Життєві історії

– Ой, Ангеліно, ну давай без концертів! Температура в неї! – З досадою відмахнувся чоловік. – Намочі рушник холодною водою, приклади до чола і поспи. У Родіона парубоцька вечірка, людина вдруге під вінець іде! Ми лише мангал розпалили

By Liudmyla

November 03, 2026

– Степане, у мене тридцять дев’ять і два! – промовила в слухавку Ангеліна і хрипко закашлялася. – Голова розколюється. В аптечці порожньо, навіть збити нічим. Привези жарознижувального, тут від селища двадцять хвилин їзди!

У телефоні гуркотіла музика, дзвинів посуд. Баси перекривав галас чоловічої компанії.

– Випий іншу пігулку, як я поїду, пацани засміють, ми тільки почали! – зареготав Степан, явно не виходячи з веранди.

– Яку другу, Степане? – ледве повторила Ангеліна, кутаючись у плед ручної роботи. – Я ж говорю, закінчилися ліки! А в мене така слабкість, що стіни перед очима пливуть. До кута будинку сама не дійду.

– Ой, Гелю, ну давай без концертів! Яка температура? – з досадою відмахнувся чоловік. – Намочі рушник холодною водою, приклади до чола і поспи. У Родіона парубоцька вечірка, людина вдруге під вінець іде! Ми лише мангал розпалили!

На задньому плані відразу встряг басовитий голос самого нареченого Родіона:

– Брате, це хто там тебе відчитує? Ти ж нам п’ять хвилин тому заливав, що у твоїй садибі командуєш лише ти! І що дружина в тебе по струнці ходить!

– Та так воно і є, Родику, не бери на думку! – задерикувато гаркнув Степан у бік столу, забувши прикрити мікрофон долонею.

– Баби вічно собі болячки вигадують, аби мужику свято зіпсувати! Все, Гелю, давай, не ганьби мене перед людьми!

Зв’язок обірвався. Ангеліна опустила руку з телефоном на ковдру. Її лихоманило. Скроні ломило, а в горлі драло.

Вона посиділа на краю ліжка у своїй фланелевій піжамі. Потерла перенісся, довго дивилася в одну крапку, потім лягла назад на подушки.

Заміський будинок у селищі «Соснівка» Степан щойно гордо охрестив «своєю садибою». Ось тільки купила його Ангеліна шість років тому. Тоді вона ще й знати не знала жодного Степана.

Орала головним бухгалтером у будівельній фірмі і вела вечорами три приватні контори. Усі накопичення вона вклала у добротний двоповерховий котедж із лазнею.

Зі Степаном вони розписалися три роки тому. Спочатку чоловік здавався дбайливим та діяльним. Але п’ять місяців тому раптом оголосив, що втомився працювати на чужого дядька.

Мовляв, є намір відкрити власну справу з постачання. Ангеліна навіть купила йому дорогий блакитний велюровий костюм – Степан запевняв, що без солідного одягу постачальники його всерйоз не приймуть.

З того часу бізнес обмежувався диванними переговорами. А на бензин та дрібні витрати дружина видала йому додаткову банківську картку, прив’язану до її рахунку.

Вранці у суботу Степан поїхав за місто з Родіоном на його машині. Свою стареньку іномарку він залишив у дворі міської двушки, щоб спокійно хильнути.

Присягався, що вони з кількома шкільними товаришами тихо посидять на веранді. Посмажать курячі крильця і ​​попаряться з віником.

Сама Ангеліна ще з п’ятниці відчувала ломоту в суглобах, тож залишилася у місті відлежатись.

Вона відкрила додаток цілодобової аптеки та викликала кур’єра з ліками. Але телефон на тумбі знову ожив. Дзвонила свекруха, Яна Трохимівна.

– Гелю, дитинко, ти чого там знову синові нерви мотаєш? – Відразу завела свою шарманку свекруха. –  Мені Стьопа зараз набрав, весь засмучений! Каже, ти його прямо з-за столу додому смикаєш!

– Яно Трохимівно, у мене температура під сорок, – хрипко відповіла Ангеліна. – Лихоманка і запаморочення. Я попросила чоловіка привезти ліки від жару.

– Господи, ну яка ти все-таки егоїстка! – заголосила Яна Трохимівна. – Від застуди ще ніхто не ласти не склеїв! Подумаєш, жар у неї! Треба примхи неодмінно влаштовувати? Чоловік повинен відпочивати з друзями, він же не залізний.

– Відпочивати, коли я встати з ліжка не можу? – тихо перепитала Ангеліна.

