– Повертайся додому до мами, Вадиме! Хлопчик на побігеньках мені тут більше не потрібний.
Двері зачинилися, залишивши колишнього чоловіка на сходовому майданчику з його пузатою спортивною сумкою. Наталя повернула замок і притулилася спиною до прохолодної стіни передпокою.
Вперше за дванадцять років у її будинку було так, як хотіла вона сама.
…А почалося все два місяці тому зі звичайної телефонної розмови, яку Наталя змушена була слухати через тонку стінку хрущовки.
– Я її, Зою, винятково з жалю в будинку терплю.
Тетяна Павлівна говорила в слухавку телефону навмисне голосно. Так, щоб було чути навіть при зачинених дверях ванної, де Наталя виводила пляму на дитячій куртці.
– Голодранка. Якби не мій Вадик, пішла б світом із простягнутою рукою. Хрест свій несу, Зою! А що робити? Терплю.
Наталя сполоснула долоні під струменем води, струсила краплі над раковиною і витерла руки об прихват.
Дві жінки в одному будинку – це завжди випробування. Особливо коли одна з них вважає себе повноправною господаркою всесвіту, а друга просто намагається вижити на своїй скромній території.
Дванадцять років шлюбу у чужій квартирі привчили Наталю до глухої оборони. Вона не вступала у суперечки, не реагувала на шпильки, просто мовчки тягла свій побут, роботу у супермаркеті та виховання сина.
– Он, за Михайлом, скільки років ходила! – не вгамовувалася за стіною свекруха, перемкнувшись на нову тему. – Хто йому варив супчики? Я! Хто порошинки здував? Теж я! Всю душу в старого вклала. Надірвалася зовсім.
Наталя тільки посміхнулася до себе.
Дід Михайло, двоюрідний дядько свекрухи, пішов півтора місяці тому. Старий мешкав у гарній двушці по лінії метро. Останні чотири роки Тетяна Павлівна розігрувала перед усіма сусідками виставу під назвою «свята мучениця».
Раз на тиждень вона купувала набір дешевих курячих спинок, варила з них каламутний бульйон. Переливала це варево у пластикове відерце від майонезу та урочисто несла хворому родичу.
На цьому її велика турбота закінчувалася. Ні прибрати, ні помити, ні просто посидіти поговорити – Тетяні Павлівні завжди було ніколи.
У передпокої грюкнули вхідні двері. Наталя визирнула з кухні. На порозі тупцював Вадим. Він квапливо стягнув куртку, кинув її повз гачок і якось злодійкувато озирнувся на всі боки. Вигляд у чоловіка був пом’ятий, волосся скуйовджене.
– Мама у себе? – напівголосно спитав він, уникаючи дивитися дружині у вічі.
– Із Зоєю по телефону страждає, – сухо відповіла Наталя. – Знову розповідає, як надірвалася з дідом Мишком.
Вадим переступив із ноги на ногу.
– Тут така справа, Наталко…
Він затнувся і зиркнув на зачинені двері материної кімнати.
– Я до дядька Михайла на квартиру їздив. Хотів замки поміняти, щоб пустити квартирантів. Мати ж веліла.
Двері відразу ж відчинилися. З кімнати випливла Тетяна Павлівна. Телефон вона вже встигла сховати в кишеню домашніх штанів. Її очі жадібно блиснули.
– Ну, що? Поміняв? – Відразу насіла вона на сина.
– Ні, мамо.
– Як це ні? – обурилася свекруха, підбадьорившись. – Я кому сказала, сьогодні все зробити! Там уже рієлтор чекає, я їй зателефонувала. Квартира по лінії метро – це тобі не жарти. Здаватимемо, пустимо, гроші на внесок. А цю…
Вона зневажливо кивнула на Наталю.
– А цю на дачу відправимо грядки полоти перед зимою. Раз сенсу від неї в будинку нуль. Нехай хоч відпрацює свій шматок хліба. Давай ключі від квартири, сама поїду та з майстром домовлюся. Опудало.
Вадим відступив на крок ближче до вхідних дверей, наче готуючись до втечі.
