Маргарита ще не встигла зняти пальто, а вже помітила, що дверцята електрощитка у передпокої були відчинені. Зазвичай ця невелика біла панель щільно прилягала до стіни, і щоб її відчинити, доводилося підчепити нігтем. Зараз же вона стирчала сантиметри на три, ніби хтось заглядав усередину й забув зачинити.
Жінка застигла посеред коридору. Тиша в квартирі була напруженою, лише з кухні доливалося звичне муркотіння холодильника. За вікном уже темнішало, ліхтарі з двору відбивалися на мокрому склі, створюючи химерні тіні. Маргарита повісила сумку на банкетку, підійшла до щитка, не роззуваючись, і повністю відчинила дверцята.
Автомат посудомийної машини був увімкнений.
Вона ж сама вимикала його вранці, перед тим як піти.
Жодної помилки бути не могло.
Останні два тижні посудомийка відверто чудила: то зависала на пів дорозі, то починала без упину зливати воду. Вадим у неділю навіть витягнув її з ніші, перевірив шланги й вирішив, що ремонтувати стару вже немає сенсу. Вони замовили нову, і доставку обіцяли аж на п’ятницю.
Перед виходом на роботу Маргарита зазирнула під мийку, перекрила воду, а потім вимкнула автомат. Вона навіть двічі перевірила, бо не любила залишати несправну техніку під напругою в порожній квартирі.
А тепер важіль стояв у верхньому положенні.
Маргарита повільно озирнулася, намагаючись вловити найменші зміни.
На перший погляд, усе було як завжди. Куртка Вадима висіла на тому ж місці, де він залишив її перед відрядженням. Його кросівки стояли біля стіни. На тумбочці лежали рекламні листівки, які Маргарита вранці збиралася викинути, але забула.
Вона пройшла на кухню. Стільці стояли на своїх місцях. Чашка, залишена вранці в сушарці, теж. Коробка з новою витяжкою, яку ще не встигли встановити, притулилася до вікна. Маргарита заглянула до спальні, потім до другої кімнати, яку вони поки що використовували як кабінет і сховище для речей після ремонту.
Нічого незвичайного.
Вона знову повернулася до передпокою, відчуваючи, як зростає тривога.
Першою думкою було зателефонувати Вадиму.
Він поїхав учора вранці у відрядження до Дніпропетровської області. На підприємстві, яке обслуговувала його фірма, запускали нове обладнання, тож Вадим мав провести там два дні. Повернутися обіцяв завтра ввечері.
Маргарита набрала його номер. Відповів він не одразу.
— Рито, зачекай хвилинку, я зараз, тут незручно розмовляти, — пролунало у слухавці.
— Стривай, — швидко сказала Маргарита. — Ти часом нікого сьогодні додому не відправляв?
У слухавці настала коротка пауза.
— Додому? Тобто куди?
— Ну, до нас, у нашу квартиру.
— Ні, звичайно, нікого. А хто мав би туди йти?
Маргарита знову кинула погляд на електрощиток.
— Я вранці автомат посудомийки вимкнула, а зараз прийшла — він увімкнений.
— Може, ти просто забула?
— Ні, не забула, — рішуче відповіла вона.
Голос Вадима змінився, став серйознішим.
— А двері були нормально замкнені?
— Так, як завжди.
— Перевір, чи все на місці.
— Вже дивилася. Здається, нічого не пропало.
— А гроші?
— Які гроші? Ми ж готівки майже не тримаємо вдома.
— Ну, мало що. Може, твої прикраси?
— Вадиме, невже той, хто прийшов за прикрасами, спершу взявся б за посудомийку? — Маргарита відчувала, як її голос тремтить.
— Правда, дивно, — погодився він.
Маргарита почула, як він комусь тихо промовив: «Секунду, я зараз».
— Може, це електрик приходив? — припустила вона.
— А який електрик зайде без нашого дозволу? — заперечив Вадим.
— От і я про те ж.
Вадим на мить замовк, обмірковуючи ситуацію.
— Мами точно не було, — сказав він нарешті. — У неї ж немає наших ключів.
Маргарита нічого не відповіла. Ця фраза чомусь неприємно зачепила її. Не те щоб вона підозрювала Алевтину Борисівну, але якщо ключі були тільки у них двох, то інших варіантів залишалося не так багато.
