Життєві історії

— Павле, кого ти сюди заселив? — Та нікого я не заселяв. Просто діти Лариси поживуть у нас днів десять, — промовив він буденно, ніби йшлося про два пакети картоплі, а не про двох жвавих дітей

By Alina

November 12, 2026

У неділю ввечері Інна зайшла додому і застала Павла в коридорі навпочіпки. Чоловік саме діставав із шафи різні інструменти: шуруповерт, банку з кріпленнями, старий подовжувач. Навіть нижню полицю, заставлену Інниними черевиками, він уже встиг протерти вологою ганчіркою.

— Ти що, ремонт починаєш? — здивовано запитала Інна, спостерігаючи за його метушнею.

— Ні, — відповів Павло, не підводячи голови.

— Тоді навіщо ти мої черевики попереставляв?

— Щоб місце звільнити.

— Для чого? — Інна відчула, як у повітрі повисла якась невизначеність.

Павло не поспішав з відповіддю. Він саме потягнувся до верхньої полиці й дістав звідти маленький нічник у формі місяця. Колись його забула у них племінниця Оксанка, і про нього вже давно ніхто не згадував.

Інна перевела погляд з нічника на чоловіка. У голові промайнула несподівана здогадка.

— Павле, кого ти сюди заселив?

— Та нікого я не заселяв. Просто діти Лариси поживуть у нас днів десять, — промовив він буденно, ніби йшлося про два пакети картоплі, а не про двох жвавих дітей.

— Які десять днів? — очі Інни округлилися.

— Звичайнісінькі. Лариса ж до Туреччини летить.

— Сама?

— Ні, з Сергієм.

Сергій, чоловік Лариси, з’явився в житті сестри Павла лише кілька місяців тому. Інна бачила його лише раз, на дні народження свекрухи: спокійний чоловік років сорока, здається, працював у транспортній компанії. До Сергія Інна не мала жодних претензій.

А от до власного чоловіка в неї раптом виникли претензії.

— А як же Артем і Оксанка?

— Я ж кажу: у нас побудуть, — повторив Павло, наче це було найочевидніше у світі рішення.

Інна мовчки зняла куртку, повісила її на вішалку й пішла на кухню. Павло поплентався слідом.

— Нічого складного там немає. Артем уже зовсім дорослий, вісім років. А Оксанці п’ять, — намагався він заспокоїти дружину, яка вже наливала собі води.

— Коли Лариса вилітає? — запитала Інна, не дивлячись на нього.

— У четвер.

До четверга лишалося чотири дні.

— І коли ти збирався мені про це розповісти? — голос Інни звучав дивно спокійно, але Павло відчув напругу.

Він навіть трохи здивувався цьому питанню.

— Зараз і розповідаю.

— За чотири дні? — Інна повернулась до нього.

— Інно, ну чого ти одразу так? Ти ж половину тижня вдома працюєш, — прозвучала фраза, яка розставила все по своїх місцях.

Інна справді три дні на тиждень працювала з дому. Вона займалася закупівлями у великій будівельній компанії: збирала заявки, порівнювала пропозиції від постачальників, погоджувала рахунки, лаялась через зірвані постачання й іноді намагалася пояснити людям, що слово «терміново» не змушує вантажівку телепортуватися з одного кінця країни в інший.

Павло, вочевидь, уявляв її робочий день зовсім інакше. Мабуть, ноутбук, чашка чаю, іноді мишкою поводити. А між цим, на його думку, можна було зварити кашу, відвести одну дитину до садочка, іншу до школи, обох забрати, перевірити уроки і, можливо, навіть зліпити жирафа з жолудів.

— Ти Ларисі вже сказав, що ми згодні? — уточнила Інна, її погляд став пронизливим.

Павло завагався. Цієї короткої паузи було достатньо, щоб Інна все зрозуміла.

— Павле?

— Ну, сказав.

— Коли?

— Тижнів зо три тому.

Інна повільно поставила склянку на стіл, намагаючись не розхлюпати воду. Хвилювання всередині наростало.

