Котлети шкварчали на пательні, розбризкуючи гаряче масло прямо на руки Поліни. Вона стояла біля плити, вдягнувши фартух, який накинула на себе ще о шостій вечора, ледь переступивши поріг після роботи.
За плечима — дванадцятигодинна зміна на касі у гіпермаркеті. П’ятниця, черги тягнулись аж до входу, сканер на третій касі, як на зло, відмовив, а ще була та розлючена покупчиня, чия картка лояльності ніяк не хотіла зчитуватись. Ноги гули так, що Поліна мріяла лише про одне: впасти прямо тут, на кухонну підлогу.
З вітальні долинав безтурботний регіт. Там, перед телевізором, розвалившись на дивані, сиділи Зоя Вікторівна, Євген та Олексійко, дивлячись якусь комедію. Вони й гадки не мали, як сильно їй зараз хотілося просто тиші.
— Поліно, а котлети вже скоро? — крикнув Євген, і його голос пролунав по всій квартирі. — Я вже сорок хвилин сиджу голодний!
— П’ять хвилин, — ледь чутно відповіла Поліна. Вона ледве стримувалась, щоб не зітхнути.
На столі, як і раніше, стояли тарілки зі сніданку. І з обіду теж. Євген мав звичку їсти у вітальні, розвалившись перед телевізором, і залишати посуд там, де доїдав: на підлокітнику дивана, на підвіконні, на підлозі біля крісла. Вранці Поліна нарахувала шість тарілок і чотири чашки, перш ніж піти на роботу. Увечері, повернувшись, знайшла ще п’ять.
Це був лише п’ятий день.
Цю двокімнатну квартиру в старому цегляному будинку, що стояв біля парку, Поліна купила за п’ять років до весілля. Вона мріяла хоча б про однокімнатну, але їй пощастило: підвернувся цей варіант. Господиня поспішала за кордон до доньки і тому продавала нерухомість за дуже привабливою ціною, аби швидше.
Поліні тоді було двадцять чотири. Вона збирала на перший внесок шість довгих років. Удень працювала касиркою, а вечорами мила підлоги в офісі. Брала всі святкові зміни, адже за них платили подвійний тариф. Жодного разу вона не була у відпустці.
Іпотеку вона сплачувала сама. Щомісяця 23 000 гривень, і ще вісім років виплат попереду.
З Олексійком Поліна познайомилась, коли їй було двадцять вісім. Він тоді підвозив її колегу, і якось на парковці вони розговорилися. Веселий, високий, працював водієм-експедитором у транспортній компанії.
Через рік вони вже були одружені. На весіллі Олексійко в тості пообіцяв, що буде її берегти і цінувати кожен день. Поліна плакала від щастя. Їй здавалося, що нарешті в неї з’явилася справжня сім’я. Своя власна. Своя квартира, свій чоловік, свій дім.
Після весілля Олексійко переїхав до неї. І дуже швидко до всього звик.
Поліна сплачувала іпотеку, комуналку, інтернет. Вона купувала продукти, побутову хімію. Олексійко ж отримував близько 70 000 гривень і всі гроші залишав собі. Іноді купував щось для дому: нову лампочку, губки для миття посуду. Якось навіть купив чайник, коли старий зламався, і потім цілий місяць при нагоді про це згадував.
— Олексійку, — одного разу м’яко почала Поліна, — можливо, ти хоча б за продукти платитимеш? Або за комуналку? Мені одній дуже важко.
Олексійко нічого не відповів. Просто встав і вийшов до кімнати. Три дні він з нею не розмовляв. На четвертий Поліна сама прийшла миритися, принесла йому чай і вибачилася.
Так відбувалося щоразу. Варто було їй щось закинути, як він починав мовчати. Довго, важко, демонстративно. Поліна не витримувала цього мовчання. Через день, через два, через три вона йшла миритися першою. Вибачалася, хоча зовсім не розуміла, за що. Поступово вона звикла. Вирішила, що це просто така ціна любові. Що в будь-якій родині хтось мусить поступатися.
Весною вона планувала свою першу в житті відпустку. Півтора року відкладала з кожної зарплати. Обрала Карпати, озеро Синевир, затишну садибу неподалік. Відклала 85 000 гривень на двох. Навіть купила собі нові трекінгові черевики та рюкзак. Постійно показувала Олексійку фотографії озера та гір, мріяла про їхню спільну подорож.
