Життєві історії

Сергій Іванович і сам собі не міг пояснити, чого він так не злюбив невістку

By Liudmyla

November 16, 2026

Сергій Іванович і сам собі не міг пояснити, чого він так не злюбив невістку.

Ой, та чого вже там лукавити?! Юрко у них з’явився, коли Сергію Івановичу було вже тридцять п’ять років. Вони з дружиною його пестили і плекали, добре виховали, вивчили, на роботу пристойну прилаштували, і тут з’явилася ця Настя, прости господи!

От ні пики, ні шкіри… Маленька,  вертлява якась, приїхала з селища і на місцевому ринку картоплею торгувала.

Як вони взагалі з Юрою могли “здибатись”? А от здибалися ж і одружилися, попри невдоволення Сергія Івановича.

Мати Юри теж не надто рада була такій невістці, проте тримала себе в руках, допомагала з онуками.

Ось ще один привід для невдоволення Сергія Івановича – дівка прив’язала  Юру своїм животом, а через два роки ще одного пацана наро.дила! Звісно! Зрозуміла, мабуть, що такого хлопця просто так не втримати.

– Сергію, та годі вже тобі! – з докором говорила йому дружина, коли він знову починав бурчати з цього приводу. – Все ж добре у дітей, а ти радів би, що в тебе двоє онуків он яких хороших є.

А він цих онуків і не бачив до пуття – багато працював, а потім удома йому відпочивати хотілося, а не в дитячому галася перебувати.

Потім молодята ще й іпотеку взяли на цілу трикімнатну квартиру. Це ж треба було таке ярмо собі на шию повісити?

Та Юра сам би до цього ніколи не додумався – це все Настя ненаситна! Сергій Іванович був у цьому впевнений.

І нітрохи він не здивувався, коли через десять років синок його нарешті одумався і розлучився з Настею.

Відразу Юрко переїхав до батьківської квартири, де Сергій Іванович ось уже два роки кукував один – його дружина пішла із життя.

І приголомшив Юра батька незвичайним проханням.

– Батьку, нам доведеться квартиру нашу продавати. Ніяк ми її не поділимо. Настя платити за неї не зможе, а  мені це навіщо, якщо я там не живу? – з досадою сказав він.

– І правильно! – підтримав його Сергій Іванович. – Чи проблема якась є?

– Так, тату, – зам’явся Юрко. – Розумієш, діти там зареєстровані, тож у них там частки є.

Щоб цю квартиру тепер продати, потрібно дітям якесь житло надати, інакше органи дозволу на продаж не дадуть.

– Ну, то купіть щось. Не всі ж таки гроші ви банку віддасте? Домовитеся там…

– Тату, тут така справа… Загалом, там залишиться якийсь мільйон, а в нас борги і таке інше…

– Які борги?

– Та байдуже, тату! Ти допоможеш чи ні?

– Чим же я допоможу? – здивувався Сергій Іванович. – Я вже на пенсії, грошей великих у мене немає.

– Та не потрібні гроші! – роздратовано промовив син. – Просто виділиш у своїй двушці частки онукам, трохи там – метра по 2,5, щоб опіка не причепилася.  А ми тобі навіть заплатимо скільки-небудь…

– Боюся навіть уявити, скільки ви можете заплатити, – буркнув Сергій Іванович.

– Ну, тату… Безвихідне становище ж…

– Гаразд. Умовив.

Що ж він синові не допоможе, як така справа? А потім вони чудово разом із Юрою стануть жити, а там видно буде.

Не вникав особливо Сергій Іванович у всі деталі розлучення, але запропоновані після продажу  гроші взяв і на рахунок собі поклав. Чи мало?

Життя з сином, щоправда, складалося не так, як він хотів. Юра то на роботі зникав, то на якихось зустрічах із друзями, та й явно в нього дівчина була. Але Сергій Іванович усе розумів.

А ось до чого він не був готовий, то це до того, що онуки до нього шастатимуть постійно. Точніше, чомусь любив заявлятися до діда старший – Славко.

– У мене тут що, прохідний двір? – бурчав Сергій Іванович синові. – Жодного спокою немає.

– Тату, ну чого ти? Славко з Льошкою тут неподалік у школі навчаються. Нічого страшного, якщо у нас уроки зроблять, відпочинуть?

– Та нічого! Тільки за ними нагляд потрібен, а Славко цей взагалі, як до себе додому ходить, і годувати його треба.

– Взагалі вони тут і є господарями частково, – тихо відповів Юра одного разу.

– Щоо-о-о?! – вигукнув Сергій Іванович. – Я ось так і знав, що ви мене з цією Настею проведете! Підсунете проблему на старості років! – Та я вас!.. – не договоривши, він схопився за серце.

