Життєві історії

— Ну що ж. Раз уже всі тут зібралися, давайте вирішимо одне важливе сімейне питання. Усі замовкли, відчуваючи, що назріває щось недобре. — У Поліни, — свекруха кивнула на невістку, — від бабки залишився будинок. На Садовій. Він пустий стоїть. А бабки більше немає, тож будинок переписуй на Максима!

By Alina

November 03, 2026

Марина Петрівна могла годинами розповідати, як правильно варити борщ, прасувати сорочки чи навіть дихати. Та найгірше було те, що вона постійно чіплялась до Поліни через її бабусю, Любов Андріївну.

Мовляв, чого це вона щовихідних їде до «тієї старої», замість того, щоб бути вдома з чоловіком. Але для Поліни поїздки до бабусі були ковтком свіжого повітря, єдиною справжньою відрадою в задушливому світі свекрушиних правил.

Особливо яскраво Поліна згадувала весну минулого року. Бабуся Люба сиділа на лавочці біля хвіртки у своїй старенькій синій хустці й уважно спостерігала.

Поліна тим часом стояла навколішки в траві, тримаючи банку із зеленою фарбою та широкий пензель. Паркан уздовж вулиці був довгий, метрів так тридцять. Вони вже подолали половину.

— Ти фарби не шкодуй, Полінко, — долинуло від бабусі. — Веди пензлем уздовж дошки, а не впоперек. Дідусь твій саме так навчав.

Поліна усміхнулася. Свого дідуся вона ніколи не бачила — він помер за рік до її народження. Але бабуся, щоразу фарбуючи паркан, неодмінно згадувала, як це робив він. І так щовесни, вже понад двадцять років поспіль.

Сонечко приємно гріло. Повітря було насичене запахом свіжої фарби, вологої землі та яблуневого цвіту. У саду за будинком ліниво гули бджоли.

— Бабусю, а пам’ятаєш, як ми його вперше фарбували? Мені тоді було років сім, — запитала Поліна.

— Пам’ятаю, як же! Ти ж тоді всю голову собі в зелену фарбу вимазала, — засміялася Любов Андріївна. — Потім я тебе скипидаром відтирала, а ти кричала на весь двір!

Обидві весело засміялися.

Саме в цьому домі, маленькому дерев’яному будиночку на вулиці Садовій, що на околиці міста, у приватному секторі, Поліна й виросла. Три кімнати, велика кухня з традиційною піччю, затишна веранда, а за нею — сад із яблунями. Любов Андріївна прожила в ньому сорок років, вкладаючи туди свою душу.

Її батьки відмовилися від Поліни дуже рано. Мама поїхала на Північ з новим чоловіком, коли дівчинці виповнилося чотири. Обіцяла забрати, щойно влаштується. Але так і не забрала. Дзвонила раз на Новий рік та на день народження. Згодом і зовсім перестала. Батька Поліна ніколи й не знала.

Бабуся Люба забрала її до себе, ставши для неї мамою, татом, усією родиною.

Жили вони дуже скромно. Бабуся працювала кухаркою у шкільній їдальні й приносила додому дозволені залишки. У дев’яності, коли зарплату могли затримувати на пів року, вони виживали на картоплі з городу та яблуках із саду.

Поліна доношувала одяг за сусідськими дівчатками. Але бабуся кожну вільну копійку вкладала в дім. Перекрила дах. Викопала у дворі криницю, щоб не носити воду з колонки. Засклила веранду, замінила вікна, провела до будинку газ.

— Полінко, найголовніше — це дім, — тихо мовила бабуся. — Поки маєш свій куток, ніхто тебе не вижене. Ані на вулицю, ані з життя.

Поліна завжди допомагала. Після школи копала грядки, фарбувала, білила яблуні. А коли виросла й влаштувалася товарознавицею у продуктовому магазині, віддавала бабусі половину зарплати на господарство. Вдвох вони замінили підлогу в кімнатах і обладнали ванну.

