З похорону чоловіка Ганна ледве притяглася. Ноги не йшли додому. Як туди йти, а головне – навіщо? Адже ніхто не чекає її там.
Нема для кого варити суп, заварювати чай, нема з ким телевізор подивитися і новини обговорити. Як же це? От був чоловік, а потім, за одну секунду, його просто не стало.
А як їй, Ганні, жити далі? Адже ніхто не сказав, як. Жодних інструкцій на такий випадок у неї не було. Було розуміння того, що разом із чоловіком до самого кінця. У хворобі та здоров’ї, у багатстві та бідності.
Про те, що кінець у кожного буде свій, і час відходу різний, Аня ніколи не думала. А могла б і подумати! Чоловік був старший на дванадцять років.
І ось його не стало у свої п’ятдесят вісім – ну хіба це вік, щоб залишати цей світ? Сашка не стало, а Ганні в сорок шість років що робити тепер? Туга… яка ж туга…
Не встигла роззутися і переодягнутися в домашнє, як у двері делікатно постукали. Сусідка Марина.
– Аню, у тебе цукор є? Зібралася чаю попити, а в мене скінчився.
Зрозуміло. Перевіряє, як вона тут.
– Заходь, Марино. Цукор є, зараз зрозумію тільки, де він.
– Ань, я це… я сказати тобі хотіла. Тобі ж пощастило, Ань!
– Ти що, знущаєшся? – скинулась Ганна.
– Та я про те, що у щасливому шлюбі ти жила. Щаслива була майже чверть століття. Кохала, була кохана. Не кожна таким може похвалитися. Ну от у мене що гарного? Вадик не просихає та гуляє, а я його прощаю, бо люблю. І що тут гарного?
– Так любиш, таки. Не так уже й не пощастило… – зітхнула Ганна. – Хоч би який Вадик був, а живий він. Ще й посваритеся не раз, і вибачиш його. Чи не пробачиш, як захочеш. Але ж у вас є життя! А у мене тепер що?
По щоках жінки потоком ринули сльози. Марина намагалася втішити Аню, але вона сказала, що нічого не хоче – жодного співчуття. Хоче побути одна.
– Бери цукор, Марино, та йди. Не можу зараз ні про що говорити! Не можу!
Сусідка пішла без цукру. Зрозуміло, що це був привід. Перш, ніж піти, суворо сказала, щоб Ганна не надумала робити дурниць.
– Дзвони чи приходь, якщо що.
Минали дні. Ганна повернулася на роботу. Прийняла співчуття від колег, подякувала, долучилася до роботи. Робота – будинок. Будинок – робота. Треба було жити далі.
Єдиний їх із Сашком син одружився з дівчиною, яку Аня на дух не виносила – Ксюша була нахабною і недолугою. На похороні батька Денис, звичайно, був.
Сунулися вони з Ксенією до Ганни з підтримкою, але вдова навіть у такий момент не спромоглася прийняти підтримку від цієї. Ну ось так! Не змогла ухвалити вибір сина.
Ксюша говорила щось на кшталт «Тримайтесь, Ганно Василівно, ми з вами!», але Аня відчувала – все фальш. Денис, побачивши, що навіть горе ніяк не вплинуло на ставлення матері до його шлюбу, більше не підходив до неї.
А вона вже звикла, що син їй чужий. Що вдієш? Нічна зозуля … зрозуміло, що поки Денис любить Ксюшу, з матір’ю у нього будуть погані стосунки, якщо Аня так категорично проти його обраниці.
Ось тільки пояснив би хто, за що він любить цю дівку? Чи люблять не за щось, а просто тому, що люблять? Он сусідка Марина любить свого Вадика, а там і любити нічого.
Ось Сашко в Ані був чудовим чоловіком – щедрим, надійним, вірним. Який жах, що його не стало. Яке ж лихо! Аня так сумувала, що не змогла навіть вимкнути його телефон.
Розуміла, що дурість, але залишила апарат увімкненим. Дзвонила на нього іноді. Дивилася, як він вібрує, витирала сльози. Вони текли від безсилля – Сашко більше ніколи не відповість.
Усі знають, що його більше немає. Ніхто йому не дзвонить. Ніхто не пише. Закопали людину і забули, а як же Ані забути? Ніяк. Ніколи вона не забуде! І знову сльози…
А потім прийшло повідомлення, з якого Аня в перший момент зовсім нічого не зрозуміла. Довге та плутане.
– Здрастуйте, Сашко. Вибачте, не можу називати вас татом – нічого не змінилося. Але ви казали, що я можу звернутись, якщо щось знадобиться.
