Марина вже відчувала присмак відпустки на язиці. Духмяні карпатські трави, тепла вода термального басейну, що обіцяла змити всю втому — про це вона мріяла ще з зими. На залізничному вокзалі було задушливо, навіть попри гудіння вентиляції, але її настрій це не псувало.
Вона з Ігорем підійшла до табло: поїзд на Трускавець світився зеленим, посадка вже почалася. Марина поправила ремінь дорожньої сумки і потягнулася за паспортом, відчуваючи, як серце солодко стискається в очікуванні.
А от Ігор чомусь не поспішав. Він ніби приріс до місця, переминаючись з ноги на ногу, і весь час озирався на вхід, крізь обертові двері, ніби когось чекав.
— Ходімо, — сказала Марина, кивнувши туди, де майже не було черги. Вона подбала про все: квитки оформлювала сама, через свій профіль, за гнучким тарифом, щоб мати можливість внести зміни, якщо раптом з відпусткою на роботі виникнуть якісь проблеми.
— Зачекай, — Ігор сховав руки в кишені своєї легкої куртки. — Зараз Оксана підійде.
Марина ошелешено подивилася на нього. Яка Оксана? Сестра Ігоря жила на іншому кінці Києва, вони лише разів зо два на рік перекидалися кількома фразами по святах. Її поява на вокзалі, та ще й таким ранком, здавалася цілковито безглуздою.
За кілька хвилин з натовпу таки виринула Оксана. На ній був новенький велюровий костюм для подорожей, а в руках вона везла чималу пластикову валізу. Її обличчя аж світилося від передчуття майбутнього відпочинку.
— Привіт, родичі! — бадьоро кинула вона, зупиняючись поруч і обмахуючись роздрукованим на домашньому принтері квитком. — Ну що, встигаємо?
Марина перевела погляд на чоловіка. Ігор раптом посміхнувся — тією самою знайомою, поблажливою посмішкою, якою він завжди супроводжував свої рішення, що не підлягали жодному обговоренню.
— Марино, тут така справа, — почав він, дивлячись кудись на табло, тільки не Марині в очі. — Путівку я віддав сестрі. У неї на роботі зараз такі труднощі, начальство постійно чіпляється, нерви геть здають. Їй санаторій просто необхідний. А тобі й дачі вистачить. Ти ж сама казала, що хотіла новими клумбами зайнятися. Я їй квиток вже переоформив через знайому в агентстві, тож ти можеш їхати додому.
Оксана стояла поруч, навіть не намагаючись приховати самовдоволений вираз обличчя. Вона поправила ручку валізи і подивилася на Марину з неприхованою зверхністю.
— Як це — віддав? — Марина вимовила це повільно, намагаючись осягнути весь абсурд того, що відбувається. — Я ж сама оплачувала цей тур. Я купувала квитки зі своєї картки.
— Ой, та годі вже, — відмахнувся Ігор, наморщивши лоба. — Я тобі потім перекину частину грошей, подумаєш. Ми ж сім’я, треба розуміти одне одного. Я вже все вирішив, Марино. Не влаштовуй тут драм привселюдно. Їдь собі на дачу, відпочинь на свіжому повітрі.
Він потягнувся до її сумки, певний, що вона зараз мовчки розвернеться, покірно віддасть йому речі, які він планував забрати з собою, і поїде електричкою на дачу — полоти бур’яни.
У його світі це було цілком нормально: поставити жінку перед фактом, прикритися турботою про сестру і просто забрати те, що належало їй по праву.
Марина не відсмикнула сумку. Просто зробила крок назад.
— Добре, — сказала вона рівним, майже порожнім голосом.
Ігор задоволено кивнув, а Оксана, нарешті, зобразила на обличчі удаване співчуття:
— Марино, ти тільки не сердься. Мені й справді потрібно відновитися. Привеземо тобі сувенір.
Вони розвернулися і рушили до пункту перевірки квитків, де вже зібралася чимала черга. Ігор котив свою валізу, Оксана йшла слідом, захоплено розглядаючи вітрини газетних кіосків.
Марина залишилася стояти на місці. Всередині не було ні бажання бігти за ними, ні влаштовувати скандал. Було лише чітке, кришталево ясне розуміння: цей чоловік щойно викреслив її з її ж власних планів, вирішивши, що її обурення, як і раніше, обмежиться парою фраз.
Адже так завжди було, коли він віддавав їхню спільну машину братові на вихідні або скасовував спільні походи в гості.
Вона дістала телефон і відкрила додаток залізничної компанії. Квитки досі значилися в її особистому кабінеті.
Хоч Ігор і міняв дані пасажира через якогось агента, сама бронь на поїздку все ще висіла на її профілі — адже оплата пройшла з її картки, і прив’язана була саме до її акаунту.
Марина підійшла до стійки представника залізничної компанії, що стояла осторонь від загального потоку пасажирів.
— Доброго ранку. Мені потрібно анулювати бронювання, — сказала вона, простягаючи паспорт. — Повністю. На обох пасажирів.
Співробітниця у фірмовій хустці взяла документ і швидко застукала по клавіатурі.
