Оксана вибирала між двома фотографіями зали, коли Павло посунув до неї ноутбук.
– Оцей кращий. Столи не впритул, і ніхто повз нас не ходитиме.
– Мені також подобається. Завтра внесу передоплату.
– Внось. Все-таки ювілей. Роби так, як тобі хочеться.
Вона посміхнулася. Світла зала, довгий стіл біля вікна, зручні стільці. О восьмій у сусідній частині зали починалася жива музика. До цього можна було спокійно поговорити, а потім за бажання потанцювати.
Своє п’ятдесятиріччя Оксана вперше уявляла, як свято, якого хотілося чекати.
Зазвичай підготовка розпочиналася із записки на холодильнику: купити м’ясо, замовити торт, дістати велику скатертину. Потім з’являлася друга: кому не можна гостре, хто їсть рибу, кому приготувати окремо.
Павло допомагав. Привозив продукти, совав стіл, виносив сміття. Але тільки Оксана знала, скільки часу запікається м’ясо і чим зайняти гостей, доки затримується гаряче.
Минулого дня народження вона сіла за стіл, коли сестра вже збиралася додому.
– Ти хоч поїла? – Запитала тоді подруга Віра.
Оксана відповіла, що куштувала під час готування. Віра нічого не сказала, тільки посунула до неї тарілку.
На цей раз Оксана вирішила інакше. Пів року відкладала гроші, обрала ресторан, порахувала витрати. У списку вийшло дванадцять гостей разом із ними: найближчі родичі та дві давні подруги.
За тиждень до ювілею зателефонувала Людмила Петрівна.
– Оксано, у тебе в суботу о котрій годині збиратися?
– До шостої, Людмило Петрівно. Я вам адресу надсилала.
– Павло сказав, у ресторані будете. Я думала, ще передумаєте.
– Ні, вже все замовлено.
– Далеко ви обрали.
– Павло за вами заїде. І назад відвезе.
Свекруха помовчала, а потім запитала:
– А годуватимуть там чим?
Оксана відкрила збережене меню, перерахувала кілька страв.
– Зараз скрізь різну нісенітницю вигадують, – зітхнула Людмила Петрівна. – А просто картоплю з м’ясом уже не можна?
– Можна. Вам окремо замовлю, без соусу, – почала дратуватися Оксана.
– А музика буде? – не вгамовувалася свекруха.
– Після восьмої, в іншій частині зали, – коротко кинула невістка.
– Тільки почнеш розмовляти, вже музика! Вдома було б зручніше, – примхливо видала “матуся”.
– Ну, кожному своє! Я цього року хочу у ресторані.
– Вдома й місця більше. Ваш же стіл розкладається? – гнула та своє.
– На дванадцять гостей там би було достатньо місця.
– Чому на дванадцять? Я сказала Тамарі, вона з Віктором приїде, – незворушно кинула свекруха.
Оксана прибрала меню з екрану.
– Ви їх запросили, чи що? – ледве вимовила вона.
– Звісно! Тамара ще спитала, що тобі подарувати.
– Але ж я їх не запрошувала!
– Тепер запрошуєш, – не чужі ж люди.
Тамара була сестрою свекрухи. Іноді вони зустрічалися влітку, вітали один одного телефоном, але близькими їх стосунки ніхто б не назвав.
– У мене узгоджено дванадцять місць! І витрати розраховані на дванадцять осіб! – Обурилася Оксана.
– Ой, ну не починай, – попросиш ще два стільці! – долинуло зі слухавки.
– Справа не в стільцях! Я не планувала міняти список.
– Віра твоя буде?
– Буде.
– І Світлана?
– Так.
– Значить, твоїм подругам місце знайшлося.
Оксана подивилась на блокнот. У ньому були записані страви, час подачі торта та номер співробітниці ресторану. Все вже було влаштовано.
– Це ж мої подруги, Людмило Петрівно! Я хочу їх бачити на своєму ювілеї, – це ж природньо!.
– А я хочу бачити свою сестру! Зробіть вдома, і питання вирішено. Для двох родичів тарілки знайдуться.
– Вдома я відзначати не буду! – Викарбувала невістка.
– Ми допоможемо. Я принесу салат…
Оксана майже почула свою звичну відповідь: гаразд, давайте подумаємо. Потім би вона зателефонувала в ресторан, перепросила, замовила продукти. А до суботи свекруха вже б забула, що свято задумувалося інакше.
– Дякую, але я не хочу готувати на свій ювілей.
– Наче тебе хтось примушує! Просто зібралися б по-сімейному. Влаштуєш нормально, тоді і прийдемо!
Кілька секунд Оксана мовчала.
– Не подобається – не приходьте.
– Що?
– Я вас запросила? Запросила! Павло за вами заїде, страву ми підберемо. Але свято буде у ресторані! Це моє остаточне рішення!
– Навіть так! Добре, я тебе почула, – свекруха закінчила розмову першою.
Оксана дописала у блокноті, що треба уточнити замовлення для Людмили Петрівни, та загорнула його.
