– Оформиш дарчу на племінника! – відрізала свекруха невістці за святковим столом

– Риммо, ти б хоч лимон тонше нарізала! – грізно сказала свекруха Трохимівна і поправила гребінь у волоссі. Ну, як у заводській їдальні! І торт давай уже неси, у мене важливе оголошення!

Римма без слів поставила блюдо із запеченою качкою до центру обіднього столу. У їх зі Станіславом вітальні було шумно і душно від солодких духів зовиці.

Ювілей Трохимівни вирішили відзначати у молодих.

Свекруха ще у вівторок зателефонувала синові і рубала з плеча: у кафе дорого, а в мене у хрущовці тісно! Станіслав, звичайно, суперечити мамі не наважився.

У результаті Римма після зміни на хлібозаводі до півночі крутила голубці і просочувала коржі для Наполеона.

Вона працювала старшим технологом, отримувала непогано і майже сама тягла іпотеку за цю трикімнатну.

Станіслав же третій рік вважався майстром у друга в автосервісі. Грошей у хату він приносив кіт наплакав. Зате їздив на сріблястому кросовері і любив розмірковувати про чоловічу гідність.

Крім цієї трикімнатної, у Римми була ще затишна двушка біля старого скверу. Житло дісталося їй від бабусі задовго до знайомства зі Станіславом.

Цієї весни Римма задумала бабусину квартиру продати, щоб разом погасити залишок іпотеки і зітхнути вільно.

Навіть покупець знайшовся свій – головний механік із їхнього хлібозаводу. Він жив у тому самому будинку біля скверу і шукав житло для доньки.

Ось тільки недавно Станіслав буквально вимолив у дружини маленьку ласку. Умовив пустити в порожню двушку його племінника Єгора, сина зовиці Світлани.

Хлопець приїхав з області нібито влаштовуватись на будівництво. Потрібно було перекантовуватись пару тижнів, поки дадуть місце у гуртожитку. Римма тоді поступилася чоловікові заради миру в сім’ї.

– Ой, Риммочко, ми тут якраз із Єгоркою про вашу двушку біля скверу говорили! – Заторохтіла зовиця Світлана, обсмикуючи рукав шовкової блузки.

– До чого там планування вдале! Тільки в передпокої темно, та шпалери в спальні похмурі. Ми з наступного тижня світленькі поклеїмо!

Римма зупинилася біля комода з тортом у руках. Обережно опустила картонну коробку перед іменинницею.

– Стривайте, Світлано, – прохолодно сказала Римма. – Які ще шпалери? Завтра неділя.

– Ну, і що з того? – здивувалася зовиця.

– А те, що час вийшов, – нагадала господиня. – Ми ж домовлялися: завтра до обіду Єгор з’їжджає в гуртожиток.

Племінник Єгор, що розвалився у шкіряному кріслі в модній толстовці, голосно пирхнув. Він з лінню потягнувся виделкою за маринованим грибочком.

– Який ще гуртожиток, тітко Риммо? – Простягнув хлопець. – Там таргани пішки ходять і душ один на поверх! Я туди ні ногою, мені й у двокімнатній чудово.

– Та невже? – Римма пильно глянула на зухвальця. – Дуже цікаво. Загалом днями я цю квартиру продаю механіку з нашого заводу. Ми вже про все домовились.

У кімнаті одразу стихли розмови – тільки у сусідів зверху тупав онук та на вулиці просигналило таксі. Станіслав відразу уткнувся носом у тарілку з холодцем і почав колупати виделкою гірчицю.

Натомість Світлана дзвінко пирснула зі сміху.

– Ой, та гаразд тобі казки складати! – махнула вона рукою. – Який механік? Вигадала теж! Стасик нам ще минулого тижня велів ні про що не турбуватися!

– Стас? – Римма повернулася до чоловіка. – І що ж ти їм такого обіцяв, дозволь дізнатися?

– Риммо, ну чого ти починаєш прямо за святковим столом! – невдоволено буркнув Станіслав, не підводячи очей.