– Знаю, вам все одно, але мами не стало, а мене хочуть відправити в дитячий будинок на цілих півтора роки. Може, ви зможете підтвердити, що в мене є живий батько, і пообіцяєте за мною доглянути?
– Просто для того, щоб мене не закрили в цей заклад. Залишилося лише півтора роки, але я туди не хочу. Нафіг мені це вперлося? Допоможете, Олександре?
Аня здригнулася від різкого переходу з грамотно викладеного тексту в «нафіг вперлося». Перечитала повідомлення ще раз і ще.
Батько живий? Півтора роки лишилося? Абонент мав ім’я: Амалія. Аня почала прозрівати: у Сашка була позашлюбна дитина! Та як це так?! Ну, не може ж бути!
Першим поривом було зателефонувати до цієї самої Амалії. Закричати, що все неправда. Що мама обдурила цю дівчинку, що Сашко не може бути її батьком.
Стоп! Мами не стало. Сенсу її звинувачувати у всіх гріхах? Тим більше, Сашка теж не стало, і з нього не спитаєш, що це за справи.
Ганна вирішила вчинити хитріші, вона написала від імені Сашка відповідь на повідомлення:
– Звичайно! Що від мене вимагається?
– Приїжджайте до нас, адреса та сама, – ось таку відповідь Аня отримала. І що ж далі?
Тут Аня зрозуміла, кому потрібно подзвонити. Брату Сашка, Євгену. Після похорону вони не бачилися, але Ганна знала, що завжди може розраховувати на Женю та його дружину, Таню. Таня навряд чи щось знає, а ось Женя… дуже вони з братом були близькі.
– Женю, мені потрібна твоя допомога. Терміново. Можеш приїхати після роботи?
– Субота ж, Ань. Я не працюю, – стривожено відповів Євген. – У тебе щось трапилося?
– Нічого особливого, але допомога потрібна дуже терміново! Тільки приїдь один.
Женя пообіцяв приїхати і з’явився з Танею. Та що ти робитимеш?! Аня до того моменту, як вони приїхали, була вже дуже зла. Накрутила себе до неможливості.
– Я ж просила! – сказала вона. – Чи ти, Таню, боїшся, що раз я овдовіла, так на чужих чоловіків вішатимуся?
Дружина знітилася і забурмотіла, що нічого такого вона не думала.
– Гаразд! Ти сам винен! Швидко розповідай мені про позашлюбну дочку Сашка, Амалію!
Женя відкрив рота і закрив його. Скосився на дружину. Знову відкрив і закрив рота. Вигляд у нього став, як у школяра, що нашкодив. Аня заклякла:
– Значить, правда! Сашко мав другу родину! Який жах… – і вона розплакалася.
– Аню, хто тобі таке наплів? Не було жодної другої родини! Брешуть люди, намовляють із заздрощів! – Забурмотіла Тетяна.
Ганна ридала, Таня капала їй якісь смердючі краплі. Женя стояв біля вікна, похмурий, мов хмара. Коли Аня трохи заспокоїлася, сказала йому:
– Розповідай!
– Та нічого там розповідати! Це був випадковий зв’язок. Одноразовий, можна сказати. Біс поплутав. А Ліза ця візьми та народи.
– Ні на що вона не претендувала, але Сашка в курс справи ввела. А він, як мужик порядний, запропонував допомогу та участь.
– Дуже порядний, ага! – гірко посміхнулася Ганна. – Пес!
– Ну… ми мужики! Ніхто з нас від такого не застрахований! – сказав Женя, і відразу отримав від дружини легкий потиличник.
– Він перевіряв? Це справді його дочка? – Запитала Аня після паузи.
– Він бачився з нею півтора рази, Ань. Допомагав начебто чимось, але стосунки не складалися. Дівчина росла і дуже ображалася, що тато з ними не живе.
– Я тебе не про те питаю!
– Він не мав сумніву, що дочка його. А перевіряв, чи ні – це мені невідомо.
– Гаразд. Адресу їх знаєш?
– Та звідки? Не знаю, звісно.
– Ніякого сенсу з тебе!
– Та навіщо тобі вона, я не зрозумію? – Підвищив голос Євген. – Все! Немає Сашка! Що ти тепер хочеш від цієї жінки? Що вам ділити? Все! Нічого!
– Ну, так! Ця жінка пішла із життя. Дивовижний збіг, але не стало її на одному життєвому відрізку з моїм чоловіком.
– Я просто себе зайвою відчула. Дівчина залишилася одна, вона неповнолітня. Я так розумію, рідні там не густо. Її хочуть відправити в дитячий будинок.