– Там серйозні люди зібралися! – не вгамовувалася свекруха. –  А ти хочеш зробити зі Стьопочки хлопчика на побігеньках? Не ганьби його перед товаришами!

– Серйозні люди, кажете? – криво посміхнулася Ангеліна. –  Тільки гуляють ці серйозні люди на моїй дачі! І продукти вчора купувалися із моєї зарплати. Як і ваші імпортні краплі для суглобів минулого тижня, між іншим.

– Ой, не прибіднюйся! – отруйно пирхнула свекруха. – Подумаєш, краплі вона мені купила! Ви одна сім’я! Значить, і дача спільна, і гроші спільні!

– Стьопа мені сказав, що сам це свято організував. Випий теплої води з малиною і лягай спати!

Свекруха відключилася. І майже відразу телефон задзижчав від банківських повідомлень.

За додатковою картою Степана пішли списання одне за одним. Спочатку пішла кругленька сума у ​​заміському супермаркеті за елітні напої. Потім прилетіла оплата за прокат потужної караоке-системи з колонками.

Ангеліна сіла на ліжку. Ось, значить, які «курячі крильця вчотирьох» затіяв її постачальник. Вирішив шиканути перед пацанами на широку ногу коштом хворої дружини?

Вона зайшла до банківського додатку. Знайшла у списку додаткову карту Степана та одним дотиком заблокувала її.

У передпокої задзвенів дверний дзвінок. Приїхав кур’єр із аптеки. Ангеліна накинула халат, забрала паперовий кульок з ліками та розвела порошок у склянці води.

Випила одним духом. Було прикро до гіркоти, але розгубленість пройшла. Вона взяла телефон та набрала номер посту охорони селища «Соснівка».

Трубку зняв старший зміни Владислав Кузьмич. Колишній військовий знав Ангеліну всі шість років з моменту придбання ділянки.

– Кузьмичу, добрий вечір, це Ангеліна з чотирнадцятої ділянки, – сказала вона.

– Здрастуйте, Ангеліно! А чого такий голос? Сталося що?

– Сталося, Кузьмичу. Я в місті з температурою лежу, а чоловік на моїй дачі влаштував п’янку на десятьох людей. Музика репетує, караоке притягли. Я згоди на цей балаган не давала.

– Зрозумів вас, – серйозно обізвався Владислав Кузьмич. –  Я бачив, як вони вдень на трьох машинах заїжджали. Шуму від них було на всю вулицю.

– Кузьмичу, врятуйте, будь ласка. Підійдіть до них із напарником. Вирубіть світло на вуличному стовпі і розженіть всю цю лавочку за шлагбаум. Разом із Степаном.

– Зробимо, Ангеліно, не переживайте. Господиня там тільки ви, ваше слово закон. Зараз беремо ліхтарі та йдемо до вас.

– Як підійдемо до веранди – наберу вас, скажете їм пару лагідних по гучному зв’язку, щоб не сперечалися.

– Дякую, Кузьмичу. Чекаю.

Минуло близько сорока хвилин. Порошок подіяв, лихоманка потроху відступала. Ангеліна перевдягнулась у суху домашню кофту, і тут задзвонив телефон. На зв’язку був Степан.

– Гелю, ти що там наробила з картою? – зашипів чоловік напівголосно, явно сховавшись у передбаннику.

– Тут доставка із кавказького ресторану біля хвіртки стоїть! Три термосумки шашлику та люля привіз! Я карту до його терміналу прикладаю, а там відмова! Пише, що заблоковано власником!

– Все правильно пише, – з прохолодою відповіла Ангеліна. – Я її заблокувала.

– Ти з глузду з’їхала?! – скрикнув Степан, зриваючись на фальцет. – Там рахунок на такі гроші, а у мене готівки ні копійки! Пацани вже за столом із виделками сидять!

– Родіон тост за мою щедрість підніс! Жваво розблокуй, як я перед мужиками викручуватимуся?!

– А ти скажи пацанам правду, Степане, – іронічно порадила Ангеліна. – Скажи, що в тебе за душею і ламаного гроша немає. Що ти п’ятий місяць сидиш на шиї у дружини у велюровому костюмі.

– А дружина з температурою під сорок відмовилася оплачувати твої понти.

– Яка ж ти дріб’язкова, Гелю! – гаркнув Степан. – Через якусь пігулку влаштувала цирк! Та якщо я зараз доставку з м’ясом розверну, пацани ж мене на сміх піднімуть!

Тут на задньому плані почувся гавкіт сусідського собаки і басовитий крик Родіона:

– Степане, ти де там застряг? Тут до тебе не тільки кур’єр, тут ще два охоронці у формі прийшли! Тебе питають!