Однак за три тижні до поїздки в Олексійка зламалася машина. Коробка передач. Майстер у сервісі назвав суму: 90 000 гривень.
— Поліно, — Олексійко сів поруч з нею на диван, — мені без машини ніяк. Я ж на ній працюю. Дай свої гроші, га? Я потім поверну. А в Карпати з’їздимо наступного року.
— Олексійку, але ж це на відпустку. Я півтора року збирала.
— Ну, Поліночко. Ну мені без машини ніяк. Ти що, хочеш, щоб мене звільнили?
Поліна віддала. Усі 85 000 гривень. Олексійко додав 5 000 своїх і полагодив машину.
Він навіть не сказав «дякую». Просто забрав гроші й поїхав у сервіс. Увечері повернувся, повечеряв і сів дивитися футбол. Про Карпати більше не згадував. Про те, що «поверне», теж.
Трекінгові черевики так і стояли в коробці у шафі.
Минулої неділі, пізно ввечері, коли Поліна вже лягла спати, Олексійко зайшов до спальні.
— Поліно, — сказав він, — завтра мама з Євгеном приїжджають. На тиждень.
Поліна відразу сіла на ліжку.
— Завтра? Чому ти мені раніше не сказав?
— Ну ось, кажу ж. Мама до міста хоче, по магазинах походити. Євгену теж, йому запчастини для машини треба. Поживуть тиждень. Ти ж не проти?
— Олексійку, у мене ж увесь тиждень зміни. Я з ранку до вечора на роботі.
— Ну і що? Вони ж не маленькі. Самі розберуться.
Зоя Вікторівна жила в райцентрі, за дві години їзди, у власному будинку. Євген, старший брат Олексійка, мешкав з нею. Йому було тридцять сім, він давно розлучився, ніде довго не затримувався, зараз працював охоронцем на складі з графіком доба через три.
Вони приїхали в понеділок опівдні на старій автівці Євгена. Поліна була на роботі. Увечері вона повернулася і ледь впізнала вітальню. Розкладний диван був розкладений, на ньому лежали два спальні мішки.
Дві великі сумки стояли посеред кімнати. Куртки висіли на всіх стільцях. На журнальному столику — пакет із насінням та купа лушпиння.
— О, Поліно, нарешті ти! Ми тут вже освоїлись, — пролунав голос Зої Вікторівни, тільки-но Поліна переступила поріг.
— То що, коли буде вечеря? З дороги ж голодні, розумієш. М’ясо, сподіваємося, є?
Відповіді не чекали. Поліна мовчки розвернулася і знову пішла до гіпермаркету по м’ясо.
У такому ритмі промайнув цілий тиждень.
Щовечора, відстоявши свою дванадцятигодинну зміну, Поліна прямувала не додому, а до магазину по свіжі продукти. Потім починалася нескінченна кухонна вахта: спершу вечеря для голодних гостей, потім приготування обіду на завтра, а за ним — ще й сніданку.
Далі її чекала гора посуду, а потім — прибирання вітальні. Бо Євген, здавалося, робив усе, щоб лишити по собі максимальний безлад: розкидані тарілки, порожні чашки, папірці від їжі, навіть брудні шкарпетки. Лягала вона вже далеко за північ, а прокидалася о п’ятій ранку.
Зоя Вікторівна щодня вимогливо й наполегливо складала «меню».
— Поліно, на завтра приготуй мені голубці. Я їх просто обожнюю!
— Поліно, а суп чому не на кістковому бульйоні? Я ж чітко просила, хіба ні?
— Поліно, ці котлети зовсім сухі. Ти фарш зовсім неправильно готуєш! Треба більше хліба і молока додавати.
— Поліно, чому ти весь час така похмура? Хоч би посміхнулася! Ми ж до вас у гості приїхали відпочивати, а ти тут з таким обличчям.
Євген, здавалося, взагалі приріс до дивана. Він безперестанку дивився телевізор, занурювався в ігри на телефоні й просто їв. Між цим він лише підходив до кухні, відчиняв холодильник, брав, що йому заманеться, і повертався назад. Звісно, тарілки за собою ніколи не прибирав. Якось Поліна навіть знайшла брудну сковорідку просто під диваном.
Поліна вже втрачала надію. У середу ввечері, стоячи біля раковини перед цілою горою брудного посуду, вона звернулася до Олексійка з проханням про допомогу.
