Тамара Іллівна працювала репетитором багато років. Учнів приймала у себе вдома у затишному кабінеті з невеликою дошкою та шафою, де розміщувалися посібники, зошити, підручники з української мови та літератури.
До неї, педагога з великим досвідом, зверталися, щоб підтягнути дітей за шкільною програмою або підготуватися до іспитів.
Тамара Іллівна працювала чесно: угода, оплата на картку, податки. Робила це тому, що знала: обов’язково знайдуться ті, хто зазирне в її кишеню.
***
За роки роботи Тамара Іллівна бачила всяке. Батьки вимагали миттєвих результатів, торгувалися, запізнювалися, забували платити. Але те, що сталося нещодавно, змусило її переглянути деякі правила.
***
Нового учня Тамара Іллівна взяла на прохання давньої знайомої. Та зателефонувала і сказала:
– Тамаро, візьми хлопчика. Гарний хлопчина, а з української – двійка. Мати виховує його одна, працює на трьох роботах. А в тебе ціни нижчі, досвіду більше.
І Тамара Іллівна погодилася, хоча мала повний комплект учнів і поява ще одного не планувалася. Ну, не змогла вона відмовити колезі, яку знала понад двадцять років.
***
Оксана Валеріївна та її син п’ятикласник Костя прийшли до Тамари Іллівни наприкінці вересня. Мати – худа, засмикана. Хлопчик – тихий, сором’язливий, постійно дивився на підлогу.
Домовилися швидко: заняття двічі на тиждень, по годині. Після третього уроку Оксана Валеріївна несподівано, вже у передпокої, сказала:
– У вас так смачно пахне. Борщем, здається?
– Борщем, – кивнула Тамара Іллівна.
– Костя каже, що запахи у вашій квартирі його відволікають. Він росте, йому постійно хочеться їсти.
Тамара Іллівна розгубилася.
– Зрозуміло. Можете давати йому перекус із собою. Або … Тут поруч їдальня, там непогано годують.
– Ні-ні! Що ви! – Оксана Валеріївна картинно замахала руками. – Громадське харчування – це справжнє зло. Може… ви поділіться обідом із моїм хлопчиком? Все одно готуєте.
Тамара Іллівна завмерла.
– Я репетитор, а не куховарка.
– Я розумію. Але Костя їсть мало, я доплачу. Сто гривень за обід.
– Оксано Валеріївно, якщо він у мене обідатиме, на українську мову часу не залишиться.
– Він їсть швидко!
– Я не можу взяти на себе таку відповідальність, – втрачаючи терпіння, холодно сказала Тамара Іллівна, – Дітей можуть годувати лише відповідні організації з ліцензією.
– Ой, та припиніть ви, – у голосі мами почулося поблажливі нотки, – я вам довіряю. Он ви яка вгодована. Значить, з вашою їжею все гаразд.
Тамара Іллівна мало не задихнулася: ця матуся ще й по її фігурі пройшлася!
– Ні, – додавши металу в голос, відрізала вчителька, – я не годуватиму вашого сина! Я викладаю уроки. На цьому все!
Оксана Валеріївна надулася:
– Що ж ви за фахівець такий, якщо не можете нагодувати дитину? Я працюю на трьох роботах, одна виховую сина. А ви відмовляєтесь допомогти!
– Може, мені для нього ще й денний сон організувати?
– При такому відношенні ми навряд чи й далі займатимемося у вас, – Оксана Валеріївна дивилася на педагога з відвертою зневагою.
– І правильно! Я з вами абсолютно згодна. Шукайте іншого репетитора.
Оксана Валеріївна пішла, грюкнувши дверима. Тамара Іллівна з полегшенням видихнула.
***
За два тижні їй надійшов лист із податкової. У ньому повідомлялося, що надійшла скарга, що вона здійснює свою діяльність без реєстрації, ухиляється від сплати податків, приймає учнів вдома і… годує дітей абияк без дозволу.
Тамара Іллівна прочитала листа тричі і розсміялася.
Потім дістала теку. Угоди, чеки, декларації, квитанції. Усе розкладено акуратно, за роками. Вона завжди знала, що одного разу до неї прийдуть із перевіркою і була до цього готова.
***
Перша перевірка відбулася.
– У вас усе гаразд, – сказала жінка у суворому костюмі після вивчення запропонованих документів, – вибачте за занепокоєння.
Ще за місяць була друга перевірка і з тим самим результатом. Тамара Іллівна зателефонувала подрузі, з якою товаришувала з інституту.
– Ларисо, уявляєш, мене знову перевіряли. Вона вдруге поскаржилася.
– Хто?
– Ну, ця жінка, Оксана. Мати Кості. Та, що вимагала годувати її сина.
– Ти жартуєш?
– Ні.
Лариса помовчала. Потім сказала:
– Тамаро, ти повинна подати на неї в суд. Зустрічний позов.
– Позов?
– Ну так. За наклеп! Вона скаржиться, пише свідому брехню. Усвідомлено! Щоб псувати тобі життя. Це не скарга, це цькування! І це карається!
