помиляєшся. У Дімочки дуже чутлива шкіра, йому потрібно перед голінням, під час та після. І взагалі, тобі шкода, чи що! Нехай хоч весь обмажеться, твою ж косметику він не чіпає!
На це Марія не знайшла аргументів.
– Нехай складає компактніше. Мені полиця теж потрібна, – сухо промовила вона і вийшла з ванної.
На косметиці справа не скінчилася. Діма перевіз свою колонку: він був “меломаном” – так він себе називав. Для Марії ця музика була абсолютно неприйнятною. Якийсь набір звуків!
Але молодь кайфувала.
– Маріє Степанівно, зацініть, який звук! – Діма врубав колонку на повну, що затремтіли стіни. Парочка почала танцювати, а у Марії розболілася голова. Вона підійшла і зробила тихіше.
– Ма, ну ти чого?
– Зараз сусіди прийдуть! Час бачили? Які танці?
– П’ятниця, саме час порухати тазом! Маріє Степанівно, ви до нас приєднуйтесь! Ось, я дещо прикупив… – Діма вийняв з рюкзака банки з напоями.
– Світлано, я сподіваюся, що ти не вживатимеш це?! – суворо сказала Марія.
– Чому це? Я доросла, можу собі дозволити!
– Це ж гидота! Тут енергетик та ще й з міцним! Отру.їшся!
– Ой, мамо, Діма знає, що купувати. Так, Дімасіку?
– Так! – Він відкоркував банку, хильнув і закружляв Світлану в танці. Кімната наповнилася бридким амбре хімічного пійла. Марія не змогла там бути: вийшла з кімнати, щільно зачинивши двері.
Спала вона погано: парочка хоч і зменшила музику, але шуміла до самого ранку. А зранку прийшла сусідка знизу і висловила Марії все, що думала.
– З вами й раніше жити було важко! Тупаєте, як слони, а тепер і зовсім знахабніли! – репетувала сусідка на весь під’їзд. Виховала доньку прости-господи, тепер Свєтка буде з будинку казна що влаштовувати!
– Та у вас там кубло, я дивлюся! Разом із ними бенкетуєш? – Жінка примружилася, розглядаючи пакет зі сміттям, яке Діма не викинув, а, як на зло, виставив до дверей. Він був набитий порожніми банками з-під шкідливого пійла. – Я дільничному нажаліюся!
Марія не відповіла. Але від гріха подалі самостійно винесла сміття. Увечері відбулася серйозна розмова, але Діма та Світлана висновків не зробили. Ображалися, якщо Марія робила зауваження, чи вчила життю.
– Ти наче не була молодою, мамо! – говорила Світлана. А в Марії все всередині стискалося. Вона не вважала себе старою, їй було лише сорок вісім років.
Через півтора місяці такого життя Дімасік настільки обжився, що почував себе, як удома. А ось у Марії було відчуття, що вона у власній квартирі знаходиться в гостях.
Декілька разів Марія навіть намагалася виставити Діму, але весь час щось заважало. У нього були якісь відмовки, він вибачався і обіцяв, що незабаром вони назбирають на житло і з’їдуть.
– Мамуль, Діма на роботу влаштувався, збиратимемо на квартиру.
– Може, твій Діма тоді приноситиме гроші в сімейний бюджет? Я затарила холодильник два дні тому. Вже порожньо!
– Ну так він мужик!
– Так! Він мужик, от і нехай приносить продукти. Або хай харчується повітрям!
– А що мені їсти?
– Те, що твій співмешканець принесе!
Марія була зла. Останнім часом вона постійно злилася на дочку та потенційного зятя. Начебто він був звичайним хлопцем, не гіршим за інших… Проте Марія починала його тихо ненавидіти. Адже вона навіть не встигла стати його тещею!
Зривалася Марія зазвичай на дочці. Але Світлана висновків не робила, тільки віддалялася від неї. Щоб остаточно не посваритися, Марія знайшла «вихід» – йшла до своєї подруги Наталки, і ховалась від проблем у неї.
Діти ж у такі моменти розслаблювалися, як говорила Світлана: відчували себе родиною. А в цій родині, мабуть, Марії місця не було.
Все скінчилося тим, що одного дня, повернувшись від подруги, Маша вирішила прибратися в квартирі і не змогла відчинити кімнату дочки. А придивившись, жінка помітила, що в міжкімнатні двері врізаний замок!
– Як це розуміти?
– Мамо, ну я не знала… Це Діма придумав, – Світлана опустила очі.
– Навіщо?
– Ну, мабуть, щоб почуватися комфортно. Йому не подобається, що ти в наших речах риєшся, розпоряджаєшся тут…
– Бо я господиня! – гаркнула Марія. – А він – гість!
– Коли ми одружимося, тобі доведеться його зареєструвати.
– Так? А може, йому й квартиру відписати одразу?!
Того вечора вони з дочкою посварилися так, що Марія знову пішла. Чому вона не вигнала дочку? Бо вона боялася її виганяти. Вона звикла, що Свєточка завжди під крилом, а куди вона піде проти ночі?
До цього Діми? Та її туди могли б і не пустити, а грошей на винаймання квартири у них не було: Діма все витрачав на гулянки.
Тому Марія йшла сама. Йшла і скаржилася:
– Уявляєш, Наталко, вони замок урізали. У моїй квартирі повісили від мене замок!
– Ну й справи. Загалом так… – подруга налила Марії чарочку і сіла поряд. – Слухай, що скажу. Це не може продовжуватися. Тобі треба закінчувати тягнути на горбі цього трутня. Він просто зручно влаштувався!
– Та я знаю… Але як же його вигнати?
– Маю думку: скажи закоханим, що ти вирішила квартиру продати.
– Продати?!
– Ну, так. Поясни, що хочеш зустріти старість за містом, у гарній екології. Там і житло дешевше, і повітря чистіше.
– А як дочка проти буде?
– Постав перед фактом: або вона живе на твоїх умовах, або виплатиш їй її частку з продажу квартири. Там, напевно, одна третина її… І нехай ці гроші куди хоче, туди й витрачає. На житло, на повітряні кулі чи бенкети Дімасіку.
– А як піде?
– Порадієш і відпочинеш, пару днів.
– А далі?
– А далі Світлана прийде додому, як мила. Впевнена, що Діма – звичайний примак. Не любить він твою дочку. Квартиру він любить, а не її!
– Гаразд, я спробую.
Подруга мала рацію. Як тільки Марія оголосила про своє рішення, Дімасік згадав, що у нього термінові справи: він давно не відвідував батьків у рідній «Забрехайлівці».
Світлана ридала ридма, коли коханий виїжджав. А Марія потирала руки.
– Ну от, тепер я і без хлопця, і без житла, – процідила Свєта.
– Твоє житло ніхто не відбирає. Живи скільки хочеш, тільки мені не заважай, – сказав Марія.
– То що ж ти, з продажем, все вигадала?!
– Ні, але й поспішати я не буду. Все, Світлано, вистачить ляси точити. У тебе сесія скоро, йди вчись. Добре тепер твоя успішність підніметься.
Марія, як у воду, дивилася. Позбавившись «зятя», вона ожила: вдома стало затишніше, чистіше і тихіше. А Світлана отримала більше вільного часу і з головою пішла у навчання. У результаті закінчила бакалаврат з хорошими оцінками і навіть пройшла до магістратури.
– Все, що робиться, все на краще, – обіймаючи дочку, сказала Марія.
– Мабуть, мамуль, – відвівши погляд, сказала Світлана. Марії здалося, що дочка щось недомовляла. Можливо так і було. Час покаже…