Ангеліна почула квапливі кроки чоловіка сходами ґанку. Майже одразу надійшов другий виклик – від Владислава Кузьмича. Ангеліна об’єднала дзвінки та ввімкнула динамік.

– Доброго вечора, мужики, – пролунав з веранди командирський голос Кузьмича. – Музику вимикаємо. Господиня будинку просила всіх закруглюватись та звільнити ділянку. Даю десять хвилин на збори.

На веранді миттєво стих регіт. Тільки вугілля в мангалі потріскувало.

– Ви що несете, батю?! – з награним гонором випалив Степан. – Хто вам право дав гостей виганяти? Я тут господар! Це мій будинок, у нас парубоча вечірка!

– Господиня у цього будинку одна – Ангеліна, – з усмішкою сказав Кузьмич. – І я її шість років знаю. Вона зараз на гучному зв’язку. Ангеліно, підтвердіть мужикам, бо ваш чоловік співає.

– Підтверджую, Кузьмичу! – чітко сказала Ангеліна, і її голос рознісся на весь двір.

– Банкет закінчено. Всіх гостей разом зі Степаном прошу за шлагбаум. А хвіртку та будинок я зачиню своїм дублікатом з поста.

– Стривай, Степане, це що зараз було? – ошелешено простяг Родіон.

– Ти ж нам весь вечір заливав, що твій котедж! І що дружина в тебе по струнці ходить! А ми, виходить, на чужій дачі гуляємо?

– Та вона просто перегрілася від температури, пацани, дах з’їхав! – плутано забелькотів Степан.

– Гелю, не дури! Скажи охороні, щоб пішли! Ми ж тільки почали!

– Чуєш, господар липовий, а хто за шашлик платитиме?! – обурився від хвіртки кур’єр із термосумками. – Я пів години тут стирчу! Замовлення холоне, термінал твою картку не бере!

– Степене, у тебе що, і картка дружини була? – пирснув зі сміху хтось із гостей. – Ну ти, брате, і пройдисвіт! – з огидою простяг Родіон.

– Заманив людей за місто, пилюку в очі пускав! Пана з себе у велюровому костюмі будував, а в самого навіть на люля-кебаб немає!

– Родику, ну ти чого починаєш… –  промимрив Степан.

– Гаразд, мужики, збираємо манатки! – скомандував Родіон. – Поїхали у місто в нормальний бар, поки нас тут із ганьбою за ворота не виставили!

Кур’єр, вантаж свої сумки до нас в багажник, зараз в машині готівкою за шашлик розкидаємо, не пропадати ж м’ясу!

– Родику, пацани, стривайте! – відчайдушно гукнув Степан навздогін. – Куди ж ви без мене? А мене хто до міста довезе? Моя машина біля під’їзду залишилася, я ж з тобою приїхав!

– На маршрутці доїдеш, олігарху! – зі сміхом обізвався Родіон уже за парканом. –  Або ж у дружини на автобус попроси, якщо дасть!

Клацнув рубильник на стовпі. Це напарник Кузьмича знеструмив ділянку.

– Ну що, господаре, забираємо курточку і тупаємо на вихід, – беззлобно, але твердо наказав Владислав Кузьмич. – За п’ять хвилин ворота зачиняю.

Ангеліна натиснула відбій та поклала телефон на тумбу. На душі стало напрочуд легко. Вона сховалась ковдрою до підборіддя і міцно проспала до самого ранку.

У неділю температура спала. Залишилася лише легка слабкість, але голова була ясна.

Ангеліна зранку зібрала речі чоловіка та виставила три великі картонні коробки до порога. Зверху акуратно поклала його вудки.

Вона саме гріла собі на кухні курячий бульйон, коли в передпокої пролунав вимогливий дзвінок. А слідом зі сходового майданчика долинув обурений голос Яни Трохимівни.

Ангеліна підійшла до порога і відчинила двері. На майданчику тупцював пом’ятий, неголений Степан. Його знаменитий блакитний велюровий костюм був просочений багаттям і був забруднений соусом на рукаві.

А попереду сина грудьми виступала Яна Трохимівна.

– Ну ти й безсоромна, Гелю! – з місця пішла в атаку свекруха, навіть не спитавши про здоров’я невістки.

– Виставити рідного чоловіка вночі за паркан із охороною! Як волоцюгу якогось! – Йому довелося у сусіда по дачі на попутку до траси просити! Ти хоч розумієш, як ти його зганьбила перед друзями?!