У кухні повисла гнітюча пауза. Євген мовчав. Тетяна схопила ганчірку та почала терти чистий стіл. Аня подивилася на них уважно:
– Женю! Агов! Твою племінницю хочуть віддати в дитбудинок!
– А тобі що?!
Ганна замислилась. І справді, їй що? Вона повинна б ненавидіти цю дівчину. Плід злочинного кохання свого чоловіка. Або навіть не кохання, а випадкового зв’язку. А вона, дивись, переживає.
– Не знаю, Жень, – нещасним голосом сказала Ганна. – Шкода дівчисько! Якщо вона Сашка… ну який дитбудинок?!
– А що я можу зробити?
– Ну, раз нічого, то вибач, що потурбувала.
На виході Женя, який майже вже вийшов із квартири, обернувся і сказав:
– Поїхали!
– Ти знаєш, куди їхати? – Вразилася Тетяна.
– Знаю! Заїжджав кілька разів на прохання Сашка. Тільки от не починай мене зараз шалено ревнувати!
– Та дуже треба, – Таня явно образилася.
– Аню, ну ти їдеш, чи ні?
– Я?! А я там навіщо?
– То ти ж за дівчинкою переживаєш!
– Та я знати її не знаю!
– А я її не можу взяти! Й Танька не погодиться, – впевнено сказав Женя.
Аня згадала, що вже пообіцяла Амалії, що приїде. Точніше, дівчинка думає, що приїде її рідний тато, негідник, пес і зрадник. Але що ж робити? Треба їхати, виходить.
Усю дорогу Аня зітхала, мовляв, ну й сюрприз, так сюрприз. І навіщо це їй все? Але коли Женя запропонував не їхати, сказала, що вони поїдуть.
Господи! Вона зі своїм сином через одруження не може стосунки налагодити, навіщо їй якесь дівчисько? Але чомусь думка про те, що дочка Сашка буде в с дитбудинку, не могла вкластися в Ані в голові.
Дівчинка відчинила з криком:
– Та що так довго?! Вони зараз уже прийдуть!
Відчинила не дивлячись. Побачила двох жінок та чоловіка й відступила вглиб квартири:
– Ви хто? Ви … ви з опіки, так? Ви мене забирати приїхали?
– Амалія, я – Женя. Брат Олександра. Ти не пам’ятаєш, напевно, але я заїжджав кілька разів на його прохання.
– А, – насторожено промовила Амалія. – А де він сам?
– Сашко пішов із життя, – просто сказала Аня. – Я його дружина. Це я відповіла тобі на смс.
– Пішов із життя? Мій батько? Ну, звичайно! Тільки мені могло так «повезти!» – Амалія сіла на підлогу в коридорі.
– Ідіть! – Сказала Аня родичам. – Ідіть, я викличу таксі.
– Впевнена?
– Впевнена!
Коли Амалія перестала плакати, то побачила, що законна дружина її незаконного батька вимила в кухні весь посуд, заварила чай і напекла коржів. Дівчинка була дуже голодна. Вона сіла за стіл і схопила коржик.
– Дякую… не знаю, як вас звуть. Вибачте.
– Я – Ганна. І ситуація у нас не проста. Я не надто люблю тебе, а ти так і зовсім мене ненавидиш, мабуть.
– Ненавиджу, – з набитим ротом кивнула Амалія. – Якби не ви, у мене був би батько.
– Розумію. Ти не маєш рації, але я тебе розумію. Однак у нас з тобою є спільна мета. Не дати тобі загриміти в дитячий будинок. Ось завтра й займемося. Чи коли? У понеділок?
Амалія завмерла, дожувала коржик. Жінка звідкись дістала варення. Варення було мамине. Звичним та улюбленим, але Амалія і не знала, що воно десь є.
– Ви не хочете, щоб я пішла в дитячий будинок? – спитала вона з подивом.
– Не хочу. Нафіг тобі це вперлося?
Дівча хихикнула. Потім сказала з почуттям:
– Дякую! Я намагатимуся поводитися нормально.
– Домовилися. Два питання. Від чого не стало мами?
– Невиліковна хвороба.
– Співчуваю. Як тебе звуть простіше? Коротше?
– Лія. Мене звуть Лія. А вас?
– Мене звуть Аня. Нічого. Якось розберемося …
Дівчинка глянула на неї і кивнула з серйозним виглядом.
Ну Сашко! Ну вірний і порядний, найкращий у світі чоловік! Задав же ти своїй вдові завдання…
А як би ви вчинили в цій ситуації?