– У мами свято взагалі-то. Давай потім розберемося, по-сімейному!

– Ні, синку, давай зараз! – втрутилася Трохимівна і суворо пристукнула долонею по краю столу.

– Я саме про це й хотіла оголосити! Ніякому чужому дядькові квартира біля скверу не піде.

– Це ще чому? – тихо спитала Римма.

–  А тому, що сім’я – це головне! – повчально підняла палець свекруха. – Єгорка у нас хлопець дорослий, наречену знайшов міську, з пристойних. Вона по чужих кутах поневірятися не стане!

Знаєте цю породу людей, які чуже добро ділять швидше та веселіше, ніж своє заробляють?

Римма дивилася на насуплену свекруху, на задоволену фізіономію Єгора в кріслі і згадувала свою змінницю з тістомісильного цеху. Та минулої зими теж пошкодувала рідню чоловіка і пустила племінника на тиждень.

Так хлопець потім туди приятелів заселив, балкон завалив старими покришками, а виселяли його з дільничним та ганьбою на все подвір’я.

– Я за Єгора та його наречену щиро рада, – без натиску промовила Римма. – Нехай беруть іпотеку, як усі люди, або орендують кут. Світлана он може свою кімнату в селищі продати і додати синові. До чого тут моя  двушка?

– А як же! – розлютилася Світлана, і її підібгані губи ображено здригнулися. – З чого це моя дитина повинна в кабалу до банків лізти, коли в рідного дядька зайва площа порожня?!

– Мати вас на ноги ставила, не чужі люди! Хлопчику старт у житті потрібен!

– І взагалі, тітко Риммо, я там уже під себе все облаштував! – самовдоволено вставив Єгор, відкидаючись на спинку крісла.

– Мамка вчора свого кота Фунтика привезла і коробки із зимовими куртками в комору склала.

– Ви й кота туди притягли? – здивувалася Римма.

– Ну, а куди його подіти? – знизав плечима Єгор. – І до речі, той ваш горіховий сервант із зали ми з пацанами вчора ввечері на сходовий майданчик винесли. Капець який старий, тільки пів кімнати займав!

Римма навіть повітрям поперхнулася. Цей горіховий сервант бабуся берегла, як зіницю ока, і натирала воском перед кожним святом!

Адже Римма спеціально попереджала чоловіка: у велику кімнату не заходити, меблі не чіпати!

– Ти що накоїв? – Римма зробила крок до крісла племінника. – Яке ти мав право чіпати бабусині меблі?! Ану збирай свої манатки, швидко! Сьогодні ж духу твого щоб там не було!

– А ви туди й не потрапите, тітко Риммо, – хихикнув Єгор і засунув руки в кишені толстовки. – Я вчора вдень слюсаря викликав і новий замок у залізні двері поставив. Мені так спокійніше, а то мало хто шастати надумає!

– Станіслав! – голос Римми задзвенів від обурення. – Ти чуєш, що твій племінник несе? Він у моїй квартирі замок змінив і сервант викинув! Ти чому мовчиш?

І тут Станіслав раптом випростався, відсунув тарілку і злісно зиркнув на дружину.

– А тому що вистачить із себе господарку будувати! – випалив він на одному подиху. – Моє, твоє – яка різниця, ми в шлюбі живемо!

– У нас з тобою трикімнатна простора, дітей спільних немає, куди нам дві квартири? А Єгор у мене єдиний племінник, продовжувач прізвища!

– От саме так, дитино, не збіднієш! – переможно підхопила Трохимівна, обсмикуючи ошатну кофту. – І нічого тут про свою бабусю пісні співати! Ми зі Світланою чудово знаємо, на чиї кошти ця двушка у сквері позаминулого літа куплена!

– Що?! – Римма остовпіла. – На чиї ж гроші, цікаво?

– На мої, люба! – гордо заявила свекруха. – Я свою дачу в Соснівці продала і Стасу весь виторг до гривні в руки віддала!

– Він трохи своїх додав і квартиру цю купив у сквері! А на тебе її записав лише тому, що в нього тоді старі штрафи висіли!