— Три тижні тому?

— Вона тоді тільки дивилася путівки. Спитала, чи зможемо ми допомогти.

— І ти відповів?

— Що зможемо.

— Не спитавши мене.

— Інно, це ж не чужі діти, — спробував виправдатися Павло.

— А я не питаю, чиї вони.

Павло сів навпроти, намагаючись виглядати максимально спокійно.

— Ну що тут такого? Десять днів. Я ж після роботи допоможу.

— Ти виходиш з дому о пів на восьму ранку.

— Так.

— Повертаєшся близько восьмої вечора.

— Іноді раніше.

— Добре. Хай буде без десяти вісім. Хто вранці веде Оксанку в садок?

Павло нахмурився, підібравши губи.

— Ну…

— Хто веде Артема до школи?

— Там же все поряд.

— Ти був у їхньому садочку?

— Ні.

— У школі?

— Один раз.

— О котрій починається урок?

Павло замовк. Відчував, як потрапляє в пастку, яку сам же й збудував.

— О котрій садок приймає дітей на сніданок?

Тиша у відповідь.

— Де в Артема басейн?

— Лариса пояснить.

Інна кивнула. Її погляд був сповнений рішучості.

— Чудово. Тоді зробимо так. Ти зараз не намагаєшся переконати мене, що «нічого складного там немає». Ти сідаєш і пишеш детальний розклад цих десяти днів.

— Який ще розклад?

— Звичайний. Підйом. Сніданок. Школа. Садок. Гуртки. Хто забирає. О котрій. Що їдять. Що беруть із собою. Коли уроки.

Павло несподівано навіть зрадів. Йому, схоже, здалося, що його практична дружина нарешті припинила чинити опір і просто перейшла до організації процесу.

Хвилин через двадцять він урочисто приніс аркуш паперу. Інна взяла його і почала читати:

7:00 — підйом.

7:30 — сніданок.

8:00 — школа і садок.

18:30 — додому.

19:00 — вечеря.

21:00 — сон.

Між восьмою ранку і половиною сьомої вечора зяяла величезна діра, розміром приблизно з робочий день.

— А тут що? — запитала Інна, показуючи пальцем на прогалини.

— Де?

— Ось ці десять з половиною годин.

— Ну, вони ж у школі та садочку.

— Артем до половини сьомої в школі?

Павло замислився.

— Там же група продовженого дня є.

— Він на ній кожен день?

Ще одна пауза.

— Не знаю.

— А гуртки?

— Лариса скаже.

— Зрозуміло.

Інна повернула аркуш.

— Завтра я їй зателефоную.

Павло нарешті насторожився. Відчував, що щось іде не за його планом.

— Навіщо?

— Тому що ти вже поговорив за двох. Тепер моя черга сказати своє слово.

Лариса відповіла під час обіду. Перші дві хвилини вона взагалі не розуміла, про що йдеться, чому Інна так детально все розпитує.

— Зачекай, Інно. А Павло ж казав, що ви не проти.

— Павло не проти, — спокійно підтвердила Інна.

— Я думала, він із тобою це обговорив.

— Ні.

Зв’язок на мить ніби обірвався: повисла незручна тиша. Інна спеціально не тиснула. Зрештою, Лариса була винна лише в одному: повірила рідному брату.

Лариса ніяк не могла зібратися з думками. Вона ж уже оплатила путівки, домовилася про відпустку минулого тижня, і тепер повертати гроші було пізно.

Та й колишній чоловік, батько дітей, не міг допомогти: після розлучення він переїхав в інше місто і саме тоді мав поїхати у відрядження.

— Я не змушую тебе скасовувати подорож, — спокійно запевнила Інна.

— Просто ми маємо чітко домовитися про одне. За дітьми відповідає Павло. Це він тобі обіцяв, тож він і мусить усе організувати.

Лариса трохи розгубилася.

— Інно, я можу попросити маму…

— Якщо Павлові потрібна буде допомога, нехай сам просить у мами, — відрізала Інна.