Павло зателефонував за двадцять хвилин.
– Що у вас із мамою сталося?
– Вона тобі розповіла? Хто б сумнівався!
– Сказала, ти веліла їй не приходити.
– Я сказала, що вона може не приходити, якщо їй не підходить ресторан!
– Навіщо ти це зробила так різко? – обурився чоловік.
– А вона часом не розповіла тобі, що вже запросила Тамару з Віктором на мій День народження?
– Розповіла. Ну двоє ж людей, не двадцять! – гнув своє Павло.
– Ми ж з тобою список разом складали, погоджували, – пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, і що?
– Тоді чому ми обговорюємо лише те, як я відповіла? – підвищила голос дружина.
Павло помовчав, а потім кинув:
– Давай увечері поговоримо.
До його повернення Оксана приготувала вечерю, відповіла Вірі, яка надіслала фотографію сукні. Кілька разів хотілося написати свекрусі щось примирливе. Не вибачення, а пояснення справжнє, м’якше.
Вона навіть знайшла листування. Потім закрила, бо вже все їй пояснила й додати було нічого.
Увечері Павло розпочав розмову після вечері.
– Мама засмутилася. Їй здалося, що ти її виставляєш, як зайву.
– Я обговорювала з нею дорогу та меню! Це схоже на те, що я не хочу її бачити? – розлютилася Оксана.
– Ні. Але останню фразу можна було не казати.
– А їй можна було не розпоряджатися моїми запрошеннями?
Павло відсунув тарілку.
– Давай відзначимо вдома, щоб ніхто не ображався. А потім удвох сходимо в ресторан.
Оксана уважно подивилася на чоловіка.
– Ти ж сам вибрав зал.
– Мені все подобається.
– Тоді навіщо скасовувати?
– Тому що тепер через це неприємність.
– Зауваж, – не через ресторан! А через те, що я не погодилася все переробити під твою матінку! – не стрималася вона.
– Припини репетувати! Я намагаюся знайти варіант, який би усіх влаштував! – насупився чоловік.
– Усіх – це кого? Твою маму? А нічого, що мене він влаштовує! Я вже внесла передоплату та погодила меню. І скасовувати нічого не хочу.
Павло відніс посуд в раковину й повернувся.
– Я допоможу.
– Розкажи як.
– Продукти куплю. Стіл розкладу. Після гостей приберу.
– А їжу хто приготує?
– Щось мати принесе. М’ясо запечемо, салати зробимо.
– Хто зробить?
Він замовк.
– Я не чіпляюся, – сказала Оксана. – Ти пропонуєш скасувати готове свято! Скажи, як буде влаштоване інше.
– Разом все зробимо.
– У суботу вранці я записана в перукарню. Потім хочу спокійно зібратись. Готувати на чотирнадцять гостей я не буду!
– Можна напередодні, – гнув своє благовірний.
– У п’ятницю я працюю!
Він провів рукою по краю стільця.
– Ти наперед вже все вирішила, – дорікнув він.
– Так! Ми ж разом це обговорювали, – нагадала Оксана.
Павло відкрив рота, але нічого не сказав.
– Пам’ятаєш мій минулий день народження?
– Звісно. Добре посиділи.
– Ти добре посидів! А я тричі розігрівала гаряче, потім шукала контейнери, щоб твоїй мамі покласти із собою. З Вірою навіть поговорити не встигла!
– Я не знав, що тобі не сподобалося.
– Я говорила тобі наступного дня, але ти все пропустив мимо вух!
Павло пригадав. Тоді він і запропонував іншим разом замовити готову їжу. Розмова швидко закінчилася: треба було прибирати після гостей. Він трохи помовчав.
– Я думав, вдома простіше. Тільки не подумав, кому саме буде важче.
Оксана нічого не відповіла.
– Гаразд, – продовжив він. – Ресторан не скасовуємо.
– Мені важливо, щоб ти не пропонував мою роботу в обмін на мамин гарний настрій.
Павло дістав телефон.
– Я сам із нею поговорю.
Оксана пішла в кімнату, але кілька фраз все одно почула.
– Мамо, ресторан залишається… Ні, вона тебе запрошує… Заїду, як домовились.
Пауза.
– Тамарі тобі доведеться самій зателефонувати. Ти ж її покликала, не спитавши нас.
Коли Павло повернувся, обличчя в нього було незадоволене.
– Сказала, що більше не втручатиметься.
– Я не просила її зовсім не брати участь. Тамару попередить?
– Обіцяла.
Наступного дня зателефонувала сама Тамара.
– Оксаночко, Люда поквапилась із запрошенням. Ми зрозуміли, не хвилюйся.
– Тамаро Сергіївно, вибачте, будь ласка. Я не знала, що вас уже покликали.
– Та нічого. Ми ще здивувалися чому запрошення через Люду. Гарно вам відсвяткувати.
Після дзвінка Оксана якийсь час сиділа нерухомо. Виявилося, що ніхто не вимагав неодмінно потрапити на її ювілей. Двоє дорослих людей спокійно прийняли те, що їх не запрошували.