— Хвилинку. Так, бачу вашу бронь на два місця. Тариф зворотний, утримання становитиме невеликий відсоток за операцію. Кошти повернуться на банківську картку, з якої здійснювалася оплата. Підтверджуєте скасування?
Марина подивилася в бік черг на посадку. Ігор та Оксана стояли приблизно посередині. Чоловік щось жваво розповідав сестрі, активно жестикулюючи.
— Підтверджую, — відповіла вона.
— Готово, — дівчина повернула Марині паспорт і простягнула чек з підтвердженням операції. — Ваша бронь анульована.
Марина прибрала документи в кишеню, розвернулася і рушила до виходу з вокзалу. На вулиці вже яскраво світило ранкове сонце. Вона викликала таксі й назвала адресу дачі. Ігор мав рацію в одному: їй і справді варто було поїхати за місто.
Дорога зайняла близько години. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи за деревами, що проносилися повз, і розмірковувала про те, що має статися далі.
Телефон затріщав, коли вона відкривала хвіртку. На екрані висвітилося фото Ігоря.
— Марино, що це за фокуси?! — його голос зривався від обурення. — Ми стоїмо біля пункту перевірки квитків, а нам заявляють, що квитки скасовано! Дівчина каже, що бронь знята власником акаунту! Що ти накоїла?
— Я скасувала поїздку, Ігоре, — відповіла Марина, заходячи до передпокою дачного будинку. — Обидва квитки. Бронь на готель я скасую за півгодини, як тільки ввімкну ноутбук.
На тому кінці зависла довга пауза, порушувана лише оголошеннями диспетчера вокзалу на задньому тлі.
— Ти зовсім здуріла?! — нарешті вичавив він. — Ми тут з речами стоїмо! В Оксани відпустка оформлена!
— У мене теж відпустка, — спокійно відповіла Марина, опускаючи сумку на дерев’яну підлогу. — Я її планувала, чекала і оплачувала. Ти вирішив розпорядитися моїми планами на свій розсуд. Я розпорядилася своїми грошима на свій.
— Ти просто мстива! — обурився він. — Могла б просто поїхати на дачу, як домовлялися! Як ми тепер поїдемо? Нові квитки на найближчий поїзд коштують удвічі дорожче!
— Це вже не мої турботи, Ігоре. Розбирайтеся самі. І так, мені дачі цілком вистачить.
Вона натиснула відбій і перевела телефон у беззвучний режим.
Дім зустрів її запахом соснових дощок та сухих трав. Марина пройшла на кухню, відчинила вікно, впускаючи ранкове повітря. На столі стояла кружка, яку вона забула помити минулими вихідними.
До самого вечора вона займалася простими справами: протерла пил, полила квіти, посиділа на веранді. Вона чекала, що Ігор приїде розбиратися того ж дня, але він з’явився лише наступного ранку.
Його машина різко загальмувала біля паркану. Ігор швидким кроком пройшов доріжкою і піднявся на сходинки веранди. Виглядав він стомленим.
— Задоволена? — запитав він, кинувши ключі на стіл. — Ми нікуди не поїхали. Оксані довелося їхати назад додому з валізами.
— Гроші за квитки мені вже повернулися, — відповіла Марина, не відриваючись від пересадки саджанців. — За готель прийдуть за кілька днів.
Ігор важко опустився на садовий стілець.
— Ти розумієш, як ти мене виставила перед сестрою? Ти показала, що тобі абсолютно байдуже до моєї родини.
Марина відклала садові ножиці й подивилася прямо на нього.
— А ти показав, що тобі байдуже до мене. До моїх планів, до мого часу. Ти навіть не спромігся зі мною поговорити. Ти просто поставив мене перед фактом біля пункту перевірки квитків, думаючи, що я за звичкою промовчу.
— Я чоловік, я маю право приймати рішення! — спробував він натиснути авторитетом.
— Ти приймаєш рішення за мій рахунок, — Марина витерла руки паперовим рушником. — Якби ти купив путівку на свої заощадження і вирішив подарувати її сестрі — це твоє право. Але ти взяв те, що організувала і оплатила я.
Він довго мовчав, мабуть, намагаючись знайти нові аргументи, щоб довести її неправоту і змусити її відчувати себе винною. Раніше це завжди спрацьовувало. Але зараз Марині було абсолютно не цікаво слухати його доводи.
— Знаєш, — повільно промовив він, — я думав, ти мудріша. А ти виявилася дріб’язковою. Через якусь путівку готова зруйнувати наші стосунки.
— Не через путівку, Ігоре. А через те, що ти вважаєш нормальним висадити мене з поїзда, щоб посадити туди Оксану.
Він постояв ще трохи, чекаючи, що вона почне згладжувати кути і запропонує компроміс. Але Марина просто повернулася до саджанців.
Ігор розвернувся і пішов. Дверцята машини гучно грюкнули, і незабаром шум мотора стих за поворотом.
Марина залишилася на веранді. Попереду був довгий і неприємний процес розподілу майна, розмови з родичами та побутові складності, від яких нікуди не дітися.
Але зараз, перебуваючи на дачі, яку чоловік вважав для неї стелею можливостей, вона розуміла головне: вона вперше за довгий час захистила свої кордони. І цей крок вартував усіх зірваних планів.