— Рито, закрийся сьогодні на внутрішній засув, — промовив Вадим. — Завтра повернусь, поміняємо замок.
— Ти ж сам казав пів року тому, що немає сенсу міняти, — зауважила вона.
— Зате зараз уже не кажу, — відповів він.
— Це вже тішить, — зітхнула Маргарита.
— Якщо ще щось помітиш — одразу дзвони.
Після розмови Маргарита знову повільно обійшла квартиру, тепер уже уважніше, намагаючись відновити в пам’яті кожну дрібницю. На полиці в коморі коробки стояли рівно. У шафі, здавалося, нічого не пропало.
Але що довше вона вдивлялася, то сильніше ставало відчуття, що вона намагається згадати, як саме лежала кожна річ, кожен каталог меблів, чи стояв кухонний табурет ближче до стіни чи далі.
Вона вже не була впевнена.
І це дратувало її набагато більше, ніж сам увімкнений автомат.
Ця квартира була їхньою всього пів року, але Маргарита вже встигла до неї прив’язатися. Її купівля далася їм нелегко. До весілля в неї була власна однокімнатна квартира на півдні міста — невелика, зате повністю виплачена.
Вона дісталася Маргариті не просто так: спочатку була частка в батьківському житлі, потім обмін, доплата, кілька років економії. Коли вони з Вадимом вирішили придбати щось більше, саме продаж її «однушки» забезпечив левову частку первісного внеску.
Вадим також мав заощадження. Кілька років він відкладав із зарплати, особливо в ті місяці, коли їздив по об’єктах і отримував відрядні. Але навіть разом цих грошей не вистачало на пристойну квартиру. Залишок довелося закрити іпотекою.
Цю трикімнатну квартиру знайшов Вадим. Одного вечора він прийшов з роботи і просто з порога сказав: «Здається, у нас з’явився гарний варіант».
Вадим мав рацію. Варіант виявився справді цікавим, а власник — знайомим свекрухи. Геннадій Сергійович, колишній колега Алевтини Борисівни, шукав швидкого покупця, бо збирався переїхати до сина в інший регіон. Це пояснювало вигідну ціну.
Сама квартира, щоправда, не закохала в себе Маргариту з першого погляду. Всередині панував дух минулого: старі двері, потертій ламінат кольору шоколаду, кухня з «нульових», захаращений непотрібними речами балкон.
Проте, будинок стояв міцно, район був зручний, кімнати — просторі й правильної форми. І найголовніше — ціна була просто чудовою, значно нижчою за ринкові пропозиції. Геннадій Сергійович ще й пообіцяв скинути, якщо Маргарита з Вадимом не будуть зволікати з угодою.
Маргарита не вірила на слово. Вона тричі перевіряла всі документи, замовляла додаткові виписки, радилася з юристом. Вадим жартував, дивлячись на її пильність.
«Ти скоро змусиш його принести довідку, що його прапрадід не обіцяв цю квартиру комусь іншому ще в минулому столітті!» — сміявся він.
«Ось коли принесе — тоді й заспокоюсь», — відповідала Маргарита.
Документи виявилися бездоганними. Угода пройшла швидко, без жодних перешкод.
Після того, як усі формальності було залагоджено, Геннадій Сергійович приніс їм чималу в’язку ключів.
«Ось, тут два від квартири, два від спільного тамбура, і один від комірчини в підвалі, що має окремий вхід з двору, — пояснив він. — Не загубіть, такий замок зараз ще пошукати треба».
Маргарита одразу ж запропонувала замінити всі замки. Вадим, щоправда, був не згоден.
«Навіщо? — здивувався він. — Геннадій віддав усі ключі. Замок якісний, дорогий. А нам зараз кожна копійка на рахунку». І справді, витрат було більш ніж достатньо.
Іпотека, переїзд, косметика, щоб оновити стіни, новий холодильник замість старого, який так гудів, ніби готувався до зльоту. А потім ще виявилося, що у ванній кімнаті протікає змішувач, на балконі треба міняти ущільнювачі, а проводка на кухні зроблена «мистецьки», як Вадим жартував.
Питання про заміну замків відклали. І забули. Аж до цього вечора.