– Так-так! – З викликом заторохтіла Світлана. – Там мамина дача вкладена! А якщо кошти мамині, то й вирішувати мамі!

– Я своє житло в області вже вчора квартирантам на рік вперед здала і завдаток витратила, тому дороги назад немає!

– Я своє слово сказала! – припечатала Трохимівна, дивлячись на невістку згори донизу. – Квартиру переоформлятимемо на племінника! У понеділок зранку відпросишся зі своєї пекарні та перепишеш житло на Єгорку. І питання закрите!

Станіслав квапливо забурмотів, ховаючи очі:

– Мамуль, не хвилюйся ти так, зробить вона все, куди подінеться… Риммо, не ганьби мене перед ріднею, поступися матері!

Римма не відразу знайшла, що відповісти. Від такого бездонного нахабства та брехні свого чоловіка їй стало по-справжньому недобре.

Вона грузно опустилася на табурет біля підвіконня, притиснула долоню до гарячої щоки і заплющила очі.

Стільки років вона годувала і обслуговувала цього ледаря, гасила його борги, терпіла витівки його рідні – а він за її спиною плів їм небилиці, виставляючи її нахлібницею в її ж власному житлі!

Рідня за столом вирішила, що невістку дотиснули. Трохимівна з задоволеним виглядом потяглася за серветкою, Єгор підчепив виделкою другий шматок качки, а Світлана діловито взялася за лопатку, щоб розкладати «Наполеон».

І ось тут Римма підвела голову. Образа і розгубленість схлинули, поступившись місцем веселій, злій рішучості. Що ж, здається, цей задушливий сімейний вечір нарешті перестав бути важким!

– Стривайте торт різати, Свєта, – тихо, з легкою усмішкою сказала Римма і встала з табурету. – Раз у нас сьогодні вечір одкровень, давайте про дачу в Соснівці поговоримо.

– А що тут говорити? – насупилась Трохимівна. – Я сину на квартиру давала!

– На квартиру, значить? – завзято перепитала Римма і зробила крок до вікна. – Ану, Трохимівно, підійдіть сюди на хвилинку. Погляньте на подвір’я!

– Навіщо це ще? – насторожилася свекруха, але до підвіконня підійшла.

– Бачите той сріблястий кросовер біля клумби, який ваш син так любить ганчірочкою натирати? – Римма тицьнула пальцем у скло.

– Ви ж позаминулого літа раділи, яку багату машину Стасик собі з шабашок в автосервісі купив!

– Ну, раділа, – буркнула Трохимівна. – Машина чоловікові для статусу потрібна!

– От тільки ніяких шабашок не було, мамо! – дзвінко оголосила Римма на всю кімнату. – Моя двушка біля сквера дісталася мені від бабусі ще тоді, коли я вашого Стасика й у вічі не бачила! Там кожна старенька на лавці мене зі шкільних років пам’ятає!

Світлана з лопаткою для торта в руці витягла шию і витріщила очі.

– Стривай… як це зі шкільних років? – розгублено пробелькотіла зовиця.

– Стасю, ти ж нам присягався, що позаминулого літа цю двушку взяв, коли мама дачу в Соснівці продала!

– А мамину дачу з лазнею та теплицами ваш Стасик того ж дня відніс прямо в автосалон! – засміялася Римма, дивлячись на побілілого чоловіка.

– Купив собі цей сріблястий кросовер, щоб перед чоловіками у гаражах випендрюватись!

Причому ваших дачних заощаджень йому навіть на цілу машину не вистачило – залишок кредиту і півтора року зимову гуму оплачувала я зі своєї зарплати технолога!

У вітальні стало чути, як на сходовому майданчику гуде ліфт. Трохимівна повільно повернула голову до сина. По обличчю Станіслава поповзли багряні плями, він утиснувся в спинку стільця і ​​жалюгідно забелькотів:

– Мамуль, ну мені тачка конче потрібна була! Я думав, підтаксую, розкручуся, потім віддам… Ну чого ти так дивишся, мамуль?!