— Олексійку, ну хоч тарілки допоможи прибрати, будь ласка. Чи посуд витри. Я вже просто валюся з ніг.
Олексійко лише голосно розсміявся.
— Поліно, ну що ти вигадуєш? Ти ж сама краще з цим впораєшся. А я, чого доброго, ще щось розіб’ю.
З цими словами він знову розсміявся і повернувся до телевізора. З вітальні донеслося тихе глузування Зої Вікторівни. Поліна все чула.
Поліна трималася з останніх сил.
Вона постійно повторювала собі:
— Ще кілька днів. Усього кілька днів. У неділю поїдуть. Треба витримати.
До четверга її руки вже почали тремтіти. Це була не лють, а безмежна втома. Поліна стояла за касою, пробивала товар, і її пальці дрібно здригалися над клавіатурою. Це помітила Лера, старша зміни.
— Полю, що з тобою? Ти, бува, не захворіла?
— Ні, Леро, — зітхнула Поліна. — Гості.
— Які ж це гості тебе так вимотали?
— Свекруха з дівером. Завітали на тиждень.
Лера уважно подивилася на неї.
— А твій чоловік?
— А чоловік… сміється.
Настала п’ятниця. Котлети на пательні шкварчали, а руки Поліни тремтіли ще сильніше. Кухонний стіл був завалений брудним посудом, що накопичився за цілий день. З вітальні долинав роздратований крик Євгена: він був голодний.
Поліна вимкнула одну конфорку, переклала щойно готові котлети на тарілку, а на їхнє місце поставила смажитися нову партію. Поспіхом витерла руки об фартух і попрямувала до вітальні.
У вітальні Євген розвалився на розкладеному дивані. Навколо нього — справжній склад: три порожні тарілки, дві брудні чашки, згорнута пачка чипсів та порожня банка з-під енергетика. Зоя Вікторівна неквапливо лузала насіння, збираючи лушпиння в долоню. Олексійко, як завжди, лежав на іншому кінці дивана, уткнувшись у телефон.
— Олексійку. Прошу тебе. Збери, будь ласка, ці тарілки. Віднеси їх на кухню. Мені там вже місця на столі немає, нікуди котлети ставити.
Олексійко відірвався від екрана і спершу подивився на Поліну, потім на матір, а потім на брата. Його обличчя одразу стало роздратованим. Так, ніби вона щойно виставила його на посміховисько перед рідними.
— Поліно, що ти влаштовуєш при всіх? Хіба ти не бачиш, що люди відпочивають?
— Олексійку, я дванадцять годин на касі простояла. Я теж хочу відпочити. Збери, прошу, тарілки.
Зоя Вікторівна припинила лузати насіння. Євген підняв голову від телефону. Обоє дивилися на Поліну. І на Олексійка.
Олексійко нарешті підвівся з дивана.
— Будеш готувати на всіх і без своїх кислих гримас! Рідня приїхала відпочивати, а не навколо тебе стрибати! — заявив чоловік з викликом.
Євген хмикнув, а Зоя Вікторівна схвально кивнула.
Поліна стояла посеред вітальні. Вона обвела поглядом чоловіка, його матір у кріслі з насінням, його брата з банкою енергетика в руці.
Потім вона розв’язала свій фартух. Зняла його через голову і кинула прямо на підлогу, до ніг Олексійка.
Розвернулася і пішла на кухню. Вимкнула плиту. Котлети на пательні перестали шипіти.
Олексійко увійшов слідом.
— Ти що коїш?
Поліна не відповідала.
Він чекав.
Чекав, що вона ось-ось заплаче, що почне вибачатися.
Що підніме фартух, повернеться до плити і скаже щось на кшталт:
— Гаразд, Олексійку, я просто втомилася, вибач.
Як завжди.
Поліна вимила руки. Витерла їх рушником. Взяла телефон з підвіконня.
У дверях кухні вже стояли Зоя Вікторівна та Євген. Свекруха склала руки на грудях. Євген стояв за її плечем.
— Це ще що за фокуси? — роздратовано запитала Зоя Вікторівна. — Ми їсти хочемо.
— Сідайте, — спокійно промовила Поліна. — Усі. Я вам дещо покажу.
Вона сіла за стіл. Відкрила в телефоні програму «Замітки».
Поліна п’ятнадцять років працювала касиркою. У неї була звичка, якої вона так і не позбулася: вона записувала кожну витрату, кожен чек, кожну покупку. У понеділок, коли приїхали гості, вона відкрила нову замітку і назвала її «Гості». І записувала туди все весь тиждень.
