Розвісили вуха через слова свекрухи, а тепер балансуємо на межі банкрутства з її вини

Сім’я Кості, мого нареченого, прийняла мене як рідну. На мій величезний подив, тому що я заздалегідь побоювалася конфліктів.

Наслухалася подружок, та й мама часто говорила, що майбутні свекрухи здатні викидати будь-які фокуси.

Але ні, Тетяна Іллівна з першої ж зустрічі оточила мене увагою. Наталка, Наталка щебетала вона постійно. Двигала на посиденьках миски з салатами до мене ближче і вмовляла накладати якомога більше.

— Їж, їж, доню, не соромся. Така ти худенька, прямо як я, коли виходила заміж, — говорила майбутня свекруха з усмішкою.

Коли справа почала рухатися у бік весілля, я насторожилася. Ну вже тут майбутня свекруха не проґавить шансу взяти участь у підготовці та наполягатиме, щоб ми зробили все так, як хочеться їй.

І тут мої очікування не справдилися. Тетяна Іллівна поводилася дуже тактовно. Запитала, чи нам потрібна допомога. А коли Костя сказав, що винятково матеріальна, вона не розлютилася.

— Розумію, сама молода була. Ось вам гроші, я трохи встигла відкласти. Витратьте, як вважаєте за потрібне.

Я про себе подумала: “Ось це свекруха, це подарунок”. Розповіла Маринці, найкращій подружці. Та повернула мене на землю.

— Стривай радіти. От як дружиною станеш, так і подивишся, як свекруха тебе приймати стане.

У день весілля я, хоч це й дивно, майже не хвилювалася. Все йшло, як по маслу. Ми навіть ніде не запізнилися, і в ресторан на бенкет увійшли хвилина у хвилину.

Гості розсілися, почалося застілля та привітання. Першими дали слово нашим батькам. Тато несподівано штовхнув таку промову, що я мало не розплакалася. Мама поклала у подарунковий кошик конверт із грошима і сказала, що бажає лише одного — щастя.

Потім мікрофон перейшов до рук свекрухи:
— Дорогі діти, я вітаю вас із найголовнішим днем ​​у вашому житті. І на честь цієї події дарую вам однокімнатну квартиру. Живіть, дітей наживайте і нас не забувайте!

Зал гримнув оплесками. Ми з Костею переглянулися — це подарунок! Я знала, що свекруха має квартиру, яка дісталася від якоїсь там бабки. Але Тетяна Іллівна вже кілька років здавала її квартирантам.

Щиро кажучи, до єдиної думки щодо того, де ми житимемо, ми з Костею так і не прийшли. Вирішили поки, що спочатку зніматимемо. Поживемо, мовляв, для себе, без жодних зобов’язань. А потім вже замислимося про іпотеку.

Влазити в борги ой як не хотілося, самі розумієте. Працювати на квартиру років двадцять та ще перспектива. Але інших варіантів ми не мали. А тут раптом з’явився.

Я вже передчувала, як роблю ремонт у напевно вбитій бабусиній однокімнатній квартирі, як обставлю її красивими меблями і які чудові вечори у нас з Костиком там будуть. Однак після весілля ми продовжували жити в орендованому житлі.

Я чіплялася до чоловіка з питанням, коли ми переїдемо, але він розводив руками. Мовляв, мама нічого із цього приводу не каже. І взагалі поводиться, як наче нічого і не було. І продовжує здавати нашу квартиру.

— Може, вона чекає, коли скінчиться строк договору у квартирантів, — сказав чоловік.

Чоловік мене трохи заспокоїв. Проте минуло спочатку три місяці, потім ще три. Ми залишалися на своєму місці, а свекрухи квартиранти у нашій квартирі. Грошей нам ледве вистачало.

Костя приходив із роботи похмурий. Казав, що проблеми, сильно урізали зарплату. Я підрахувала та зрозуміла, що винаймати житло нам скоро буде нема на що.

– Треба поговорити з твоєю мамою. Адже вона подарувала нам квартиру. Чому ми продовжуємо тулитися в цій халупі? — вкотре спитала я чоловіка.

І він знову промовчав, знизавши плечима. На носі був день народження свекрухи, на який вона нас заздалегідь запросила. Відмінна нагода з’ясувати, коли ми зможемо в’їхати в подаровану нам квартиру.

У призначений день ми прийшли, і я за столом, штовхнувши чоловіка в бік ліктем, спитала, коли свекруха планує виганяти квартирантів.

— Виганяти? — здивовано спитала Тетяна Іллівна. — Я не планую розривати угоду з ними. Це гарна надбавка до пенсії, навіщо мені з ними прощатися.

Я нагадала, що вона сама на весіллі при гостях оголосила, що дарує нам цю квартиру.
— Так, — підтвердила свекруха. – Квартира ваша. Ось як мене не стане, все вам дістанеться. І квартира, і меблі, все, все.

Я так і сіла. Оце так поворот. Та свекруха ще нас усіх переживе. І навіщо треба було давати такі обіцянки, коли все майно свекрухи після того, як її не стане й, так Кості дістанеться.

І що нам тепер робити, куди подітися? Грошей на оренду немає, лаємося через це щодня. Чоловік відмовляється тиснути на матір, щоб та віддала нам квартиру прямо зараз. Мовляв, самі щось придумаємо.

А що ми можемо придумати, він сам не знає. Я вважаю, що свекруха повинна увійти в наше становище і віддати те, що вона нам сама обіцяла. Інакше навіщо було розкидатись словами?