– Рідного чоловіка на вулицю виставляєш серед білого дня? Та як у тебе совісті вистачило! Оступився мужик, біс поплутав, з ким не буває! Люди в селищі дізнаються – сорому не оберешся! – Не виставляю, Євдокіє Георгіївно! Повертаю законній господині! Ви ж любите повторювати, що сім’я – це святе? Ось і забирайте годувальника до себе

– Будемо вечеряти, чи як? – Сашко з гуркотом зайшов у передпокій. Скинув біля порога важкі черевики, що аж один відлетів до плінтуса.

Темну куртку кинув прямо на взуттєвий стелаж, навіть на плічка не повісив. Пригладив п’ятірнею рідке волосся на потилиці.

Від коміра його светра несло нудотним, задушливим жіночим жасмином. Жодної морозної свіжості чи дорожнього пилу там і близько не відчувалося.

Серафима сиділа за робочим столом біля балконних дверей. Пальці завмерли на комп’ютерній мишці.

На широкому моніторі світилася багатошарова схема вентиляційних вузлів для складського комплексу. Очі від дрібних цифр боліли вже з самого ранку.

– Вечері немає, Сашко.

Вона не стала обертатися, тільки опустила повіки, перечікуючи хвилю нудоти, що накотила.

– У сенсі немає?

Чоловік ступив у кімнату,  розстібаючи комір пом’ятого поло. Ремінь з важкою пряжкою глибоко врізався в боки, що обпливли.

– Чоловік три доби на ногах без перепочинку! Я по базам мотався, метал вибивав, спини не розгинав! Ти цілими днями в чотирьох стінах дупу просиджуєш, навіть макарон з тушкованкою відварити полінувалася?

– На тумбі біля дзеркала подивися.

Сашко скривив рота, але до тумби підійшов. Взяв двома пальцями зім’ятий паперовий прямокутник.

– І що це за макулатура?

– Чек із мотелю на двадцять сьомому кілометрі. Три доби у двомісному номері з лазнею та терасою. Оплата з твоєї кредитки в п’ятницю ввечері.

Сашко пирхнув. Ні тіні збентеження на широкому обличчі не проступило. Він лише поблажливо примружився, поправив масивний металевий браслет на правому зап’ясті і важко опустився на табурет біля шафи.

– І заради цієї нісенітниці ти концерт затіяла? Треба було людину врятувати по роботі. Дівчина проєкт вела, перенервувала, начальник її ледве живцем не зжер. Я, як старший зміни, її підтримав, вивіз на свіже повітря.

– Тобі який сум? Ти одягнена, взута, дах над головою є. Сидиш тут у теплі, мишкою клацаєш на своє задоволення. Чого тобі не вистачає?

– Совісті твоєї не вистачає, Сашко!

– Ой, почни ще сльози лити!

Він прикро махнув рукою, наче відганяв настирливу муху.

– Я мужик, чи хто? Чоловікові іноді перепочинок належить. Тобі п’ятий десяток пішов, Сімо. Подивися на себе в трюмо: домашня кофта з витягнутими рукавами, хвостик рідкий.

– Інша б на твоєму місці сорочку попрасувала та на стіл зібрала, поки чоловік удома. А ти гонор показуєш!

У замку вхідних дверей заскреготіло залізо. Пролунало знайоме клацання, і по лінолеуму передпокою застукали нетерплячі підбори.

– Сашко, синку, ти живий дістався?

В кімнату зайшла Євдокія Георгіївна. Розстебнуте сукняне пальто з пишним каракулевим коміром робило її схожою на птаха.

Колишня завуч районної школи навіть на пенсії кроку не ступала без звички наводити лад на чужій території.

У руках свекруха стискала об’ємистий поліетиленовий пакунок, від якого пахло смаженою цибулею.

– Дістався, мамо, – простяг Сашко, витягаючи ноги.

– Тільки вдома замість нормальної їжі – допит третього ступеня. Сидить ось, на порожньому місці скандал ліпить.

Євдокія Георгіївна відразу зміряла невістку важким поглядом поверх рогових окулярів.