— Я, звісно, теж допомагатиму, якщо матиму змогу. Але в мене своя робота, і я не збираюся раптом перетворюватися на няню тільки тому, що твій брат три тижні тому вирішив без моєї згоди розпорядитися моїми буднями.

Лариса глибоко видихнула. У її голосі відчувалася провина.

— От тепер мені навіть соромно трохи.

— А тобі за що? — уточнила Інна.

— За те, що я тебе взагалі не запитала, — зізналася Лариса.

— Тепер запитала, — констатувала Інна, і на цьому їхня розмова завершилася.

У середу ввечері Лариса привезла речі дітей. Коли Павло побачив п’ять великих пакетів, його обличчя витягнулося. Він явно не очікував такого обсягу.

— Це все для дітей? — здивовано запитав він.

— Ні, Павле, — сухувато відповіла Лариса.

— Два пакети для тебе. Раптом тобі захочеться піти до першого класу.

В одному пакеті був одяг Оксанки, в іншому — Артема. Окремо лежали кросівки та речі для басейну, повна аптечка, запасні речі для дитячого садка і, звісно ж, шкільні зошити. Лариса розклала на столі розклад. Він займав аж два аркуші.

— В Артема плавання по понеділках і четвергах. У понеділок — одразу після групи продовженого дня.

— А о котрій закінчується група продовженого дня? — уточнив Павло.

— О шостій, — пояснила Лариса.

— А плавання?

— О пів на сьому.

— Так швидко? — здивувався Павло.

— Басейн за десять хвилин від школи, — пояснила Лариса, дивлячись на брата, який, здавалося, вперше чув ці деталі.

Павло глянув на Інну. Вона сиділа поруч, спокійно їла яблуко і ніби до розмови не мала жодного стосунку.

— Оксанку бажано забирати до сьомої, — продовжила Лариса, перевіряючи, чи Павло все записує. — А в п’ятницю їм потрібно принести до садочка якусь саморобку на осінню виставку.

— Яку саме? — уточнив Павло.

— Будь-яку, — відмахнулася Лариса.

— О, це вже добра новина, — полегшено зітхнув він.

— З природних матеріалів, — одразу додала сестра, руйнуючи його ілюзії.

Павло знову кинув погляд на дружину. Та незворушно відкусила ще шматочок яблука, ніби на світі не існувало жодних проблем із дитячими саморобками.

— І ще, Павле, перевір Артему електронний щоденник, — раптом згадала Лариса.

— А що з ним може бути? — не зрозумів брат.

— Там домашні завдання, — відповіла вона, дивлячись на нього з певним подивом.

— Їх хіба не в зошити записують? — розгублено запитав Павло.

Лариса на мить замовкла, пильно дивлячись на брата. Потім, похитавши головою, вимовила:

— Знаєш, Туреччина мені вже починає здаватися цілком заслуженою.

У четвер увечері діти вже були в них. А в п’ятницю о 6:48 ранку квартира нагадувала справжній пункт евакуації. Артем стояв у передпокої лише в сорочці й щось голосно вигукував.

— У мене фізкультура!

— І що? — не одразу зрозумів Павло.

— Форма!

— Яка форма?

— Для фізкультури!

— А де вона?

— Не знаю!

За хвилину, після низки розпитувань, з’ясувалося, що спортивна форма захована десь на дні одного з п’яти пакетів. Водночас Оксанка, сидячи на дивані, категорично відмовлялася надягати колготки.

— Вони кусаються!

Павло вивернув колготки навиворіт і уважно їх оглянув.

— Де?

— Всюди!

— Учора не кусалися ж.

— А сьогодні кусаються!

— Оксанко, колготки не можуть… — почав він, намагаючись щось пояснити.

Інна пройшла повз нього з кухлем кави, кинувши повчальну фразу:

— Павле, не сперечайся з колготками. Вони завжди перемагають.

Він кинувся шукати інші.