Після того телефонного дзвінка Маргарита майже не спала вночі. Вона кілька разів прокидалася від щонайменшого шереху в під’їзді, хоча розуміла: двері замкнені зсередини, ніхто не зможе їх відчинити.
Вранці вона нікому нічого не розповідала, навіть мамі, якій зазвичай телефонувала дорогою на роботу. Їй було вкрай важливо спочатку самій розібратися, що ж сталося.
Маргарита працювала адміністратором у компанії, яка постачала обладнання для ресторанів. День видався на диво спокійним, і близько четвертої години вона домовилася з колегою піти додому раніше. Так, замість звичного часу, вона приїхала майже на дві години раніше.
У ліфті витав чийсь парфум та теплий аромат свіжого хліба. Маргарита піднялася на дев’ятий поверх. Вона вже діставала ключі з сумочки, коли раптом почула дивний звук. Знайомий клацання замка.
Їхнього замка. Серце на мить стислося. Маргарита завмерла. Двері її квартири повільно відчинилися. І на сходову площадку вийшла Алевтина Борисівна.
Кілька довгих секунд вони просто дивилися одна на одну — дві жінки, що несподівано зіткнулися у власному домі Маргарити. В правій руці свекруха тримала ключі, у лівій — синю пластикову теку.
На ній було світле пальто, яке Маргарита добре знала, і звичайні міські черевики. Перед нею стояла не розгублена бабуся, яка випадково переплутала двері. Алевтина Борисівна явно розуміла, звідки вийшла. І так само явно не очікувала побачити невістку.
«Рито? А ти чого так рано?» — першою порушила мовчанку свекруха, хоча її голос звучав не зовсім впевнено.
Маргарита не відповіла на запитання. Її погляд ковзнув до ключів у руці Алевтини Борисівни.
«А ви чому всередині?» — замість цього запитала вона.
Свекруха ледь помітно стиснула губи.
«Та я так, ненадовго заходила», — невизначено промовила вона.
«Бачу», — сухо кинула Маргарита.
«Хотіла дещо подивитись», — додала Алевтина Борисівна, намагаючись зберегти спокій.
«Алевтино Борисівно, звідки у вас ключі від нашої квартири?» — голос Маргарити став твердішим.
Пауза затягнулася. Свекруха нервово озирнулася на сходи.
«Давай не будемо тут, на сходах розмовляти», — запропонувала вона.
«Давайте у квартирі», — відповіла Маргарита, широко відчинивши двері і жестом запрошуючи свекруху пройти всередину.
На кухні Алевтина Борисівна зняла пальто, акуратно повісила його на спинку стільця, а синю теку поклала перед собою. Вона поводилася так, ніби сталася дрібне, незначне непорозуміння. Маргарита ж залишилася стояти.
«Так звідки ключі?» — повторила вона запитання.
«Геннадій дав», — тихо промовила свекруха.
Маргариті здалося, що вона недочула.
«Який Геннадій?»
«Геннадій Сергійович. Той, у якого ви квартиру купували».
«Він вам залишив ключі?»
«Так».
«Коли?»
«Перед тим, як поїхати».
Маргарита повільно сіла навпроти.
«Тобто пів року у вас були ключі від нашої квартири?»
«Не пів року. Трохи менше».
«О, це кардинально все міняє», — процідила Маргарита з прихованою гіркотою.
Алевтина Борисівна нахмурилась.
«Не треба зі мною таким тоном. Я сюди не красти ходжу».
«А навіщо ви сюди ходите?»
«Іноді перевіряти. Мало що. Ви ж цілими днями на роботі. Вадим постійно по відрядженнях».
«А я вас просила перевіряти?»
«Рито, ну що ти починаєш? У мене ключ був про всяк випадок».
«Про існування цього “всякого випадку” я дізналася хвилину тому».
Алевтина Борисівна зітхнула.
«Геннадій від’їжджав, я попросила залишити комплект. Що тут такого? Якщо трубу прорве чи ще щось».
«А якщо трубу прорве, звідки ви про це дізнаєтеся раніше за мене?»
«Сусіди подзвонять».
«Які сусіди знають ваш телефон?»
Алевтина Борисівна відвела погляд до вікна. Відповіді не було.
Маргарита простягнула руку до синьої теки.