— Понеділок, — почала вона. — М’ясо, курка, овочі, хліб, молоко, сир, ковбаса. 2 900 гривень. Вівторок. Свинина на голубці, капуста, рис, сметана, торт для Зої Вікторівни — вона просила до чаю. 3 400 гривень. Середа. Яловичі кістки на бульйон, бо ж суп має бути на кістковому бульйоні. Фарш, батон, молоко, яйця, сосиски. 2 800 гривень. Четвер. Риба, картопля, вершкове масло, сир, фрукти, пряники. 3 100 гривень. Сьогодні. Фарш на котлети, гречка, огірки, помідори, хліб. 2 200 гривень.
Зоя Вікторівна мовчала.
— Це лише продукти, — продовжила Поліна. — 14 400 гривень за п’ять днів. Жодної копійки від вас трьох. Ні від тебе, Олексійку. Ні від вас, Зоє Вікторівно. Ні від тебе, Євгене.
— Ну, ми ж у гості приїхали, — почала свекруха, намагаючись виправдатися.
— Зачекайте. Я ще не закінчила.
Поліна, не чекаючи відповіді, відкрила інший додаток на своєму телефоні. Це був сервіс доставки їжі, прив’язаний до її банківської картки. Додаток також був встановлений на домашньому планшеті, що лежав у вітальні.
— Євгене, — звернулася Поліна до дівера. — Ти знав, що планшет у вітальні прив’язаний до моєї картки?
Євген заметушився і густо почервонів.
— Ну… я думав, це Олексійків.
— Ні, це мій, — спокійно відповіла Поліна.
— Ось, дивись. Вівторок: дві великі піци — 1 800 гривень. Середа: роли, цілий сет на двох — 2 100 гривень. Четвер: бургери, фрі, енергетики, чипси — 1 900 гривень. І сьогодні вдень, поки я була на роботі, ще піца й крильця — 2 000 гривень. Усього за чотири дні доставки — 7 800 гривень.
Євген стояв, втупившись в екран, не промовивши ні слова.
— Отож, за п’ять днів на їжу ми витратили 22 200 гривень, — підсумувала Поліна.
— Плюс комуналка за цей місяць, яку я теж плачу сама. І, звісно, іпотека — 23 000 гривень. Це теж моя турбота.
Олексійко зробив крок уперед, намагаючись перехопити ініціативу.
— Поліно, навіщо ти все це рахуєш? Ми ж сім’я. У нас спільні гроші.
— Спільні? — Поліна пильно подивилася на чоловіка. — Олексійку, назви мені хоч одну витрату за цей тиждень, яку сплатив ти.
Олексійко розкрив рота, але одразу ж закрив його, не знайшовши відповіді.
— Цю квартиру я купила за чотири роки до нашого знайомства. Шість років збирала на перший внесок. Працювала касиркою вдень, прибиральницею ввечері. Іпотеку плачу одна. Комуналку — теж одна. Продукти — сама. А ти свою зарплату залишаєш собі. Вже чотири роки. Ніхто з вас трьох, хто стоїть зараз у моїй кухні, жодного разу не заплатив за це житло ані копійки.
Зоя Вікторівна раптом зблідла.
— Олексійку, це що, правда?
Олексійко лише відвів погляд, мовчазно підтверджуючи її слова.
— І це ще не все, — продовжила Поліна, її голос був напрочуд спокійним.
— Навесні я півтора року відкладала на відпустку. Першу в житті. Мріяла поїхати в Карпати, до озера Синевир. Було 85 000 гривень. А потім Олексійко попросив гроші на ремонт коробки передач у машині. Я віддала йому все. Він обіцяв повернути. Але так і не повернув. Навіть спасибі не сказав. А черевики, які я купила для тієї подорожі, досі стоять у коробці.
Вона повернулася до чоловіка, і в її погляді читалося стільки болю та розчарування.
— Ти бачив, як я щовечора поверталася зі зміни. Бачив, як у мене тремтіли руки від втоми. Ти бачив, як я плакала у ванній у середу. А коли я попросила допомогти з посудом, ти просто сміявся. Ти ніколи нічого не змінював. Ніколи.
Зоя Вікторівна випросталась, наче струна.
— Ну, знаєш що! — свекруха підвищила голос, її обличчя налилося багрянцем.