О 7:22, коли діти нарешті були одягнені, Артем раптом згадав:

— Нам сьогодні треба принести саморобку!

Павло застиг на місці.

— Кому «нам»?

Оксанка радісно підняла руку.

— Мені!

— Яку саме?

— Осінь!

— Що «осінь»?

— Саморобку.

Павло швидко подивився на годинник. Потім на Оксанку. І врешті-решт, мовчазно перевів погляд на Інну.

— Навіть не думай, — попередила вона. — У мене о восьмій важливий онлайн-дзвінок з постачальником.

Зрештою, вони нашвидкуруч приклеїли на шматок картону кілька заздалегідь зібраних Ларисою листків, дві шишки та гілочку горобини, яку Павло знайшов біля під’їзду.

Він гордо назвав свою конструкцію «Осінь у лісі». Оксанка одразу заявила, що це зовсім не ліс, бо немає їжачка. На їжачка часу вже не залишалося.

Павло відвіз Оксанку до садочка, потім Артема до школи і з’явився на роботі без трьох хвилин десята. Начальник зустрів його біля стійки приймання.

— Доброго ранку, Павле Сергійовичу. Чи, може, вже добрий день?

— Дітей розвозив, — зітхнув Павло.

— Відколи це в тебе діти? — усміхнувся начальник.

— Сестрині, — коротко відповів Павло.

Начальник замислився, ледь стримуючи сміх.

— За один вечір одразу двоє?

— Це дуже довга історія, — махнув рукою Павло.

Після того першого ранку Павло одразу ж попросив змінити йому графік на найближчі дні. Начальник погодився тимчасово відпускати його о шостій, але попередив, що всі накопичені години доведеться потім відпрацювати.

Павло миттєво погодився. До понеділка він уже вважав це неймовірно вигідною угодою.

О шостій він забирав Артема з групи продовженого дня, відвозив на плавання, а потім мчав за Оксанкою до садочка. Коли повертався до басейну, Артем виходив звідти з мокрим волоссям.

— Шапку вдягни, — наполягав Павло.

— Не хочу, — відмовлявся племінник.

— На вулиці плюс сім, — нагадував Павло.

— Мені не холодно.

— Мені теж уранці не було холодно, — бурмотів собі під ніс Павло, — а тепер я розмовляю з дитячою шапкою, ніби вона розумна істота.

Удома Павло кинув рюкзак племінника в передпокої. Наступного вечора звідти почало дивно смердіти. Інна першою звернула на це увагу.

— Павле, у тебе там хтось помер? — запитала вона, морщачи ніс.

— Де? — не зрозумів він.

Вона кивнула на рюкзак. Павло розстебнув блискавку і виявив пакет із мокрими плавками та рушником.

— Він що, їх учора туди поклав? — здивовано пробурмотів Павло.

— Судячи з аромату, так, — підтвердила Інна, відходячи подалі.

— Артем! — гукнув Павло.

З кімнати долинуло:

— Я забув!

Павло поніс пакет у ванну кімнату і деякий час мовчки завантажував пральну машину, розмірковуючи над своєю необережністю.

У вівторок уранці в Оксанки піднялася температура — 37,6. Невелика, але в дитсадок із нею було не можна. Павло поклав градусник на тумбочку і з оптимізмом заявив:

— Ну, тоді побудеш сьогодні вдома з тіткою Інною.

Інна саме підключала свій ноутбук до зарядки, готуючись до роботи.

— Ні, — пролунала її категорична відповідь.

Павло розвернувся до Інни, його обличчя виражало повний подив.

— У якому сенсі? — спитав він.

— У найпрямішому. У мене за п’ятнадцять хвилин почнеться дуже важлива нарада.

— Та вона ж просто полежить, — не розумів чоловік.

— Павле, хвора п’ятирічна дитина — це не фікус у горщику, — спокійно, але твердо відповіла Інна.

— Інно, ну я ж не можу просто так кинути роботу, — почав він виправдовуватися.

— А я теж не можу, — відрізала дружина.