– Серафимо, ти знову за своє? Чоловік три доби сім’ю на своєму горбі тягнув! – Годувальник у хату зайшов, хитається від втоми! Замість того, щоб чоловіка обігріти, тарілку гарячого супу подати, ти йому нерви тріпаєш?

– Ваш годувальник ці три доби провів за містом із молодою практиканткою, – сказала Серафима.

Свекруха навіть бровою не повела. Поклала пакунок на край підвіконня, акуратно розправила поділ спідниці і гордо підійняла підборіддя.

– І що з того? Чоловіча натура така, треба розуміти! Сашко з ранку до ночі на будбазі змагається за кожну гривню. А ти на всьому готовому влаштувалася!

Подумав хлопець про роботу, змінив ситуацію, розвіявся – трагедію вселенську роздмухала! Розумна баба вдасть, що не помітила, ліжко перестеле та помовчить. Куди ти лізеш зі своїми бабськими образами?

– Нікуди я не лізу!

– Ось і сиди рівно!

Сашко посміхнувся, перекинувши ногу через коліно. Пихи в його позі тільки додалося.

– Куди ти подінешся з моєї квартири? Без мене пропадеш на другий же день. Повиєш у подушку і сама прощення просити побіжиш. Подітися тобі нікуди!

Серафима на мить примружилася. Пальці на краю столу затремтіли. Важка, в’язка втома навалилася на плечі, стиснувши скроні тугим залізним обручем. Вісімнадцять років спільного життя промайнули перед очима сірими буднями.

Вона згадала, як терпіла його нескінченні причіпки, як слухала повчання свекрухи про жіночу долю, як заощаджувала на чоботях, поки чоловік змінював гуму на своїй старій іномарці.

Жодних сліз не було. Усередині залишилася лише гулка, виморожена порожнеча.

Вона розвернула монітор у бік шафи.

– Сашко, покажи матері, скільки ти мені перевів на господарство за минулий місяць.

– Тобі яка справа? – Огризнувся чоловік. – Скільки вийшло, стільки й дав!

– Кішкини сльози ти дав! Рівно стільки, щоб двічі в магазин по хліб і крупу сходити. – Тому що половину твого заробітку вирахували за биті плити на складі, а решта пішла на бензин і твій тютюн. А тепер подивись сюди!

Вона клацнула кнопкою, відчиняючи банківську сторінку зі списком вхідних розрахунків.

– Це закриті угоди на інженерні мережі за квартал. Я проєктую вентиляцію для трьох торгових мереж міста.

– Поки ти на дивані міркував про важку чоловічу долю, я цілодобово з-за цього столу не вилазила. Моїх гонорарів за один тиждень вистачить, щоб закрити всі твої піврічні потуги.

Євдокія Георгіївна нервово смикнула каракулевий комір пальта.

– Казки не розповідай! Сашко, не слухай її, це бабські фокуси, з інтернету картинок завантажила!

– Далі слухаємо, – Серафима підвелася зі стільця.

Голос лунав без надриву, але слова падали важко, як сирі цеглини.

– Ти щойно заявив: «куди ти подінешся з моєї квартири». Повтори ще раз!

– І повторю! – Підвівся Сашко, хоча в очах уже майнула розгубленість. – Ми тут майже двадцять років живемо!

– Ми тут живемо, бо цю двушку мій рідний дід залишив мені задовго до того, як ти взагалі в нашому місті з’явився. – Ти сюди прийшов із однією спортивною сумкою, в якій лежали двоє рваних треників та запрана футболка.

– Ти за вісімнадцять років у цих стінах цвяха не вбив без крику та скандалу. Вся твоя законна житлова площа – тісна кімната у мами на п’ятому поверсі в хрущовці.

В кімнаті зависла важка пауза. За вікном просигналив сміттєвоз, загриміли залізні баки у дворі.

Сашко заціпенів. Сита нахабність повільно сповзала з його обличчя, залишаючи бридкий сірий відтінок під очима.

– Сімо… ти що несеш? Через нісенітницю вирішила сім’ю під укіс пустити?

– Сім’ю ти сам спустив в унітаз у тому мотелі! А я просто прибираю з дому зайве сміття!

Серафима вийшла у коридор. Чоловік і свекруха поплелися слідом.