Свекруха миттєво поклала долоню зверху.
«Це моє».
«Ви винесли це з моєї квартири».
«Я нічого не виносила. Я принесла».
«Тоді тим більше цікаво». Маргарита не стала виривати теку. Вона просто відвела руку і пильно подивилася на Алевтину Борисівну.
«Покажіть самі».
Та деякий час сиділа нерухомо, потім поволі відсунула долоню. Всередині лежали копії документів на квартиру.
Маргарита їх упізнала одразу. Це були всі папери на їхню квартиру: план помешкання, витяг з реєстру, кілька сторінок договору купівлі-продажу. І навіть квитанції за комунальні послуги. Але справжнє здивування викликав інший аркуш, що лежав унизу.
Звичайний аркуш у клітинку. На ньому від руки, ручкою, були виведені якісь цифри.
«3,18 × 4,42». Це виглядало як розміри. Під ними — «до вікна 1,27». І ще нижче — «шафа 180?». Маргарита підняла погляд на свекруху, в її очах читалося цілковите нерозуміння.
— Що це означає? — тихо спитала вона.
Алевтина Борисівна відповіла спокійно, наче пояснювала щось очевидне:
— Розміри кімнати.
— Якої кімнати? — запитання Маргарити пролунало вже трохи різкіше.
— Маленької.
Маргарита відчула, як у неї перехопило подих.
— Навіщо вам розміри нашої маленької кімнати?
Алевтина Борисівна раптом поспіхом почала збирати папери докупи.
— Рито, я взагалі планувала спершу поговорити про це з Вадимом.
— Чудово, — Маргарита знову відчула наростаюче роздратування. — Він завтра повертається. Але якщо ви вже кілька тижнів тут із рулеткою порядкуєте, то, мабуть, чекати не варто.
Свекруха застебнула теку.
— Я хотіла озвучити вам гідну пропозицію.
— Яку ж?
— Я свою квартиру продаю.
Маргарита мовчала, намагаючись осмислити почуте. Свекрушина двокімнатна квартира, хоч і не нова, була у гарному стані, в старій дев’ятиповерхівці. Алевтина Борисівна мешкала там сама вже багато років. І раптом продає?
— І що далі? — врешті вичавила Маргарита.
— Я вивчила ринок, — продовжила Алевтина Борисівна. — Якщо продати мою «двушку» і натомість придбати квартиру-студію, то лишиться чимала сума.
— А навіщо вам студія?
— Мені вона не потрібна, — прозвучало у відповідь.
Маргарита відчувала, як пазл починає складатися, і це зовсім не радувало. Вона відчайдушно сподівалася помилитися у своїх здогадках.
— То навіщо її купувати?
Свекруха подивилася на неї з таким виглядом, ніби пояснювала щось абсолютно очевидне навіть для дитини.
— Як інвестицію. Можна буде здавати. А ті гроші, що залишаться, я віддам Вадиму, щоб ви могли частково погасити іпотеку.
На мить Маргарита справді розгубилася. Пропозиція звучала аж надто щедро. Борг за іпотекою був суттєвим, і якщо внести достроково майже мільйон гривень, щомісячні платежі стали б значно легшими. Але одне-єдине питання зависло в повітрі.
— А жити ви де будете?
— Тут, — Алевтина Борисівна вимовила це абсолютно спокійним тоном.
Маргарита перевела погляд на той самий аркуш із замірами.
— У маленькій кімнаті?
— Вона зовсім не маленька, — відмахнулася свекруха. — Майже чотирнадцять метрів. Мені одній цілком вистачить.
— То ви її тому й заміряли?
— Хотіла перевірити, чи стане туди мої меблі.
— У нашу кімнату.
— Рито, ну навіщо ти кожне слово перекручуєш? — у голосі свекрухи з’явилося роздратування. — Я ж не на кухні спати збираюся. У вас цілих три кімнати.
Маргарита лише гірко посміхнулася. Ні, це не було смішно.
— Одна кімната — це спальня. Друга — Вадимів кабінет і мій робочий куток. А третю ми взагалі-то планували під дитячу, коли прийде час.
— Коли ще той час прийде, — зневажливо відкинула свекруха.
— Це не має значення, — заперечила Маргарита.