— Це вже якась дріб’язковість! Гроші рахувати! Рідну матір чоловіка шматком хліба дорікати! Жадібна ти, Поліно, безсердечна. Я тебе наскрізь бачу. Мій син з тобою чотири роки мучиться, а ти…
— Зоє Вікторівно, — перебила Поліна, спокійно підвівшись. — Ви зараз у моїй квартирі. П’ять днів ви їли те, що я купувала і готувала після дванадцятигодинної зміни. Ви жодного разу не подякували. Лише «котлети сухі» та «суп не на кістковому». Досить. Я прошу вас та Євгена зібрати речі. Сьогодні.
На кухні запала мертва тиша.
— Що? — перепитав Євген, не розуміючи.
— Зібрати речі. Сьогодні ввечері. І поїхати.
Зоя Вікторівна розсміялася, але в її сміху не було жодної радості.
— Ти нас виганяєш? Вночі? Нас?
— Зараз восьма вечора, Зоє Вікторівно. У Євгена є машина. До вашого дому дві години їзди.
— Олексійку! — свекруха розвернулася до сина, її голос бринів від обурення. — Ти чуєш, що вона каже? Скажи їй щось!
Олексійко стояв біля холодильника, ніби вкопаний. Він перевів погляд з матері на брата, потім на дружину. Потім випростався, і обличчя його стало твердим — таким, як бувало перед тим, як він замовкав на кілька днів.
— Значить, так, — сказав він, дивлячись на Поліну. — Якщо мама з Євгеном поїдуть, то й я поїду з ними. Зрозуміла? Сама тоді живи тут. Одна. Подивимося, як ти без мене.
Він чекав.
Був абсолютно впевнений, що це спрацює.
Що зараз вона злякається.
Що кинеться до нього зі словами «Олексійку, ну навіщо ти так?» і побіжить по фартух.
Поліна мовчки вийшла з кухні. Пройшла до спальні. Відкрила шафу, дістала з нижньої полиці його велику дорожню сумку — ту саму, з якою він колись до неї переїхав. Повернулася на кухню і простягнула її Олексійку.
— Тримай, Олексійку.
Олексійко дивився на сумку, потім на неї. Сумку не брав.
— Ти… серйозно?
— Ти сам сказав. Якщо вони поїдуть, ти поїдеш з ними. Ось сумка.
Євген першим зрозумів, що сперечатися марно. Він мовчки пішов у вітальню і почав згортати свій спальник. Зоя Вікторівна ще хвилину стояла на порозі кухні, жадібно ковтаючи повітря, потім розвернулася і пішла збиратися, голосно бурмочучи щось про «невдячну» та «безсовісну».
Олексійко постояв із сумкою в руках. Поклав її на підлогу. Знову взяв.
Поліна бачила, як до нього поволі, ніби вперше, доходило розуміння. Що це не чергова сварка. Що вона не побіжить за ним за три дні з чаєм. Що його мовчання більше нічого не важить.
Він не вибачився. Жодного слова. Просто пішов у спальню і почав кидати речі в сумку.
Через сорок хвилин вони стояли в передпокої. Зоя Вікторівна в пальто, з двома сумками. Євген зі спальниками під пахвою. Олексійко з дорожньою сумкою і пакетом.
— Ти пошкодуєш, — процідила свекруха, вже стоячи в дверях. — Згадай моє слово.
— До побачення, Зоє Вікторівно.
Олексійко затримався в дверях. Подивився на неї. Поліна чекала, що він щось скаже. Хоч одне слово. Хоч «пробач».
— Я за рештою заїду, — сказав він.
— Добре.
Двері зачинились. Поліна почула, як вони спускаються сходами, як Зоя Вікторівна голосно щось говорить, як грюкнули двері під’їзду. Потім у дворі завелася стара автівка і поїхала.
Поліна так і стояла в передпокої. Застигла на місці, прислухаючись до тиші, що раптом огорнула квартиру. Коли кроки стихли за дверима під’їзду, вона видихнула й повільно пройшла до вітальні.
Вся кімната була завалена: тарілки й горнятка на підлозі, на дивані та на підвіконні, порожня банка з-під енергетика, обгортка з-під чипсів. Поліна мовчки зібрала все це на кухню. З підлоги підняла власний фартух, акуратно згорнула його і поклала на підвіконня.