– Не вийде, мамо. Там нові господарі вже.
На кухні повисла важка пауза, що порушується тільки цоканням годинника. Тетяна Павлівна завмерла з відкритим ротом.
– Які ще господарі? – її голос зірвався на вереск. – Ти що несеш? Дядько Мишко самотній був! Я його єдина рідня! Я йому найкращі роки віддала!
– Мамо, заспокойся!
– Та я тобі зараз заспокоюся! – Тетяна Павлівна гримнула кулаком по кухонному столу. – Хто посмів мою квартиру забрати? Це шахраї! Я в поліцію піду!
Вадим винно глянув на Наталю, потім знову на матір.
– Дядько Мишко дарчу оформив ще за життя, мамо. Пів року тому. На Наталку.
Наталя мовчки сперлася обома руками об край столу. Вона чекала на цей момент. Чекала спокійно і без зловтіхи.
Обличчя свекрухи пішло бридкими бурими плямами. Вона переводила шалений погляд з сина, що переминався в коридорі, на незворушну невістку.
– Що?.. – прошипіла Тетяна Павлівна.
– Що чули, – озвалася Наталя. – Квартира діда Мишка належить мені. Законно та остаточно.
– Та як ти посміла? – Свекруха рвонула вперед, але Вадим боязко втиснувся між нею та кухонним столом.
– Змія підколодна! – репетувала Тетяна Павлівна, намагаючись відсунути сина. – Стерво! Обкрутила хворого старого! Обікрала! Я йому бульйони тягала!
– Ваші каламутні бульйони зі спинок він в унітаз виливав. Я сама бачила.
Наталя не відступила ні на крок. Голос її звучав холодно та чітко.
– Що ти несеш? – злетіла свекруха.
– То й несу. Поки ви перед Зоєю телефоном розпиналися про свій тяжкий хрест, я до нього після змін у супермаркеті їздила.
Наталя схрестила руки на грудях, дивлячись прямо в очі свекрухи, які вона шалено витріщила.
– Я йому підлогу мила. Я його з ложки годувала, коли він уже не міг. Я йому памперси міняла і білизну прала. На свої гроші нормальну їжу купувала, між іншим.
– Тому, що ви на рідного дядька жодної гривні не витратили. Тільки відерця з-під майонезу для виду тягали, щоб сусідки бачили вашу святість.
– Брехня! – виплюнула свекруха, але не впевнено.
– Та яка брехня? – Наталя криво посміхнулася. – Ви хоч знаєте, які пігулки він приймав? Ви хоч раз йому підстригли нігті? Ні! Ви чекали, коли його не стане, щоб квартирку здавати. А він усе бачив. І все розумів.
Вадим спробував вклинитися у це жіноче бушідо .
– Наташ, ну що ти починаєш? – Занив він. – Мама ж справді намагалася, як могла. Навіщо нам чуже брати? Нам скандали у сім’ї не потрібні. Перепиши на матір, і річ із кінцем. Віддай по-доброму!
Наталя поволі перевела погляд на чоловіка. Дванадцять років. Дванадцять років вона дивилася на цього дорослого здорового лобура і чекала, що він хоч раз стане чоловіком.
За всі ці роки він жодного разу не заступився за неї перед матір’ю. Він завжди ховався в гаражі чи втикався у телефон, коли Тетяна Павлівна влаштовувала розноси за не так попрасовані сорочки чи пересолений суп.
І зараз, коли її поливали брудом, він знову просив її прогнутися! Щоб йому було зручніше.
– Значить так, – Викарбувала Наталя.
Вона відштовхнулася від столу і пройшла повз чоловіка в коридор. Дістала з антресолі стару сумку і кинула її на пуф.
– Вадиме. Речі я зберу надвечір.
Чоловік незрозуміло заморгав.
– У сенсі? Куди?
– До себе додому, – відрізала Наталя. – Сина заберу з садка, і ми підемо. Благо, тепер нам є куди йти.
– Наталко, ти що надумала? – обурився Вадим, роблячи крок до неї. – Через якусь квартиру сім’ю руйнувати? А як же я?