— А іпотека у вас уже зараз, — нагадала Алевтина Борисівна. — І платити її ще скільки?
— Двадцять років за договором. Але це наша іпотека.
— А я пропоную вам допомогу.
Маргарита дивилася на жінку навпроти, намагаючись зрозуміти, в який момент допомога перетворилася на вже ухвалене рішення про переїзд.
— Вадим знає про це?
— Ми розмовляли, — ухильно відповіла свекруха.
— Коли?
— Ми ж говорили про це!
— Алевтина Борисівна, я запитую конкретно: Вадим знає, що ви збираєтеся продати свою квартиру, купити студію під оренду, частину грошей віддати нам і переїхати сюди?
Свекруха роздратовано поправила теку.
— Він сам казав, що без даху над головою мене не залишить.
— Це не відповідь.
— Що тобі ще потрібно почути?
— «Так, Вадим погодився» або «ні, Вадим не погодився».
Алевтина Борисівна промовчала.
Цього було достатньо.
Маргарита взяла телефон.
— Зараз йому подзвонимо.
— Не треба смикати його на роботі, — квапливо сказала свекруха.
— Чому? Ви ж збиралися спочатку з ним поговорити.
— Він у відрядженні.
— Саме тому розмова займе дві хвилини.
— Рито!
Маргарита зупинилася.
— Добре. Не буду. Він завтра приїжджає. Поговоримо втрьох.
Алевтина Борисівна підвелася.
— Я не розумію, чому ти влаштовуєш таку виставу. Я ж вам гроші пропоную, а не забираю.
— Гроші в обмін на кімнату і ваше довічне проживання тут.
— Яке ще «довічне»? Ти мене вже хорониш? — обурилася свекруха.
— Я якраз вважаю, що ви ще дуже довго будете жити. Тому й не хочу ухвалювати рішення на тридцять років за десять хвилин.
Свекруха почервоніла.
— Ось значить як.
— А як має бути? Я повинна була радіти, що ви вже заміряли кімнату до того, як повідомили нам про переїзд?
Алевтина Борисівна взяла пальто.
— Із Вадимом поговорю.
— Обов’язково.
— І не треба робити з мене чужу людину.
Маргарита подивилася на зв’язку ключів, яку свекруха вже збиралася покласти в сумку.
— Ключі залиште.
Алевтина Борисівна застигла.
— Навіщо?
— Тому що це ключі від нашої квартири.
— Вони у мене для екстреного випадку.
— Ні. Ви сьогодні прийшли сюди вимірювати кімнату. Учора, судячи з усього, вмикали автомат посудомийки. Це не екстрені випадки.
— Я вчора подивилася, чому вона не працює.
Маргарита на секунду заплющила очі.
Ось і відповідь.
— Ви ще й техніку перевіряли?
— Я побачила, що автомат вимкнений. Вирішила, що ви випадково зачепили.
— Посудомийка несправна. Тому автомат був вимкнений.
— Звідки мені знати?
— Саме так. Звідки вам знати, що відбувається в квартирі, в якій ви не живете?
Алевтина Борисівна роздратовано жбурнула ключі на стіл.
— На.
Ключі дзенькнули об стільницю.
— Тільки потім не дзвоніть мені серед ночі, якщо щось трапиться.
— Не будемо, — твердо відповіла Маргарита.
Свекруха пішла.
Маргарита замкнула двері і довго стояла в передпокої, намагаючись осмислити все, що сталося. Учорашня тривога через нібито несанкціоноване проникнення тепер здавалася майже смішною. Ніхто не зламував квартиру. Ніякого невідомого зловмисника не було. Усе виявилося набагато простіше й набагато гірше.
У голові Маргарити не вкладалося: ключ від їхнього власного затишного гніздечка місяцями лежав у чужій кишені. У кишені людини, якій вони його ніколи не довіряли. І що найгірше — це була Алевтина Борисівна, свекруха.
Лише через добрячу годину, коли перша хвиля обурення трохи вляглася, Маргарита набрала Вадима. Він саме встиг дістатися готелю у відрядженні.
— Вадим, я знайшла нашого непроханого гостя, — видихнула Маргарита.
— Кого? Що ти маєш на увазі? — здивовано запитав він.
— Це була твоя мама, — відповіла вона, відчуваючи, як у горлі знову підіймається гіркий клубок.