– У мене немає на це сили.
– У тебе немає вибору! Якщо ти не відповіси, вона не зупиниться. Сьогодні податкова, завтра ще щось. Ти ходитимеш під перевірками до пенсії. А вона сидітиме і посміхатиметься.
Тамара Іллівна задумалася. Вона не була мстивою. Ніколи. Але тут щось їй підказувало, що подруга має рацію.
Двадцять років вона працювала чесно. Не брала хабарів, не халтурила, не дурила. І ось приходить якась тітка, вимагає годувати її дитинку, отримує відмову і починає писати скарги. І зовсім не тому, що педагог щось порушила. А тому, що посміла відмовити!
***
Тамара Іллівна пішла до юриста, який виявився літнім чоловіком з красивою сивиною і проникливим поглядом. Вона все йому розповіла.
– Так, ви справді можете подати позов за наклеп, – сказав той, уважно вислухавши клієнтку, – якщо доведете, що скарги були свідомо неправдиві.
– Як це зробити?
– Подумаємо. А поки що пишіть докладно, як усе було.
Тамара Іллівна написала. Коротко: такого числа, така громадянка вимагала, щоб я годувала її сина. Я відмовила. Після цього вона двічі написала скарги, які не підтвердились. Прошу притягнути до відповідальності за наклеп.
– Дуже добре, – посміхнувся юрист, пробігши написане очима, – адже вам важливий результат?
– Звичайно.
– Який саме?
– Я хочу тільки одного, – відповіла Тамара Іллівна, – щоб ця жінка дала мені спокій.
– Дасть, – юрист посміхнувся, – є тут у мене одна думка…
***
Оксана Валеріївна прибігла за тиждень. Бліда. З тремтячими руками.
– Тамаро Іллівно! Ви що, з глузду з’їхали? Який наклеп? Я просто написала скаргу!
– Ви написали явну брехню! Двічі! Перевірки нічого не знайшли. Ви знали, що не знайдуть. Ви писали, щоб мені насолити!
– Я не хотіла! Я просто розлютилася! Ви мене принизили! Я мати-одиначка, я на трьох роботах…
– Я теж мати. І також працюю двадцять років. І жодного разу ні на кого не написала хибний донос. Тому що це підло!
Оксана Валеріївна заплакала.
– Вибачте мені. Я не подумала. Я була у розпачі. Мені, справді, так важко.
– Усім важко. Але не всі пишуть скарги. І не вимагають, щоб їх годували!
– Я все виправлю, зроблю все, що скажете. Тільки, будь ласка, заберіть свій позов.
– І не подумаю.
– Я вам заплачу! Скільки скажете. Тільки заберіть.
Тамара Іллівна подивилася на неї. Довго. Уважно. Потім сказала:
– Мені не потрібні ваші гроші. І Костю я назад не візьму. Після того, що ви зробили, я не зможу дивитися йому у вічі. А вам – не хочу. Ідіть!
Оксана Валеріївна пішла.
Тамара Іллівна проводила її поглядом з вікна. Дивилася і думала, що було б, якби вона не зберігала документи? Якби не була готова? Що було б? Штраф? Ганьба? Кінець роботи?
Вона не знала. І не хотіла знати.
***
Вранці Тамара Іллівна зателефонувала юристу, сказала, що хоче забрати заяву.
– Чому? Ви що її пробачили? – Запитав той.
– Ні, не пробачила. Просто… Вона приходила до мене, благала відкликати позов. І я зрозуміла, що Оксану Валеріївну вже покарано. Своїм страхом. Своїм соромом. Тим, що прийшла вибачатися у тієї, кого вона зневажає. І тим, що одержала відмову.
– А, так ви їй знову відмовили?
– Так. А зараз прошу вас усе це зупинити.
– Та я нічого ще не починав. Я всього лише їй зателефонував, повідомив, що скоро її притягнуть за наклеп. І як бачите: спрацювало. Так зазвичай буває з людьми такого сорту.
– Дякую вам, – Тамара Іллівна мало не розплакалася…
***
Після цих подій Тамара Іллівна запровадила суворе правило: жодних учнів через знайомих. Тільки за рекомендаціями тих, хто займався. Занадто дорого обходяться учні «по блату».
А ще вона почала думати про роботу онлайн. Давно збиралася, але боялася: як це через екран? А тепер зрозуміла, що через екран безпечніше.
Ніхто не побачить, що у неї на плиті. Ніхто не вимагатиме обід. Ніхто не напише скарги з помсти. Просто урок. Просто робота. Очі у очі.
Вона сіла за комп’ютер, відкрила сайт із навчальними курсами: настав час освоїти інтернет-педагогіку ближче.
***
Через місяць Тамара Іллівна провела свій перший онлайн-урок. Із дівчинкою з іншого міста. Та сиділа вдома, у своїй кімнаті. Тамара Іллівна – у своєму кабінеті. Між ними – екран. І нічого зайвого. Ні запахів. Ні вимог. Ні скарг. Чудово!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!