– Ну як? Справді, краще стало? – Свекруха переробила дитячу, поки нас не було у вихідні

Дитячу ми готували з весни, коли живіт мій ще тільки-но позначився під сукнею.

Я вибрала м’ятні шпалери з дрібним малюнком, Ярослав два вечори збирав пеленальний столик за інструкцією, лаявся на шведські гвинтики, але доробив.

Ліжечко купили біле, легке, з круглими бортиками. А мобіль я замовила у майстрині з Києва, чекала на нього майже місяць: лляні зайці, дерев’яні намистини, кожна фігурка пошита вручну.

Коли повісили, у кімнаті пахло свіжою фарбою та трохи клеєм від шпалер, а зайці повільно крутились.

Свекруха Маргарита Степанівна заходила ще до ремонту, оглянула порожню кімнату, помацала рулон шпалер і сказала:

– М’ятний – холодний колір. Діти люблять теплий.

Я кивнула і забула. Ключі від квартири були в неї давно, мало що. Перед терміном ми вирішили поїхати до моїх батьків на кілька днів відпочити, набратися сил. Маргарита знала, що ми їдемо.

Ми поїхали у п’ятницю вранці, а повернулися в неділю ввечері. Я відчинила двері до дитячої і не відразу зрозуміла, куди я потрапила.
***
Рожеві шпалери у квіточку – такі клеять в дешевих готелях. Бордові штори до підлоги, важкі, пильні на вигляд. У кутку стояв темний комод зі стертими ручками, на ньому три ікони в латунних окладах.

Нашого ліжечка не було, замість нього стояла стара дерев’яна люлька з поперечинами, покритими жовтим лаком, що подекуди потріскався. Мобіля також не було.

Я обернулася до Ярослава. Він стояв за моєю спиною і мовчав. Маргарита вийшла з кухні. Гладка, важка, з густою косою через плече, вже наполовину сивою.

Вона посміхалася.

– Ну як? Справді, краще стало?

Я спитала, де ліжечко. Маргарита махнула рукою:

– На балконі розібрана, нічого з ним не стане.

Запитала про мобіль:

– Викинула, – була відповідь. – Пилозбірник. Дитині таке не можна, алергія потім замучить.

Голос у неї був спокійний, рівний, як у людини, котра пояснює очевидні речі.

– Маргарито Степанівно, – я намагалася говорити тихо, але вийшло сипло, – ми пів року робили цю кімнату!

– А я за два дні переробила. Бо знаю, як треба правильно! Майстри перевірені, шпалери гарні, ліжечко – це ще мого Ярика гойдали, і нічого. Потім дякую скажете.

Я подивилась на Ярослава. Він переступав з ноги на ногу, чіпав себе за пострижену потилицю.

– Яр, ну скажи що-небудь, – попросила я.

– Ну мамо… – простяг він. – Ну ти б хоч попередила…

Маргарита навіть не обернулася до нього.

Тоді я підвищила голос:

– Вас ніхто не просив цього робити, – це наша квартира, наша дитина! Так не можна!

Маргарита слухала, потім обличчя в неї скривилося, підборіддя затремтіло, вона притиснула фартух до очей і заплакала. Гучно, ридма, примовляючи:

– Я намагалася для онука, а ти невдячна! Хоч би дякую сказала! Я ночей не спала, майстрів шукала…

Ярослав торкнув мене за лікоть і прошепотів:

– Стелла, ну вистачить…

Мені хотілося сісти на підлогу просто в коридорі й не вставати. Але я натомість зняла куртку, повісила на гачок і сказала:

– Ми все повернемо назад. Усе!

Повертали тиждень. Ярослав здирав рожеві шпалери, я наново клеїла м’ятні. Ліжечко зібрали, поставили на місце, але мобіля більше не було.

Маргарита викинула його у сміттєпровід, майстриня зробити новий відмовилася, серія закінчилася. Я знайшла інший, фабричний, пластиковий, повісила. Зайців на ньому не було.

Коли розбирали комод, від нього пахло старими духами та нафталіном. У нижньому ящику я знайшла листівку. Пожовклу, з волошки. Незнайомим розгонистим почерком там було написано:

– Рито, роби, як говорю – потім дякую скажеш. Мати.

Я покрутила листівку в руках, сунула назад у ящик і забула.

Маргарита перестала дзвонити. Ярослав ходив винний, дзвонив їй сам, говорив щось примирливе. А потім, коли я народ ила Іллюшу, вона зателефонувала і як ні в чому не бувало бадьорим голосом спитала, чи не потрібна допомога.
***
Допомога мала такий вигляд: Маргарита приїжджала без попередження, з пакетами. У пакетах лежали фланелеві сорочечки із зав’язками, чепчики в дрібний горох, байкові пелюшки, товсті, ще радянського крою.

– Ось справжні, не те що ваші ганчірочки, – говорила вона, розкладаючи все на дивані.

Звичайно, я купувала боді, сліпи, тонкі бавовняні пелюшки, все, що радив педіатр. Маргарита розглядала мої покупки з обличчям людини, якій підсунули підробку: мацала тканину, тягла шви, хитала головою.

– На одне прання, – зітхала вона. – Ось моє – на віки.

Приїжджала вона тепер тричі на тиждень. І кожен її візит закінчувався однаково, – Маргарита знаходила купу приводів для причіпок.

Підгузок не так одягнений, шапочка тонка, в кімнаті протяг, дитину перегодували, дитину недогодували.

Вона говорила це спокійно, поміж справою, поправляючи онуку ковдру або перекладаючи пляшечку на іншу полицю. Ярославові вона дзвонила вечорами. Я чула уривки:

– Вона мене не пускає… – скаржилася вона. – Не дає навіть онука потримати… Я ж бабуся, а мене виставляють, як чужу…

Ярослав після таких розмов ставав тихим, а потім починав:

– Стелла, ну може, ти все-таки трохи м’якше з нею? Вона ж намагається.