Біля порогу стояли три великі картонні коробки з-під моніторів, щільно перемотані широким скотчем. На верхній чорним маркером було виведено: «Сашко. Речі, бритва, взуття».

– Твоє добро, – Серафима вказала на коробки.

– Зібрала ще в суботу вранці, коли підтвердила броню в твоєму планшеті. Забирай.

– Серафимо, схаменись! – Євдокія Георгіївна заметушилась, вчепилася синові в рукав куртки, дрібно затрясла головою.

– Рідного чоловіка на вулицю виставляєш серед білого дня? Та як у тебе совісті вистачило! Оступився мужик, біс поплутав, з ким не буває! Люди в селищі дізнаються – сорому не оберешся!

– Не виставляю, Євдокіє Георгіївно! Повертаю законній господині! Ви ж любите повторювати, що сім’я – це святе? Ось і забирайте годувальника до себе!

– Диван у вас вільний, пиріжків з цибулею напечете, шкарпетки за ним виперете. А я батрачити на чужого мужика більше не наймалася!

Сашко смикнувся вперед, намагаючись повернути колишній командний голос:

– Ти пошкодуєш, Серафимо! Кому ти потрібна на п’ятому десятку зі своїми залізками та кресленнями? Через три дні сама на колінах приповзеш!

– Не приповзу, Сашко. Хапай коробки та на вихід!

Вона відчинила вхідні двері на сходовий майданчик і відійшла до стіни.

Сашко розгублено переглянувся з матір’ю. Свекруха судомно смикала гудзики на пальті, але сказати було нічого: невістка стояла спокійно, і сперечатися з нею було марно.

– Коробки хапай, – додала Серафима, –  самі вони сходами не спустяться.

Сашко згорбився. Підхопив першу коробку, другу насилу притис ліктем до боку. Барська постава випарувалася, плечі обвисли. Біля самих дверей він обернувся, скривив губи:

– Лікті кусатимеш! Одна загнешся.

– Обов’язково, – озвалася вона.

Двері зачинилися. Залізний ригель м’яко став на своє місце. Серафима повернулася до столу. Серце калатало десь біля горла, але руки більше не тремтіли.

У кімнаті пахло чужими парфумами й остиглим печеним тістом. Вона рішуче підхопила залишений свекрухою пакунок із пиріжками й викинула його у сміття.

Потім сіла у робоче крісло, присунула клавіатуру та відкрила розрахункову відомість по наступному об’єкту.

Минуло два місяці.

Кінець листопада накрив місто ранніми сутінками і колючим мокрим снігом, який дрібно стукав по пластикових підвіконнях. Серафима закінчувала складний розділ опалення для заміського селища, коли телефон на краю столу завібрував.

На екрані світилося ім’я чоловіка. Вона провела пальцем по екрану і ввімкнула гучний зв’язок.

– Сім, привіт, – голос Сашка звучав незвично тихо, запобігливо і хрипко. – Ти вдома?

– Вдома. У справі дзвониш?

– Та побалакати треба по-людськи… Мати зовсім з котушок злетіла. Кожну гривню перераховує, у кишені лізе, з шостої ранку над душею бубонить.

– Й кроку без її цінних вказівок ступити не можна. А з цією Златою ми розбіглися. Пустодзвінка виявилася, тільки гроші витягувала, доки були.

Серафима притулилася спиною до крісла:

– Яка несподіванка, Сашко.

– Слухай, Сімко… Ну, рідні ж люди, стільки років разом прожили, молодість спільна. Може, я ввечері забіжу?

– Куплю до чаю чогось хорошого, сядемо на кухні, обговоримо все без нервів. Я все переоцінив, правда. Почнемо з чистого аркуша, га?

Вона подивилася на креслення на моніторі, де рівними рядами стояли вивірені інженерні формули.

– Знаєш, Сашко, – сказала Серафима, – а ти ж того вечора мав рацію.

– У чому? – пожвавішав він, в голосі прорізалася колишня самовпевнена нотка.

– Подітися мені й справді було нікуди. Тому я й залишилася вдома. А ти залишайся у мами. Там ситно та під наглядом.

Вона натиснула червону кнопку на екрані, заблокувала номер і спокійно повернулася до креслення. За що боровся, недолугий, – те й висьорбуватиме…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Серафима? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!