— Ти ж удома! — вигукнув він, не помітивши, як ця фраза звучить.

Інна лише подивилася на нього, піднявши брови.

— І? — у її погляді було стільки риторичного запитання, що Павло спіймав себе на думці. Здається, він уперше почув власні слова так, ніби їх сказав хтось інший. І вони прозвучали дивно.

— У мене нарада з директором та керівниками двох філій, — продовжила Інна, не дозволяючи йому викрутитися. — Я тебе про це тиждень тому попереджала.

Оксанка, що лежала під ковдрою на дивані, якраз чхнула. Павло зітхнув і дістав свій телефон.

За десять хвилин він уже пояснював начальнику, що мусить взяти відгул. Трохи пізніше, о пів на дев’яту, Інна зачинила двері спальні, яка слугувала їй кабінетом, і одягла гарнітуру. Павло залишився на кухні з Оксанкою.

— Чаю хочу, — негайно заявила мала.

Він налив чай.

— Гарячий, — невдоволено протягнула Оксанка.

Павло дбайливо остудив його.

— Занадто холодний, — пролунало у відповідь.

Він знову зробив інший, більш ретельно підбираючи температуру.

— А мультики можна? — поцікавилася мала.

— Можна, — погодився дядько.

— Цей не хочу.

— Оксанко, я тільки заставку ввімкнув, — спробував пояснити Павло.

— Я вже знаю, — ігноруючи його слова, відповіла дівчинка.

До обіду Павло мав вигляд людини, яка не просто чотири години провела вдома, а відпрацювала цілу другу зміну у своєму сервісі. Інна вийшла зі спальні лише близько першої години дня.

— Ну що, як ви? — запитала вона, дивлячись на втомленого чоловіка.

— Чудово, Інно, просто прекрасно, — відповів Павло з гіркою іронією. — Ми переглянули половину всіх мультфільмів, що існують, тричі виміряли температуру і з’ясували, що банан можна хотіти рівно до того моменту, поки його не почистиш.

Оксанка з дивана негайно поправила його:

— Я хотіла інший.

До середи температура у дівчинки остаточно минула. А Павло почав на диво швидко опановувати світ, який досі вважав чимось простішим, ніж ремонт техніки.

Він уже точно знав, де в Артема лежить змінне взуття для школи. Перевіряв електронний щоденник без нагадувань. Навчився ввечері заздалегідь розкладати Оксанчин одяг, бо зранку з’ясовувати, які легінси сьогодні «добрі», було занадто ризиковано.

У четвер він приготував макарони. Оксанка сіла за стіл, подивилася на тарілку і твердо промовила:

— Я таких не їм.

Павло повільно повернувся до неї.

— Учора ж їла, Оксанко.

— Учора були бантики.

— Це макарони.

— Ці трубочки.

— І що з того?

— Я трубочки не люблю.

Павло сів навпроти неї. З хвилину він пильно вивчав тарілку.

— Оксанко, мені тридцять сім років, — нарешті сказав він, його голос звучав втомлено, але з відтінком щирої розгубленості.

— Я ремонтую телефони, ноутбуки та кавомашини. Одного разу я дві години шукав коротке замикання в платі, яку до мене вже паяли троє майстрів. Але я так і не розумію, чим трубочка гірша за бантик.

Дівчинка лише знизала плечима.

— Бантик гарніший, — відповіла вона без тіні сумніву.

Інна, яка була свідком цієї сцени, тихо розсміялася.

— У тебе ж залишилася гречка, — підказала вона.

— Вона її їсть? — з надією запитав Павло.

— З котлетою — так, — підтвердила Інна.

Павло миттю підхопився.

— Де гречка?

— У холодильнику.

— Дякую, Інно.

— Будь ласка, — відповіла вона.

Інна справді допомагала, але робила це дуже чітко. Вона не збиралася карати дітей за самовпевненість їхнього дядька. Читала Оксанці перед сном, бо дівчинка звикла засинати після казки.