Ми сварилися. Втім, сварилися – голосно сказано. Я пояснювала, він мукав, потім йшов диміти на балкон. Розмови не виходило.
***
Якось Маргарита привезла вовняну кофту для Іллюші, колючу, з перламутровими ґудзиками. Я сказала дякую, прибрала в шафу, а наступного дня Маргарита запитала, чому дитина не в кофті. Я пояснила, що шерсть колеться, що надворі взагалі літо.

Маргарита підібгала губи.

– Я цю кофту Ярику цілий рік одягала, і нічого.

Я мовчки дістала кофту з шафи, поклала в пакет, потім відправила туди сорочечки свекрухи. Пакет я поставила біля дверей.

– Заберіть, Маргарито Степанівно, – спокійно попросила я, – у нас все є.

Вона ображено пішла, забравши пакет.

Проводячи її, я зіткнулася на сходовому майданчику з Вірою із сусідньої квартири, з маленькою тихою жінкою, яка завжди віталася першою. Віра бачила і пакет, і обличчя Маргарити.

– У мене свекруха теж знала, як треба робити правильно, – сказала з усмішкою Віра. – Тридцять років командувала, а коли постаріла, діти роз’їхались і не дзвонять.

Я промовчала.

– А й ми ж так можемо, – подумала я, зачинивши двері.

І відразу відігнала цю думку: ні, це інше, у нас інше…

Маргарита затихла дні на чотири. Потім зателефонувала Ярославу і поскаржилася, що я виставила подарунки за двері.
***
Наступного дня зателефонувала молодша сестра Ярослава, Юля. Голос у неї був бадьорий:

– Слухай, мама просила передати, – сказала вона, – вона вже з батюшкою поговорила, хрестини наступного тижня. У храмі, де всіх наших хрестили. Тобі зручно у суботу?

Я уточнила:

– Які хрестини?

Юля зам’ялася:

– Ну… мама сказала, що ви домовилися.

– Ми не домовлялися, ніхто мене не питав!

Я поклала слухавку і сиділа, дивлячись на сплячого сина. Свекруха вже вирішила за нас, де, коли і як, так само як зі шпалерами, з ліжечком, з усім…
***
На день народження Ярослава ми поїхали до свекрухи, вона наполягла, вона ж мати іменинника. Торт вона пекла сама, звичайно, вона ж кондитер, як-не-як: величезний, триярусний, з кремовими трояндочками.

Від нього пахло ваніллю та вершковим маслом на весь коридор. Окрім нас прийшли тітка Зоя, двоюрідний брат чоловіка Павло з дружиною, та зовиця Юля, молодша сестра Ярослава.

Сіли, хильнули за іменинника. Тітка Зоя спитала про Іллюшу, я розповіла, що росте, вже намагається перевертатися. Маргарита слухала-слухала, а потім раптом сказала тихо, але так, щоб чули всі:

– Мені, звичайно, важко про це говорити. Але я бабуся, а онука майже не бачу. Стелла не запрошує, не дзвонить, мої подарунки не приймає. Я для них чужа людина!

Усі раптом замовкли.

– Маргарито Степанівно… – почала я.

– Я не дорікаю, – перервала вона, голос її став тонким, жалібним. – Просто боляче. Єдиний онук, а бабці слова сказати не дають. Може, я не заслуговую?

Тітка Зоя повернулася до мене:

– Стелла, ну правда, що ж ти? Адже бабуся…

Павло кивнув, а Ярослав сидів, дивлячись у салат, і не підводив голови. Пауза затяглася. Гості дивилися на мене, як на підсудну.

І я не витримала, глянула на свекруху і сказала:

– Маргарито Степанівно, – я говорила тихо, – хрестини скасовуються. Ми з Яриком самі вирішимо, коли та де хрестити нашу дитину. І чи хрестити його взагалі.

– Що-о-о?! – простягла свекруха. – Це, як це скасовуються?

– Так це. Ви любите говорити, як робили свого часу щось. Так ось, я хрестилася в п’ятнадцять років, сама за власним бажанням – і нічого. Так і Іллюша, якщо захоче, то охреститься, а якщо не захоче, ми не примушуватимемо його.

– Але ж… Це ж традиція! Усі хрестять дітей! Він що ж, нехрещеним ходитиме? – верещала свекруха.

– Так, – сказала я, – буде нехрещеним. І, до речі, можете не трудитися приїжджати. Замки ми змінимо.

За столом стало так тихо, що чути було, як цокає настінний годинник у коридорі.

– Ти… – почала свекруха.

– Все, – сказала я, – ми йдемо!

Я вдягла куртку, вийшла на сходовий майданчик і спустилася у двір. Ярослав наздогнав мене на вулиці, не сказавши ні слова.

Замок ми змінили наступного дня.
***
Маргарита Степанівна не приїжджає, але регулярно дзвонить до Ярослава. Він їздить до неї раз на тиждень.

Знаю, що вона скаржиться подругам і рідним: невістка не пускає бабусю до онука. Хоча я не забороняла, нехай приїжджає, заради Бога.

Я раз у раз згадую стару листівку з волошками: «Роби, як говорю – потім дякую скажеш». Цікаво, чи сказала свекруха це «дякую»?

Якщо й сказала, мене вона, зрозуміло, до відома не поставила. Що ж, чужа душа – пітьма.

Іноді я думаю, що треба з нею якось помиритися. Все-таки вона бабуся Іллюші … Але чи не сприйме вона мій перший крок, як слабину? І чи не розпочнеться все спочатку?

Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!