Котлети на сковороді вже зовсім охололи. Вона наклала собі дві на тарілку, сіла за стіл і вперше за весь тиждень змогла поїсти спокійно, сидячи. Холодними, але зі смаком свободи.
Наступного дня Поліна прийняла остаточне рішення. Вона зателефонувала Олексійку і твердо повідомила, що подає на розлучення. Спочатку він не міг повірити своїм вухам, потім почав умовляти, а тоді перейшов до звинувачень. Зрештою, від спільної заяви до РАЦСу він навідріз відмовився. Поліні нічого не лишалося, як подавати позов до суду.
Незабаром прийшло повідомлення про призначення першого засідання.
Олексійко приїхав забрати решту своїх речей у неділю вдень, і не сам, а з Євгеном. Ходив по квартирі мовчки, збирав свої куртки, черевики, якісь інструменти, приставку. Євген тягав коробки до ліфта. Перед тим, як остаточно вийти, Олексійко зупинився в передпокої.
— Поліно, — промовив він, ніби й не було тієї розмови. — Ну, може, вже досить? Подумаєш, посварились. Мама вже на тебе не сердиться. Давай я повернуся. Тільки ти вибачся перед нею, ну, для порядку. Подзвони їй.
— Ні, Олексійку, — відповіла Поліна, дивлячись йому в очі.
— Що ні?
— Я не дзвонитиму твоїй мамі. І ти не повернешся. Я вже подала на розлучення.
Він довго дивився на неї, намагаючись знайти в її погляді хоч тінь вагання.
— Ти ж пропадеш сама. Іпотека, комуналка, все ж на тобі буде.
— Олексійку, — спокійно сказала Поліна, — це все й так було на мені. Всі ці чотири роки.
Він нічого не відповів і просто пішов.
На першому судовому засіданні Олексійко переконував суддю, що дружина «погарячкувала», що в них звичайний побутовий конфлікт, і він прагне зберегти сім’ю. Суддя дала їм місяць на примирення.
Весь цей місяць Олексійко невпинно дзвонив. Спочатку умовляв, потім звинувачував, потім знову благав. Скаржився, що живе у матері в райцентрі, що Євген хропе, а мати щодня «пиляє». Казав, що на роботу їздити далеко, і весь заробіток іде на бензин. Присягався, що він «усе зрозумів».
— І що ж ти зрозумів, Олексійко? — одного разу запитала Поліна.
Він помовчав, підбираючи слова.
— Ну… Що ти образилася.
— Ні, Олексійку. Ти нічого не зрозумів, — відповіла вона з гіркотою.
Через місяць, на другому засіданні, суддя розірвала шлюб. Олексійко на засідання так і не з’явився. Квартира, яку Поліна купила ще до шлюбу, повністю залишилася за нею. Ділити було нічого.
У листопаді Поліна вперше перестала брати понаднормові зміни. Тепер, коли їй не треба було годувати двох дорослих чоловіків та свекруху, грошей раптом стало вистачати. Вистачало на щомісячну іпотеку, на комуналку, на продукти для неї однієї. І навіть ще залишалося.
З кожної зарплати вона почала відкладати гроші на новий накопичувальний рахунок. Назвала його просто — «Карпати». Це була її мрія про вільну подорож.
У лютому Лера, старша зміни, спитала її в курилці:
— Поля, а ти що влітку робиш?
— Не знаю поки. А що?
— Та я на Синевир дуже хочу. Поїхали разом? Я свою частину оплачу, мені якраз відпускні прийшли.
Поліна голосно засміялася від щастя.
— Леро, я туди з весни збираюся!
У середині квітня на рахунку «Карпати» вже було п’ятдесят тисяч гривень. Увечері Поліна сіла на кухні з ноутбуком. Вона знайшла ту саму садибу біля мальовничого гірського озера. Забронювала будиночок на двох на десять днів, на липень. Купила квитки на потяг до Мукачева. Оплатила все зі своєї картки.
На пошту прийшли електронні квитки. Поліна одразу переслала їх Лері й написала: «Мої квитки й будиночок. Ти свої квитки сама купиш, як домовлялися».
За хвилину Лера надіслала у відповідь п’ять емодзі-смайликів, що кричать від радості, і фотографію своїх трекінгових черевиків.
Поліна підвелася, відчинила шафу і дістала з нижньої полиці коробку. Її власні черевики, куплені рік тому. Жодного разу ще не надягнуті. Вона поставила їх у передпокої, біля дверей, готові до нової подорожі у вільне життя.