– За що боролися, на те й напоролися, Яно Трохимівно, – миролюбно відповіла Ангеліна, притулившись плечем до одвірка.

– Ваш син учора просив його не турбувати, щоб пацани не засміяли. Ось я і влаштувала йому спокійний вечір.

– Гелю, ну ти реально перегнула ціпок! – мимрив Степан, ховаючи очі і намагаючись протиснутися в передпокій повз коробки.

– Через якусь нежить влаштувала ганьбу на все селище! Родіон тепер у загальному чаті з мене потішається, слухавку не бере!

– Гаразд, я не злопам’ятний, проїхали. Розблокуй карту і дай мені прилягти, я з шостої ранку на ногах.

Ангеліна перегородила йому дорогу і кивнула на картонні коробки на порозі.

– Ти нікуди не підеш, Степане. Твої пожитки вже запаковані. Додаткову картку мою вийми з гаманця і поклади на комод.

Степан витріщив очі. Яна Трохимівна схопилася долонею за щоку.

– Це що за новини?! – верескнула свекруха. – Ти через одну парубочу вечірку надумала сім’ю руйнувати?! Та кому ти потрібна, щоб таким чоловіком розкидатися в твої роки?!

– Я жінка, яка вчора лежала сама з температурою під сорок, – без пафосу сказала Ангеліна. –  А ваш сорокачотирирічний хлопчик у цей час реготав із дружками на моїй дачі і спускав мої гроші!

– П’ять місяців я годувала, одягала та слухала казки про великі проєкти з постачання. А вчора з’ясувалося, що мені в хворобі навіть пігулку привезти нема кому. Бо пацани засміють!

– Ну, погарячкував я вчора, Гелю! – заметушився Степан, миттєво розгубивши весь свій гонор.

– Хильнув лишку, хотів перед Родіоном тримати марку, з ким не буває! Ми ж три роки живемо! Хочеш, я зараз сам в аптеку збігаю?

– Безплатний пансіонат закрився, Степане, – викарбувала Ангеліна. –  Бульйон тепер мама варитиме. Яна Трохимівна вчора так гаряче доводила, що чоловік має відпочивати з друзями, а гроші у сім’ї спільні.

– От нехай тепер із тобою своєю пенсією й ділиться. Картку на комод. Швидко!

– Та подавись ти своєю карткою й дачею своєю подавись! – сердито вигукнув Степан. Вуха в нього зрадливо горіли.

Він дістав із кишені куртки шматок пластику, шпурнув його на комод біля дзеркала і підхопив верхню коробку.

– Ходімо, мамо! Вона за три дні сама приповзе миритися, коли зрозуміє, кого втратила!

– І приповзе, Стьопочко, ще і як приповзе! – підхопила Яна Трохимівна, забираючи зверху його вудки і грізно озираючись біля ліфта.

– На колінах вибачення проситиме! А ми ще подумаємо, пускати її на поріг, чи ні!

Кроки на майданчику стихли. На вільній полиці в шафі, де ще вчора тіснилися чоловічі кросівки, з’явилося місце для її зимових чобіт.

Ангеліна повернулася на кухню і з апетитом налила собі гарячого бульйону.

До червня їх розвели, і Ангеліна вже думати забула про постачальницькі таланти колишнього чоловіка. Але в середині місяця вона випадково зіткнулася з Яною Трохимівною біля аптечного кіоску у районній поліклініці.

Колишня свекруха помітно змарніла, морквяної помади на губах вже не було, а в руках вона стискала сітку з дрібним мінтаєм і бульбашку собачої кропиви.

Побачивши Ангелину, вона спочатку хотіла шмигнути за колону, але потім сама зробила крок назустріч.

– Здрастуй, Гелю, – жалібно простягла Яна Трохимівна, скоса поглядаючи на вітрину з ліками. – А ти чого тут? Знову застудилася?

– Медогляд від роботи проходжу, Яно Трохимівно. А ви чого дешевий аналог берете замість своїх імпортних крапель для суглобів?

– Та які там краплі, дитинко, вони ж коштують..! – махнула рукою колишня свекруха і важко зітхнула.

– Стьопочка все ще шукає гідне місце, аби куди йти гордість не дозволяє. А вчора вирядився у свій блакитний костюм і поцупив із серванту мою пенсійну картку. Повів пацанів у забігайлівку справи обговорювати…

– Ну, а ви не прибідняйтеся, Яно Трохимівно! – з легкою посмішкою порадила Ангеліна. Адже в сім’ї гроші спільні. А чоловікові обов’язково треба відпочивати з друзями, інакше пацани засміють…