— Мама? Що з нею?
— У неї є ключі від нашої квартири.
На тому кінці дроту запала довга мовчанка. Вадим, мабуть, аж присів.
— Які ключі? — нарешті пролунало в трубці.
— Від нашої квартири.
— Цього не може бути!
— Я зустріла її сьогодні біля дверей. Вона якраз виходила від нас.
— Зачекай, Рито. Звідки у неї…
— Геннадій Сергійович залишив.
Маргарита відчула, як її починає трусити від пережитого дня.
— Навіщо? — ледь чутно спитав Вадим.
— Це вже ти сам завтра краще запитай у неї. І у Геннадія Сергійовича заодно.
Маргарита розповіла йому все: про папку з документами, про ці дивні заміри кімнат, і, звісно ж, про шалений план свекрухи продати свою квартиру і переїхати до них. Вадим перебив її лише один раз, коли почув про останнє.
— Який ще переїзд до нас? — його голос був сповнений розгубленості й щирого здивування.
— От і мені теж цікаво, — відповіла Маргарита, відчуваючи, як її роздратування зростає.
— Я нічого такого з нею не обговорював, Рито, клянусь!
— Але вона, схоже, думає інакше.
— Рито, я серйозно.
— Я теж.
Вадим стиха вилаявся.
— Що саме вона тобі сказала?
Маргарита майже дослівно повторила слова Алевтини Борисівни.
— Я колись їй казав, що без даху над головою не залишу. Але це ж було зовсім про інше!
— Про що ж? — Маргарита відчувала, як її терпіння вичерпується.
— Це було років три тому, ще до нашого весілля. У неї тоді платіжки за комуналку сильно зросли, вона скаржилася, що на пенсії важко буде. Я тоді сказав: «Мам, ну якщо зовсім важко стане — розберемося, без даху над головою не залишишся». От і все!
Маргарита гірко посміхнулася.
— І з цього вийшло, що вона переїжджає в нашу третю кімнату.
— Мабуть, — голос Вадима звучав виснажено.
— Вона вже туди меблі приміряє.
— Завтра ж приїду, — рішуче сказав Вадим.
— Тільки, будь ласка, без твого звичного: «мама просто хотіла як краще», добре?
— Не буде, — твердо пообіцяв він.
Маргарита почула в його голосі величезну втому, але водночас і непохитність.
— І ще, Вадим.
— Що?
— Якщо ти справді вважаєш її варіант гарним, скажи мені це одразу. Не завтра при ній.
— Не вважаю.
— Навіть заради грошей?
— Особливо заради грошей.
Маргарита здивувалася.
— Чому саме особливо?
— Бо потім усе наше життя буде сповнене нагадувань про те, скільки ж їй обійшовся той куточок у нашій квартирі, — Вадим зітхнув.
Він влучив у саму ціль. Маргарита вперше за весь вечір щиро посміхнулася.
— Гаразд, — сказала вона. — Приїжджай.
Вадим повернувся наступного дня, близько сьомої вечора. Валізу залишив прямо в передпокої, навіть куртку не зняв, так поспішав.
— Ключі де? — спитав він.
Маргарита показала на тумбочку.
Він взяв в’язку, повертів у руках, ніби розглядаючи рідкісний експонат.
— Точно наші, — констатував Вадим.
— А я сподівалася, що це ключі від сусідньої квартири, і твоя мама просто випадково живе подвійним життям, — відповіла Маргарита, намагаючись додати легкості, хоча їй самій було не до сміху.
Вадим пильно подивився на неї.
— Злишся?
— Вже менше, — зізналася вона. — Вчора хотілося просто зняти двері з петель і забрати їх із собою на роботу.
Він хмикнув, уявляючи таку картину.
— Я зараз Геннадію Сергійовичу подзвоню.
— Дзвони.
Геннадій Сергійович відповів майже миттєво. Вадим увімкнув гучний зв’язок.
— Геннадію Сергійовичу, добрий вечір. У мене до вас є дивне питання. Ви моїй мамі ключі від квартири залишали?
На тому кінці дроту виникла незручна пауза.
— Так вона ж попросила, — нарешті відповів Геннадій Сергійович.
— Це я вже зрозумів. Чому?