У двадцять п’ять років Поліна вийшла заміж за Олексія, спокійного, небагатослівного хлопця, який працював оператором у міській котельні. Вони познайомилися в магазині, де вона працювала. Він пів року щовечора приходив за одним і тим самим батоном, поки нарешті не наважився запросити її в кіно.

Після весілля постало питання, де жити молодим. У бабусиному домі було тісно, до того ж до роботи доводилося їхати двома автобусами. Свого житла в Олексія не було.

— Поживете в мене, — запропонувала тоді Марина Петрівна, його мати. — Трикімнатна квартира велика, місця вистачить. А потім собі купите.

Поліна погодилася. Їй здавалося, що так буде правильно.

Проте Марина Петрівна встановила свої правила з першого ж дня. Взуття в передпокої ставити носками до стіни. Прати не пізніше дев’ятої вечора, щоб пральна машинка не шуміла.

У холодильнику для невістки — лише нижня полиця. Готувати на кухні тільки тоді, коли свекруха сама не займається приготуванням. Душ не довше десяти хвилин — вода ж дорога. Гостей не водити. Повертатися додому не пізніше десятої.

Поліна постійно чула докори. За неправильно поставлену чашку. За крихти на столі. За рушник, повішений не на той гачок. За сковорідку, вимиту, але, на думку свекрухи, недостатньо добре. За те, що в суботу вона встала о дев’ятій, а не о сьомій.

Та найбільше Марину Петрівну дратувала Полінина бабуся.

— Знову до своєї бабці поїдеш? — питала вона щоп’ятниці, бачачи, як Поліна збирає сумку.

— Кожні вихідні.

— Наче в тебе тут родини немає.

— Чоловік, між іншим, вдома лишається.

— Марино Петрівно, бабусі вісімдесят років. Їй допомога потрібна.

— Вісімдесят. Сиділа б у своєму домі й не смикала онучку. Хіба ж у неї своїх дітей немає?

— Її дочка, моя мама, поїхала майже двадцять п’ять років тому.

— Ну ось. Значить, сама винна, так виховала.

Олексій у такі моменти мовчав. Сидів за столом, дивився у тарілку. Поліна знала, що він не любить скандалів. Боявся матері з дитинства. Батько пішов від них, коли Олексію було десять, а Максиму три, і з того часу Марина Петрівна тримала обох синів у залізній руці.

— Олексію, ти б хоч слово сказав, — просила Поліна ввечері в їхній кімнаті.

— Полінко, ну ти ж знаєш маму. Якщо я почну, то буде тільки гірше. Потерпи.

Поліна терпіла. Їхній шлюб був неміцним, вона це відчувала. Занадто багато було мовчання, занадто мало розмов. Але вона боялася його втратити. Боялася, що якщо почне заперечувати, Олексій піде. Що вона знову залишиться сама, як у чотири роки, коли мама поїхала на Північ.

Щовихідних Поліна поверталася до бабусиного будинку. У п’ятницю ввечері, після роботи, сідала на два автобуси, долаючи весь шлях до Садової.

Там, серед затишних, майже сільських вуличок приватного сектора, її чекала зовсім інша атмосфера. Субота та неділя минали в турботах: вона полола грядки в саду, розтоплювала піч, допомагала бабусі Любі готувати запашні пироги, мила підлогу.

Вечорами, коли справи були зроблені, вони сиділи на великій кухні. Пили чай зі старих бабусиних чашок, прикрашених блакитними квіточками, і довго розмовляли.

Тільки тут, у рідних стінах, Поліна відчувала себе по-справжньому потрібною та коханою. Тут її приймали такою, яка вона є, і ніхто не робив зауважень, чи рівно стоїть її взуття біля порога.

Одного осіннього дня, три роки тому, бабуся Люба подивилася на Поліну з якоюсь особливою рішучістю.

— Поліно, — сказала вона, — у понеділок поїдемо оформляти дарчу.

Поліна здивовано глянула на неї.

— Навіщо, бабусю?