Людмила Петрівна не дзвонила до четверга. коли зателефонувала, Павло відповів їй при дружині.
– Заїду на початку шостої… Так, встигнемо… Одна будеш?
Він трохи послухав.
– Добре. Оксана поряд. Передати слухавку?
Свекруха погодилася.
– Оксано, Павло сказав, ти для мене страву окремо замовиш.
– Так, Людмило Петрівно. Індичка з картопляним пюре підійде?
– Підійде. Лише без цих добавок зверху.
– Я попереджу.
– І місце мені не біля стовпчика.
– Уточню, де краще сісти.
– Добре. До суботи.
Вибачень не пролунало. Оксана й не стала їх витягувати.
У суботу вона прокинулася раніше за будильник. Декілька хвилин намагалася згадати, що треба дістати з холодильника. Потім зрозуміла: нічого.
На кухні Павло готував сніданок.
– Ти на десяту записана?
– Так.
– Відвезу тебе. Потім заберу торт.
Після перукарні Оксана повернулася додому, одягла нову сукню та довго вибирала сережки. Ніхто не дзвонив із запитанням, куди поставити пакети. У духовці нічого не вимагало її уваги.
За чверть до шостої вона вже сиділа в ресторані. Павло відвіз її першою, передав співробітникам торт і подався за матір’ю.
Оксана перевірила картки із іменами. Дванадцять місць. Поруч із її приладом стояла ваза для квітів.
Першою прийшла Віра.
– Ти вже тут? І повністю готова?
– Уяви собі.
Подруга подарувала букет.
– Ось тепер вірю, що у тебе день народження.
Оксана засміялася.
Людмила Петрівна увійшла разом із Павлом. Привітала, простягла квіти та невеликий пакет.
– З ювілеєм. Здоров’я тобі. І щоб усе складалося.
– Дякую, Людмило Петрівно.
– А моє місце де?
Оксана показала. До невеликої сцени було далеко, поруч сидів молодший син із дружиною. Свекруха зняла жакет і влаштувалася.
Вечір розпочався без затримок. Подали закуски, потім гаряче. Оксана розмовляла із сестрою і раптом помітила, що перед нею стоїть її власна страва. Не треба було вставати, перевіряти чужі тарілки чи бігти за хлібом.
– У вас все гаразд? – звично спитала вона у свекрухи.
– Так. Лише порція велика.
– Можна попросити запакувати із собою, – підказав Павло.
Оксана вже хотіла пояснити, як це зробити, та зупинилася. Чоловік покликав офіціанта і сам про все домовився.
Віра розповідала історію з їхньої першої спільної поїздки. Світлана уточнювала подробиці. Оксана сміялася і дивувалася, скільки вони пам’ятають того, що в неї самої давно змішалося з іншими подіями.
Ближче до восьмої Людмила Петрівна подивилася на годинник.
– Зараз почнуть грати?
– Так, – відповів Павло. – Якщо буде голосно, то я тебе відвезу.
– Я ще торт не їла.
– Тоді після торта.
Оксана почула і продовжила розмову із сестрою.
Коли винесли торт, вона не рахувала, чи вистачить усім тарілок. Просто сиділа серед гостей та слухала привітання.
Людмила Петрівна поїхала першою.
– Дякую, що прийшли, – сказала Оксана.
– Ну, як не прийти. Ювілей таки.
Свекруха поправила шарф.
– Наступного разу тільки місце ближче вибирайте.
Раніше Оксана одразу пообіцяла б. Зараз відповіла:
– Подивимося.
Павло поніс пакет матері до машини. Коли він повернувся, гості сиділи за столом. Оксана пересіла до подруг. Вони говорили про те, на що минулого разу не вистачило цілого вечора.
Додому подружжя приїхало пізно. Павло поставив квіти у воду, Оксана зняла сережки і сіла на диван.
– Добре вийшло, – сказав він.
– Дуже.
– Мама у дорозі майже не розмовляла.
– Тобі неприємно?
– Небагато. Але минеться, – він сів поруч. – Вона сказала, що вдома було б душевніше.
– А ти що?
– Що мені тут сподобалося.
Оксана кивнула головою. У холодильнику стояла коробка із тортом. Завтра можна було поспати довше, а потім піти гуляти.
Телефон коротко завібрував. Світлана надіслала фотографії.
На першій Оксана сиділа між подругами та сміялася. На другій Павло тримав букет, доки вона розгортала подарунок. На третій – усі дванадцять учасників свята дивились у камеру.
Людмила Петрівна теж була на знімку: сиділа прямо, стримано посміхалася.
– Перешли мені це, – попросив Павло.
Оксана переслала фотографію та відклала телефон. Вперше після свого дня народження їй хотілося не швидше закінчити прибирання, а ще трохи згадати, як пройшов вечір.
І це було круто! Всім раджу так святкувати свій ювілей, – хоч і витратно, зате урочисто і без метушні! Я слушно міркую?