– А ти залишайся з мамою! – Наталя почала методично скидати свої речі з полиць у сумку. – Їй якраз доглядальниця на старість скоро знадобиться. Безплатна. І щоб супчики за розкладом варили. Ти впораєшся.
– Та як ти смієш! – знову заголосила з кухні Тетяна Павлівна. – У моїй хаті! Погань невдячна! Геть пішла!
– Кріпацтво давно скасували, Тетяно Павлівно, – кинула Наталя через плече. – Розважайтеся тут самі. Без мене.
У спину їй летіли прокльони. Крики про невдячність, погрози небесними карами та обіцянки пустити світом. Вона вже їх не слухала. Просто збирала речі.
Минуло два місяці. Життя дивним чином налагодилося, як тільки з нього зник фоновий шум вічного невдоволення.
Наталя зробила легкий косметичний ремонт у помешканні діда Михайла. Викинула старі продавлені меблі, відмила до блиску вікна, повісила світлі штори.
Син пішов у хорошу школу прямо на подвір’ї будинку. Хлопчик більше не здригався від кожного гучного звуку і почав нормально спати.
Аліменти Вадим переказував зі скрипом. Надсилав дрібницю, щоразу супроводжуючи банківський переказ довгими скаргами в месенджері. Писав про те, як йому важко, як несправедливо з ним вчинили на роботі, як усе дорожчає.
Наталя ці повідомлення не читала, просто скидала з екрану. Їй вистачало своєї зарплати, щоб жити спокійно і ні від кого не залежати.
У середу ввечері вона пекла шоколадний пиріг на кефірі. По квартирі плив затишний запах ванілі. У двері несподівано подзвонили.
Наталя сполоснула руки, витерла їх кухонним рушником та підійшла до дверей. Глянула у вічко. На сходовому майданчику тупцював Вадим. Біля його ніг стояла та сама величезна пузата спортивна сумка.
Вона повернула замок і прочинила двері, залишивши накинутий металевий ланцюжок.
– Чого тобі? – спитала вона без виразу.
Вадим спробував протиснутися всередину, але ланцюжок натягнувся до краю, не пускаючи його далі порога.
– Наташ, пусти, га? – Голос у колишнього чоловіка був дуже жалюгідний і слізний.
– Чого прийшов, питаю? Пиріг не для тебе випікається.
– Мати зовсім з котушок злетіла, – промимрив Вадим, притискаючись чолом до одвірка. – Пиляє і пиляє з ранку до ночі.
– То не так сів, то не то купив, то грошей мало даю, то не прибрав за собою. Я більше не можу! Жити із нею абсолютно неможливо!
Наталя сперлася плечем об одвірок.
– Треба ж. А дванадцять років було можливо?
– Ну Наталко! Я ж твій чоловік!
– Колишній, Вадиме! Колишній, – і слава богу.
– Та кинь ти ображатись! – Вадим спробував натягнути на пом’яте обличчя спокусливу посмішку. Вийшло криво та непереконливо.
– Я сумку ось зібрав. З речами. Зовсім пішов. Давай почнемо все спочатку? У твоїй просторій квартирі благодать жити. Місця всім вистачить. І пирогами смачно пахне. Я ж знаю, ти без мене сумуєш.
Наталя мовчки глянула на пузату сумку біля його ніг. Потім перевела уважний погляд на обличчя Вадима. Жодного жалю всередині не ворухнулося. Тільки легка гидливість, ніби побачила роздавленого на асфальті жука.
– Повертайся додому до мами, Вадиме! Хлопчик на побігеньках мені тут більше не потрібний.
– Наташ! Ну, куди я піду? – заволав він, хапаючись за край дверей. – Вона мене поїдом їсть!
– Це ваші сімейні труднощі!
Вона спокійно зачинила двері і клацнула замок на два оберти. На майданчику колишній ще довго тупцював на одному місці, супроводжуючи своє чатування важким зітханням, а потім понуро поплентався вниз сходами.
Наталя поправила килимок біля порога та пішла на кухню. Пиріг саме встиг, і треба було кликати сина вечеряти…