Допомогла Артемові знайти фотографії для шкільного проєкту з природознавства. Одного разу навіть забрала обох, коли Павло затримався в сервісному центрі через терміновий ремонт дорогого ноутбука.

Але це була саме допомога, а не спроба перекласти на неї всю відповідальність. Щойно Павло повертався, діти, їхні рюкзаки, мокрі рукавички, щоденники та нескінченні запитання знову переходили до нього.

До п’ятниці фраза «там нічого складного» повністю зникла з його лексикону. А на другу суботу свого десятиденного батьківського марафону він взагалі переглянув багато чого у своєму житті.

Зранку він стояв на кухні і писав повідомлення друзям. Нарешті збирався зустрітися з ними вдень у кав’ярні. За весь тиждень Павло нікуди не вибирався і вже подумки смакував каву, гарячу їжу, від якої ніхто не відмовиться через її геометричну форму, і розмови з людьми, старшими за вісім років.

Потім Артем запитав:

— А ми о котрій на змагання?

Палець Павла застиг над телефоном.

— На які змагання?

— З плавання.

— Сьогодні?

— Так, дядьку Павле.

Павло схопив розклад. Об одинадцятій — реєстрація учасників. У зовсім іншому районі міста.

А об 11:30 в Оксанки починався осінній сімейний ярмарок на території садочка. Той самий, заради якого батьки цілий тиждень майстрували поробки.

— А це ще що таке? — вигукнув Павло, дивлячись на розклад.

Оксанка зазирнула в папір.

— Свято! — радісно підтвердила вона.

Павло подивився на годинник. Потім на хлопчика. Потім на дівчинку. Потім дуже повільно перевів погляд на Інну, яка спокійно сиділа за столом і допивала каву.

— У мене сьогодні свої плани, — сказала вона, не чекаючи його запитань.

— Я нічого й не сказав, — пробурмотів Павло.

— Саме тому я одразу й відповідаю, — парирувала Інна.

Павло глибоко зітхнув. У старій версії себе він, напевно, почав би пояснювати, що це ненадовго і «ну ти ж усе одно можеш». Замість цього він дістав телефон.

— Мамо, привіт. Ти сьогодні вільна? — запитав він у слухавку.

За пів години план був готовий. Мама Павла, бабуся дітей, приїжджала по Оксанку і йшла з нею на ярмарок. Павло віз Артема до басейну.

Після змагань вони забирали бабусю та Оксанку і їхали обідати. Зустріч із друзями зникла з його розкладу так само безшумно, як колись із його першого аркуша зникли десять годин дитячого дня.

Уже в машині Артем запитав:

— Дядьку Павле, а ти кудись збирався?

— Збирався, — чесно відповів Павло.

— А чому не поїхав?

Павло застебнув на ньому ремінь безпеки.

— Тому що спочатку обіцяв вашій мамі, що буду з вами.

І раптом він сам почув цю фразу зовсім інакше, ніж раніше. Не «Інна буде вдома». Не «ми впораємося». Не «там нічого складного». А: Він обіцяв. Він. А це означало, що і час був його. Не чужий.

Лариса повернулася в неділю ввечері — засмагла, відпочила і з пакетами сувенірів.

Павло вже чекав Ларису біля вхідних дверей. Він одразу ж почав свій звіт, ледь встигаючи за власною думкою.

— Так, це Артемове: форма, зошити. А в цьому пакеті — для басейну, рушник чистий, до речі. Оксанці сироп давав лише раз, потім у неї більше температури не було. І головне: в Артема на вівторок в електронному щоденнику є англійська — там завдання одне недороблене…

Лариса поволі зняла куртку, її очі уважно дивилися на брата.

— Павле…

— Що?

— Ти говориш, як я, — здивовано промовила вона.

Інна, яка стояла поруч, не втрималася і тихенько хихикнула. Лариса спочатку міцно обійняла своїх дітей, а потім повернулася до брата.

— Дякую тобі!

— Та нема за що, — відмахнувся Павло, але якось невпевнено.