— Будинок на тебе оформлю, — відповіла бабуся, а в її очах світилася мудрість та турбота. — Щоб у тебе свій кут був. Свій, розумієш? Щоб ніхто тебе ніколи не вигнав. Ні свекруха твоя, ні будь-хто інший.

Поліна спробувала заперечити.

— Бабусю, мені ж не треба…

Але старенька лише похитала головою:

— Треба, Поліно. Я краще знаю.

Поліна цілий тиждень сперечалася, намагаючись переконати бабусю. Та Любов Андріївна стояла на своєму, непохитно. Зрештою, Поліна здалася.

І ось, у призначений понеділок, вони оформили всі необхідні документи, договір дарування, і зареєстрували перехід права власності. За два тижні прийшла виписка, яка офіційно підтверджувала: власник будинку — Поліна Сергіївна Коваленко.

Марині Петрівні Поліна про це нічого не сказала. Олексій знав. Але він лише знизав плечима, наче це була дрібниця.

— Ну й правильно, — промовив. — Бабусин будинок, твій.

Минулої зими бабусі Люби не стало. Вона тихо відійшла уві сні, на початку лютого.

Поліна довго не могла оговтатись від горя. Взяла тиждень за свій рахунок, потім ще один. Щодня їздила в будинок, де панувала порожнеча.

Сиділа на кухні, дивлячись на ті самі чашки з блакитними квіточками, на синю хустку, що так і висіла на гачку біля дверей, на ситцеві фіранки з маками, які бабуся сама пошила років двадцять тому. Будинок стояв самотній. Піч охолола. У ньому було тихо, порожньо і холодно.

Раптом Марина Петрівна почала виявляти інтерес до цього будинку. Спочатку лише мимохідь, за вечерею.

— А ваш будинок тепер пустий стоїть? — запитала вона якось, ніби між іншим.

— Пустий, — коротко відповіла Поліна.

— І що ти з ним робитимеш?

— Не знаю поки що.

За тиждень свекруха знову повернулася до цієї розмови.

— Поліно, — почала вона, примруживши очі. — Ось я що подумала. Максимові ж двадцять шість років. Скільки ж можна йому з матір’ю жити? Йому потрібно окремо, щоб самостійності навчитися. А твій будинок пустий стоїть. Хай він там поживе. Йому й платити ні за що не треба буде, і тобі пригляд за оселею.

Максим, молодший брат Олексія, сидів за тим же столом і, підтакуючи, кивав головою. Він ніде не затримувався надовго: то кур’єром, то в магазині, то «шукає себе». Останні півроку взагалі сидів без роботи, жив з матір’ю, спав до обіду, а ночами грав у комп’ютерні ігри.

— Марино Петрівно, ні, — твердо сказала Поліна. — Я не віддам будинок бабусі.

Свекруха здивовано підняла брови.

— Чому не віддаси? Він же пустий. Чого йому простоювати? Макс там житиме, топитиме, стежитиме.

— Ні. Це будинок бабусі. Я його нікому не віддам, — повторила Поліна.

Марина Петрівна стиснула губи і того вечора більше нічого не сказала.

Через кілька днів, пізно вночі, вже у їхній кімнаті, Олексій заговорив з Поліною.

— Поліно, — почав він обережно, — послухай. Ну, мама ж у чомусь права. Будинок пустий. Макс би там пожив. Йому справді треба від мами відділитися, інакше він не подорослішає. Ну що тобі, шкода? Він же брат.

Поліна знову повторила те, що стало для неї головним аргументом.

— Олексію. Це будинок бабусі.

— Ну бабусин, — погодився він.

— Але бабусі вже немає, Поліно.

— А Максимові треба.

Поліна відвернулася до стіни, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову.

Ще за тиждень Марина Петрівна оголосила, що в суботу в неї день народження — п’ятдесят вісім років. Приїдуть її сестра Галина з чоловіком, Максим зі своєю дівчиною Кариною, ще якісь двоюрідні родичі.