– Ах ти ж брехун безсовісний! – верещала Світлана і грюкнула долонею по столу так, що задзвеніли келихи.

– Мати горбатилась на грядках, дачу продала, а ти все на залізяку спустив? І нам два роки локшину на вуха вішав, ділок хрінів?!

– Та я ж через тебе у свою мешканців учора пустила! – не вгамовувалась зовиця, наступаючи на брата. -Куди ми тепер із Єгоркою та котом підемо?! На вокзал?

– Ти мені брехав? Рідній матері в очі брехав?! – заголосила Трохимівна, хапаючись за пляшечку з валеріаною.Вихвалявся, що у вас дві квартири куплено!

Але Римма ще не закінчила. Вона взяла з комода телефон та набрала номер головного механіка зі свого заводу.

– Алло, Гено? Доброго вечора! – бадьоро заговорила Римма, дивлячись прямо на зажуреного в кріслі Єгора.

– Слухай, ти вчора питав, чи можна у вихідні зайти в мою двушку зі слюсарем і вантажниками, щоб старі вхідні двері міняти? Дозволяю прямо зараз!

– Е-е, тітко Риммо, стривайте! – підскочив із крісла Єгор. – У мене там ноутбук і куртки!

– Так-так, Гено, спускайся зі свого четвертого поверху разом із хлопцями! – із задоволенням додала Римма у слухавки.

– Знімайте двері прямо з петель, там тимчасові мешканці із замками начудили. Горіховий сервант із майданчика занесіть назад у зал, з мене могорич!

– А чужі коробки з комірки та кота в перенесенні виставте прямо до ліфта! – Римма натиснула відбій і прибрала телефон у кишеню домашньої сукні.

– Ну що, дорогі гості, – з усмішкою звернулася вона до остовпілої компанії. – Мій покупець живе прямо над моєю двошкою, а вантажники у нього – хлопці спритні.

– Так що у вас менше пів години, щоб долетіти на маршрутці до скверу і врятувати свої баули, кота Фунтіка та ноутбук Єгора, поки все це добро не винесли до баків біля під’їзду!

– Як це до баків?! – заволала Світлана, хапаючись за сумочку. – Єгоре, бігом за мною!

– І Стасика прихопіть із собою! – гукнула їм услід Римма.

– Його валізу з інструментами та зимові колеса з балкона я до ранку на майданчик виставлю. – А сріблястий кросовер, Трохимівно, можете прямо сьогодні у синочка забирати – хоч на дачу назад міняйте, хоч самі за кермо сідайте!

Як вони мчали до виходу, штовхаючись у передпокої і на ходу влазячи в куртки та черевики, – на це варто було подивитися! Світлана на весь під’їзд лаяла брата на чому стоїть світ.

Єгор скиглив про свій дорогий ноутбук і зарядку. А Трохимівна, забувши на столі пляшечку валеріанки, погрожувала витрусити з коханого синочка кожну гривню за продані шість соток.

До осені життя Римми увійшло в напрочуд приємну і тиху колію. Іпотеку за трикімнатну вона повністю закрила і вперше за багато років з’їздила на два тижні до моря.

А на широкій лоджії, де раніше припадали пилом  запчастини і старі покришки чоловіка, Римма поставила затишне плетене крісло і столик для ранкової кави.

Сріблястий кросовер під вікнами більше не маячив – Трохимівна змусила таки недолугого сина продати машину, щоб повернути їй дачні заощадження.

Тепер Станіслав щоранку тремтить у набитому автобусі через все місто до автосервісу.

Живе він у мами у тісній двокімнатній хрущовці на старій розкладачці у прохідній кімнаті, бо диван зайняли племінник Єгор із молодою дружиною та котом Фунтиком – Світлана ділитися своєю площею із сином навідріз відмовилася та збагрила молодих до бабусі.

Спільні знайомі розповідали, що Трохимівна щовечора влаштовує рознос обом чоловікам  і особисто перевіряє за квитанціями, хто скільки гарячої води у ванній вилив. Як то кажуть, – за що боровся…