— Ні, є за що, — наполягла вона.

Павло на мить замислився, переварюючи ці слова. За ці десять днів він справді трохи схуд. Не те щоб кардинально, але ремінь на штанах тепер застібався на іншу дірочку. Зате з’явилася нова звичка. Перед кожним виходом з дому він машинально питав:

— Артеме, де твоє змінне взуття? — І лише потім, секундою пізніше, згадував, що Артем уже вдома.

Коли двері за Ларисою зачинилися, у квартирі запала незвична тиша. Вона була такою гучною, аж дзвеніла у вухах. Інна пройшлася по кімнатах, назбирала дві забуті іграшки, а під диваном знайшла одну дитячу шкарпетку. Вона принесла її чоловікові з хитрою посмішкою.

— Ось, речовий доказ.

Павло взяв шкарпетку, покрутив у руках.

— Я відвезу її.

— Завтра, — м’яко відповіла Інна.

Він кивнув.

Тоді Павло підійшов до холодильника і його погляд зупинився на тому самому, першому аркуші з розкладом. Інна прикріпила його магнітом ще на початку тижня. 7:00 — підйом. 7:30 — сніданок. 8:00 — школа та садок. А далі — величезний, нічим не заповнений простір, аж до самої вечері.

— Зніми це, — попросив Павло, ледь помітно зітхнувши.

— Навіть не думай, — відрізала Інна.

— Інно.

— Це тепер наш сімейний архів.

Павло посміхнувся куточком губ.

— Я справді думав, що вони там цілий день самі якось…

— Зберігаються? — підказала Інна.

— Ну, десь так.

Інна підійшла ближче до холодильника, провела пальцем по папірці.

— Знаєш, що мене найбільше розізлило?

— Те, що діти приїхали? — запитав він.

— Ні. Діти тут взагалі ні до чого.

Вона легенько постукала пальцем по аркушу.

— Ти подарував Ларисі десять днів не свого часу. А мого. Навіть не спитавши.

Павло вже не став заперечувати, що не мав наміру нічого поганого. Він справді не хотів. Але саме в цьому й була вся проблема. Йому здавалося цілком природним обіцяти те, що виконувати доведеться комусь іншому, не йому.

— Зрозумів, — тихо сказав він.

— Тепер так, — підтвердила Інна.

За кілька тижнів Лариса знову набрала Павла. В Артема у школі раптово скасували заняття на один день, а їй конче треба було на роботу.

— Павле, — обережно почала вона, — ти випадково не зміг би…

Павло не поспішав з відповіддю.

— Я зараз поговорю з Інною і тобі перетелефоную.

Дружина, що сиділа поруч на дивані, підвела очі від ноутбука.

— Щось сталося?

— Ларисі потрібна допомога з Артемом у п’ятницю. Я спочатку перевірю свій графік. Якщо зможу сам — запропоную. Якщо ж знадобиться твоя допомога, то спочатку запитаю тебе.

Інна кілька секунд пильно дивилася на нього, а потім кивнула.

— Ось тепер правильно, — промовила вона з посмішкою.

У п’ятницю Павло взяв відгул за переробку. Він сам провів цілий день із племінником. Жодних урочистих промов з цього приводу не було. Просто ввечері він повернувся додому з Артемом, тримаючи в руках дві булочки та пакет із макаронами у формі бантиків.

Інна зазирнула всередину пакета.

— А це навіщо?

— Про всяк випадок, — відповів Павло, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.

— Оксанки ж сьогодні немає.

— Я знаю. — Павло поклав макарони у шафу. — Але ж життя довге.

А старий розклад ще кілька місяців висів на холодильнику. Інна особливо любила показувати чоловікові порожнє місце між пунктами «відвезти дітей» та «вечеря», щойно він надто самовпевнено розмірковував про чужу справу.

Павло казав: «Та там же нічого складного…» — і сам себе зупиняв. Після тієї історії з Туреччиною він зазвичай устигав вчасно, а коли ні, досить було одного погляду на холодильник.