Поліна весь день провела на кухні, готуючи святкові страви: салати, холодець, запечену качку з яблуками. Яблука вона привезла з бабусиного саду, зі старого льоху.

О сьомій вечора за столом сиділо десять людей. Говорили тости, пили вино. Поліна пила вишневий компот, який теж привезла з бабусиних запасів, з льоху — останні три банки.

Після третього тосту Марина Петрівна відставила свою чарку. Вона обвела поглядом присутніх, і її голос став напрочуд гучним і владним.

— Ну що ж. Раз уже всі тут зібралися, давайте вирішимо одне важливе сімейне питання.

Усі замовкли, відчуваючи, що назріває щось недобре.

— У Поліни, — свекруха кивнула на невістку, — від бабки залишився будинок. На Садовій. Він пустий стоїть. А бабки більше немає, тож будинок переписуй на Максима!

Поліна завмерла. У руці вона стискала склянку з холодним компотом. Пальці побіліли, напружені до краю.

Марина Петрівна продовжувала, звертаючись уже до гостей, ніби Поліни тут і не було:

— Я вважаю, це справедливо. Ви самі поміркуйте. Поліна п’ять років живе у моїй квартирі. П’ять років! Їсть, п’є, миється, все за мій рахунок. А тепер у неї будинок. І вона тримає його, як собака на сіні. Ні собі, ні людям. А в мене Максимко без кута. Я вважаю, треба справедливо розподілити майно. Одному сину дружина з будинком дісталася, хай другому теж щось буде. Будинок на Максима переоформити. Максим там з Кариною поживе.

Тітонька Галина невпевнено кивнула, а Карина, дівчина Максима, усміхнулася.

— А те, що бабка там усе життя гроші вкладала, — додала Марина Петрівна, махнувши рукою, — так то була її стареча забаганка. Вбухувати копійки в розвалюху. Колодязь якийсь, веранду. Та ж там усе гниле! Його знести треба і новий поставити. Максим, он, зі знайомим будівельником уже радився.

Поліна перевела погляд на чоловіка. Олексій сидів поруч. Вона чекала. Хоча б одного слова: «Мамо, ти що?» Або: «Мамо, це будинок Поліни». Хоча б що-небудь!

Але Олексій відвернувся, втупившись поглядом у салатницю.

— Мамо, а веранду зносити будемо? — спитав Максим через стіл, ніби нічого особливого й не відбувалося. — Я хочу там зону для барбекю зробити. З мангалом. Карино, ти ж бачила, там місця повно. А в бабусиній спальні зробимо ігрову. Я туди комп’ютер поставлю.

— Зносимо, зносимо, — знову махнула рукою Марина Петрівна. — Там усе гниле.

Поліна повільно підвелася з-за столу, але склянку з вишневим компотом, темним і густим, прямо з бабусиного льоху, не випустила з рук. Раптом за столом запала якась дивна тиша. Хтось невпевнено кашлянув, ніби боявся порушити цю напружену паузу.

Вона обійшла стіл, її кроки звучали надто голосно в цій тиші. За спиною Марини Петрівни Поліна зупинилась. Свекруха, наче відчувши її присутність, різко повернула голову, дивлячись знизу вгору.

— Ти чого встала? Сядь негайно! Ми тут розмовляємо, — в її голосі бриніли нотки роздратування, як завжди.

Поліна підняла склянку. І повільно, неквапно, на очах у всіх, вилила вишневий компот Марині Петрівні прямо на голову. Темно-червоний струмінь стікав по її щойно укладеному волоссю, по чолу, щоках, за комір нової святкової блузки. Стиглі вишні м’яко впали їй на коліна, забруднюючи тканинну серветку.

Настала така важка, оглушлива тиша, що стало чутно, як рівномірно цокає старий годинник на стіні та як компот краплями стікає зі скатертини на підлогу, ніби відміряючи час. Марина Петрівна сиділа з відкритим ротом, її обличчя було спотворене подивом, вишневий сік стікав по її підборіддю.