— Вадим, я думав, ви в курсі.
— Не в курсі.
Геннадій Сергійович явно розгубився.
— Слухай, ну тоді вибач. Я взагалі без задньої думки. Вона ж твоя мати, ми тридцять років знайомі. Я якось вирішив, що…
— Розумію.
— Треба було тобі подзвонити.
— Треба було, — коротко відповів Вадим.
— От тут мій промах. Я не подумав.
Маргарита втрутилася в розмову.
— Геннадію Сергійовичу, скажіть, будь ласка, інших комплектів ніде не лишилося?
— Ні. Точно ні. Був ваш основний, другий комплект і ось цей. Більше не робив.
— Від комори? — уточнила Маргарита.
— Один вам віддав. Другий… Зачекайте.
Маргарита з Вадимом одночасно переглянулися.
— Який другий? — спитав Вадим.
— По-моєму, у сина лежав. Коли він ще тут жив. Але це років п’ять тому було. Я уточню.
Після дзвінка в передпокої кілька секунд було тихо. Потім Маргарита порушила тишу.
— Замок у коморі теж міняємо.
— Навіть не обговорюється, — погодився Вадим.
Він дістав телефон.
— Будівельний магазин працює до дев’ятої. Я встигну.
— Сьогодні? — здивувалася Маргарита.
— Рито, якщо відкладу до вихідних, ти вночі сама побіжиш купувати, — усміхнувся Вадим.
— Правильно мене знаєш.
Він поїхав за новою серцевиною для замка. Алевтині Борисівні зателефонував уже з машини. Розмова була недовгою. Вона спочатку намагалася пояснити, що хотіла «якнайкраще», потім обурилася дзвінку Геннадію Сергійовичу, а тоді запитала, чому син розмовляє з нею «як із чужою». Вадим не підвищував голосу.
— Мамо, тому що ти взяла ключ від нашої квартири без нашого дозволу.
— Я не брала! Мені дали!
— Ти попросила.
— А яка різниця?
— Велика.
— Я ж твоя мати!
— Саме тому я тобі і кажу спокійно. Чужій людині я б зараз зовсім інше говорив.
Маргарита чула лише частину розмови, але розуміла, що Вадим був непохитний.
Потім він сказав:
— І квартиру свою не продавай.
У трубці Алевтина Борисівна щось швидко заговорила.
— Ні, не через Риту. Я сам тобі кажу. Не продавай квартиру заради того, щоб закривати нашу іпотеку.
Знову пауза.
— Тому що ми тебе до себе жити не кликали.
На цьому розмова фактично закінчилася. Через сорок хвилин Вадим повернувся. В руках у нього була нова серцевина, викрутка, яку він навіщось купив, хоча вдома їх було дві, і невеликий пакет кріплення.
— Викрутка навіщо? — запитала Маргарита, не приховуючи подиву.
— Хороша, — коротко відповів він.
— У тебе дві хороші, — зауважила вона.
— Ця з храповим механізмом, — пояснив Вадим, ніби це був вирішальний аргумент.
— Дуже вагома причина, — посміхнулася Маргарита.
— Після сьогоднішнього дня маю повне право на емоційні покупки.
Серцевину Вадим поміняв за якихось двадцять хвилин, швидко і впевнено.
Стара серцевина з глухим скреготом вийшла зі свого гнізда в замку. Вадим трохи повозився, кілька разів тихо пробурмотів щось собі під ніс, а потім нарешті витягнув металевий циліндр і поклав його на підлогу.
Маргарита дивилася на цей шматок металу з дивним полегшенням. Ніби ось вона, та межа, що відділяла їхній особистий простір від сторонніх поглядів.
— І ось ця дрібничка майже пів року тримала нашу квартиру від усіх, хто міг мати ключі?
— Не починай, будь ласка.
— Я просто підраховую вартість нашої економії, — відповіла Маргарита, дивлячись на нього.
— Згоден, — зітхнув Вадим. — Я був не правий.
— Записати дату цього визнання? — посміхнулася вона.
— Можеш вирізьбити її на стіні, якщо хочеш.
Новий механізм замка став на місце ідеально, без найменших зусиль. Вадим ретельно перевірив кожен ключ, кілька разів зачинив та відчинив двері, як іззовні, так і зсередини.