Раптом вона рвучко підхопилася, перекинувши стілець.

— Ти! Ти що накоїла?! Олексію! Ти це бачив? Ти бачив, що вона зробила?! Вона мене зганьбила! Перед усіма! У мій день народження! Вижени її! Чуєш? Негайно! Щоб ноги її тут не було!

Олексій миттю підвівся. Поліна вперше бачила, щоб він так швидко ставав на сторону матері. Його обличчя залило червоним, очі палали від люті.

— Полінко! Що ти собі дозволяєш? Ти з глузду з’їхала?

— Олексію, твоя мама щойно назвала бабусю…

— Мені абсолютно байдуже, що вона там сказала! — Він підвищив голос до крику. — Отже, так. Ти зараз же вибачишся перед мамою. При всіх гостях. І підпишеш будинок на Максима. Або я з тобою розлучаюся. Зрозуміла? Вибирай.

Поліна дивилася на чоловіка. На його розлючене обличчя, яке вона раніше ніколи не бачила таким. На свекруху, з якої ще стікав вишневий сік, на її зіпсовану блузку. На Максима, що застиг із виделкою в руці, дивлячись на них. На Карину, яка, злякана, переводила погляд то на одного, то на іншого.

І в ту мить все раптом стало надзвичайно зрозумілим.

П’ять років вона терпіла. Черевики, розставлені носками до стіни. Душ не довше десяти хвилин. Завжди лише нижня полиця в холодильнику.

«Знову до своєї бабці побігла». Вона терпіла, бо боялася втратити Олексія. Боялася залишитися самотньою. А він бачив, як вона уникає конфліктів, і звик цим користуватися. Щоразу, коли треба було заступитися за неї, він просто мовчав.

«Потерпи, Полінко». Йому так було зручно. Нехай дружина терпить, аби тільки мама не кричала.

А тепер він вимагав віддати останнє, що в неї залишилося. Бабусин дім. Паркан, який вони фарбували разом понад двадцять років. Криницю. Веранду. Чашки з блакитними квіточками. Фіранки з маками. Все, у що бабуся вкладала своє життя і любов. Щоб Максим просто поставив там мангал і комп’ютер.

І все це — під погрозою розлучення.

— Добре, Олексію, — промовила Поліна. — Я тебе зрозуміла.

Вона обережно поставила порожню склянку на стіл. Повернулася і тихо вийшла з кухні, залишивши за собою нерозгадану тишу.

У їхній кімнаті Поліна дістала з шафи свою дорожню сумку. Поклала туди стільки одягу, скільки помістилося. З верхньої полиці зняла синю папку. Там лежали її найважливіші документи: паспорт, диплом, трудова книжка. І той самий договір дарування. І виписка з реєстру, де в графі «власник» стояло її ім’я.

Олексій стояв у дверях, його голос прозвучав розгублено.

— Ти куди збираєшся?

— Додому, Олексію.

— Який ще додому? Ти ж удома!

— Я вдома була у бабусі. А тут я була в твоєї мами. У гостях. П’ять років.

— Полінко, якщо ти зараз підеш, я подам на розлучення. Чуєш? Я не жартую.

Поліна застебнула сумку. Перекинула ремінь через плече, готуючись до відходу.

П’ять років вона боялася цих слів. П’ять років терпіла все, тільки б він їх не вимовив. А зараз він сказав, і їй чомусь не було страшно.

— Подавай, Олексію, — спокійно відповіла вона.

Поліна пройшла через передпокій повз кухню. Марина Петрівна стояла біля раковини, а тітонька Галина витирала їй волосся рушником. Гості мовчки дивилися на Поліну, ніхто не вимовив і слова, коли вона проходила повз.

Вона накинула куртку і вийшла з квартири.

Автобуси вже майже не ходили. Поліна викликала таксі, і машина швидко повезла її у напрямку вулиці Садової.

Приїхала до свого будинку вже близько одинадцятої вечора. Хвіртка скрипнула, як завжди, вітаючи її знайомим звуком. Паркан у світлі ліхтаря виглядав охайним, зеленим і рівним.

Вона сама його фарбувала цієї весни, вже без бабусі. Тільки біля стовпчика, де бабуся завжди казала «лівіше маж», залишився маленький незафарбований шматочок. Тоді Поліна не змогла його дофарбувати, надто боляче було від спогадів.

Вона відчинила двері своїм ключем. Увімкнула світло на кухні.

Все було так, як за бабусі. Пічка, яка колись гріла взимку. Стіл, вкритий знайомою клейонкою в клітинку. На полиці над столом стояли бабусині чашки з блакитними квіточками, їх було п’ять штук, шоста розбилася ще в Полиному дитинстві.

На вікнах висіли фіранки з маками. На гачку біля дверей висіла синя хустка, яку бабуся любила носити.

Поліна сіла за стіл на бабусине місце. Поклала руки на клейонку, відчуваючи її прохолодну поверхню.

І заплакала.

Довго, ридма, так, як плакала в сім років, коли бабуся відтирала її від зеленої фарби скипидаром. Вона плакала за бабусею. За їхніми теплими вечорами на цій кухні. За пирогами з яблуками.

За розповідями про діда, якого вона ніколи не бачила. За бабусиним голосом: «Полінко, лівіше маж». За тим, що більше ніхто ніколи не скаже їй, що будинок — це найголовніше. Що поки в тебе є власний кут, тебе ніхто не зможе вигнати.

Бабуся Люба мала рацію. Її не вигнали. Вона пішла сама. У свій дім.

Під ранок вона заснула прямо за столом, схиливши голову на руки, виснажена емоціями.

Вранці Поліна розтопила пічку. Зварила собі запашну каву в бабусиній турці. Випила її з чашки з блакитними квіточками, відчуваючи тепло в долонях.

Потім взяла телефон і зайшла в Дію. Розпочала оформлювати заяву на розірвання шлюбу і відправила Олексію запрошення підтвердити спільну подачу.

Олексій зателефонував ввечері, його голос звучав роздратовано.

— Полінко. Ти де?

— Вдома.

— Ти в бабки?

— У себе вдома, Олексію.

— Полінко, ну годі, — затягнув він. — Ну, погарячкували трохи. Мама вже охолола. Ти повертайся. Тільки вибачся перед нею. Ну і про будинок подумай ще раз. Не обов’язково ж одразу переписувати. Нехай Максим просто поживе там поки що?

Поліна міцно стиснула телефон.

— Ні, Олексію.

— Ти серйозно? Ти що, через таку дрібницю родину розвалюєш?

— Не через дрібницю.

Вона поклала слухавку. Олексій так і не підтвердив її запрошення на розлучення. Тож Поліні довелося звертатися до суду самотужки.

Через тиждень він приїхав сам. На таксі, з великим букетом білих хризантем. Постукав у хвіртку, і Поліна вийшла на ґанок. Відчиняти вона не стала.

— Полінко, ну давай поговоримо, — промовив він, зазираючи їй у вічі. — Я все усвідомив. Мама й справді помилилася. І Максиму той будинок не потрібен, хай він буде твій. Повертайся до мене. Ми ж з тобою п’ять років разом…

— Олексію, — тихо промовила вона. — Ти пам’ятаєш, що сказав за столом?

Він відвів погляд.

— Ну, сказав… Згаряча.

— Ти сказав: вибачся і віддай будинок, або розлучення. Ти обрав маму, Олексію. Як завжди. Тільки цього разу ти зажадав, щоб я віддала тобі мою бабусю. А її я нікому не віддам.

Він деякий час стояв біля хвіртки, ніби не знаючи, що робити. Потім поклав квіти на лавочку — ту саму, де колись завжди сиділа бабуся Люба, закутана в свою синю хустку. І поїхав.

Через три дні Олексій знову приїжджав. Потім дзвонив. Надсилав довжелезні повідомлення, писав, що кохає, що все виправить, що вони знімуть окрему квартиру. Поліна читала їх, але не відповідала.

А потім, несподівано, прийшов лист від Марини Петрівни. Не електронний, не повідомлення у месенджері, а справжній паперовий лист, рекомендований, у щільному конверті. Поліна розкрила його на кухні.

«Вимога про компенсацію. Невістка Коваленко П. С. проживала у моїй квартирі п’ять років і користувалася комунальними послугами, водою, електрикою, побутовою технікою. Прошу компенсувати мені витрати у розмірі чотириста вісімдесят тисяч гривень. З розрахунку вісім тисяч за кожен місяць проживання. В іншому випадку звертатимуся до суду. Коваленко М. П.»

Поліна прочитала листа, не відчуваючи ані здивування, ані злості. Вона просто пішла до юриста. Літній чоловік у районній юрконсультації пробіг очима листа і тільки похитав головою.

— Поліно Сергіївно, — сказав юрист, — з того, що ви мені щойно розповіли та показали, я не бачу жодних підстав для стягнення такої суми. У вас зі свекрухою не було жодного договору оренди. Ви ж жили у її квартирі як член родини її сина! І комуналку, як ви кажете, ви з чоловіком справно оплачували. Якщо вона й справді звернеться до суду, тоді вже будемо розбиратися, чим вона обґрунтує свої розрахунки. Але з першого погляду, її вимоги виглядають абсолютно необґрунтованими.

— А що з будинком? — запитала Поліна.

— Щодо будинку, він подарований вам бабусею, вірно? Договір дарування є. А подароване майно, нагадаю, не ділиться під час розлучення. Це ваша особиста власність. За документами, які ви мені показали, ані ваш чоловік, ані свекруха, ані її молодший син не мають жодних прав на цей будинок.

Марина Петрівна до суду так і не подала.

На першому судовому засіданні Олексій виглядав розгубленим. Він говорив, що дружина «погарячкувала» і що вони обов’язково помиряться. Суддя, звичайно, дав їм місяць на примирення, як того вимагає процедура.

Але через місяць Олексій на засідання так і не з’явився. Шлюб розірвали. І будинок на Садовій, звичайно, залишився Поліні.

Якось Поліна зустріла на ринку тітоньку Галину. Та розповіла, що Максим так і не виїхав від матері. Карина, його дівчина, покинула його вже через два місяці після того сумнозвісного дня народження.

А Олексій… Олексій теж повернувся до Марини Петрівни, у її трикімнатну квартиру. І тепер вони втрьох сварилися на кухні, з’ясовуючи, хто скільки часу займає душ.

— Полінко, ти вже прости мене, — промовила тітонька Галина, міцно стиснувши її руку біля прилавка з яблуками. — Я тоді просто мовчала й кивала, а треба було сказати Марині, що вона геть з глузду з’їхала. Твоя бабуся, Любонька, була ж святою жінкою.

— Дякую, тітонько Галино, — відповіла Поліна, відчуваючи тепло від її дотику.

Навесні Поліна взяла відпустку на тиждень. Купила у господарчому магазині дві банки зеленої фарби — точно такої ж, як і торік. І широкий пензлик.

Суботнього ранку вона стояла на колінах у траві біля хвіртки і фарбувала паркан. Сонце вже добре пригрівало, повітря було наповнене запахом свіжої фарби, вологої землі та яблуневого цвіту. У саду за будинком гуділи бджоли.

Лавочка біля хвіртки була порожньою. Тільки синю бабусину хустку Поліна повісила на стовпчик поруч. Нехай буде.

Вона дофарбувала до стовпчика. До того самого місця, де торік залишився непрофарбований шматочок. Подивилася на нього. Вмокнула пензлик у банку з фарбою.

— Лівіше, ба, — промовила вона вголос. — Я пам’ятаю.

І повела пензликом уздовж дошки, а не поперек. Як учив дід.