Юра викликав швидку, і Сергія Івановича забрали в лікарню, де він провів два тижні.

Зрозуміло, що після цього син став поводитися тихіше води, нижче трави, хоч і діставала його Настя своїми докорами – Сергій Іванович сам одного разу чув їхню суперечку.

– Це, взагалі-то, твої діти! – Виступала Настя. – Треба їм комфорт забезпечувати, а ми тулимося вчотирьох у студії мікроскопічній.

– Мама моя спеціально приїхала доглядати за дітьми, щоб я працювати могла. Ти уявляєш, як нам там тісно?

– А я тут до чого? – Психував Юра. – І взагалі, не на вулиці ж ви живете.

– Та був би ти нормальний мужик – весь залишок від квартири нам би віддав, ми б просторніше житло купили, і без кредиту…

– Звичайно! А я, значить, мав залишитися ні з чим?

– А це твої проблеми!

– Коротше, зроби так, щоб пацани мого батька не турбували! Захочуть у гості – дзвони, домовлятимемося, щоб я вдома був, – різко закінчив розмову Юра.

Сергій Іванович тоді так запишався сином – он як про батька рідного дбає!

Тільки Насті, схоже, було на це однаково. Почала тягатися до колишнього свекра з дітьми.

– Діти мої, Сергію Івановичу, мають право у цій квартирі перебувати, коли хочуть! – Виступала вона на весь під’їзд.

Усіх сусідів переполошила, ключі вимагала – замок він змінив.

Нічого не досягла, звичайно. А він тут в інтернетах вичитав, що можна визнати ці частки онуків незначними та викупити.

Грошей він наскріб, аби жити спокійно.

До суду він позов подав, нічого навіть синові не сказавши. Та вони взагалі останнім часом мало спілкувалися – у Юри, видно, якась пані завелася, не до батька йому.

А Сергій Іванович навіть на адвоката наважився, тільки це йому не допомогло – суддя відмовився визнавати частки дітей незначними. Та ще й порадив йому не перешкоджати перебуванню онуків у квартирі.

Теж порадник знайшовся!

– Тату, ну навіщо ти так? – дорікнув йому Юрко після суду. – Ми могли б самі все вирішити.

– А чого ти не вирішив? – уїдливо спитав Сергій Іванович. – Влаштував мені тут на старості років кордебалет, розумієш!

Син похмуро мовчав. Зате невістка за словом у кишеню не лізла.

– Ви ж дідусь! – З докором заявила вона. – Хлопці вам не чужі, і мають право.

Ви б, Сергію Івановичу, подумали гарненько і припинили тут істерику влаштовувати, може, і життя б у вас радіснішим стало.

Не ушанував він її поглядом. Ще одна порадниця знайшлася!

Ключі він ні їй, ні онукам так і не дав і двері не відчиняв. Як хтось із них приходив, він одразу синові дзвонив – той приїжджав і якось домовлявся з колишньою дружиною.

– Це вже просто якась маячня! – заявила якось Настя. – Може, його зводити до лікаря?

Сергій Іванович підслухав розмову колишнього подружжя через зачинені двері.

– Сама сходи! – різко відповів Юрко. – Чого ти причепилася? Там ці частки – п’ять метрів всього, а скандалів скільки… Угамуйся вже.

– Я схожу в суд. Нехай там вирішать, що можна, а чого не можна, – огризнулась Настя. – Ще й рахунки для оплати комуналки виокремлю, бо від твого батька всього можна очікувати. Назбирає борги, а потім дітям це відгукнеться!

– Я вже все поділив, і комуналка вся оплачена, не хвилюйся! – відрізав Юрко.

– І то добре, – пирхнула його колишня дружина і гордо вийшла.

Як з’ясувалося, вона попрямувала до суду і досягла свого! Його, Сергія Івановича, зобов’язали ключі онукам віддати й у квартиру їх пускати, коли захочуть.

Юра в суді так перелякався, що прямо там ключі колишній дружині став у руки пхати і на батька рідного вовком дивився.

Та новий замок врізати недовго… Тільки ось чи допоможе? Сергій Іванович почав сумніватися, що виграє цю баталію.

А тут Настя раптом видала.

– Я вам пропоную розв’язати цю проблему кардинально, – заявила вона колишньому свекру та чоловікові. – Ви викуповуєте ці частки у дітей за п’ятсот тисяч, і ніхто більше нікого не турбує.

– Що?! – здивувався Сергій Іванович. – Ти у своєму розумі? Їм ціна – двісті тисяч! Та й ви мені за мою доброту лише сто тисяч заплатили. Звідки такі запити?

– Стривай, батьку, – втомлено мовив Юрко. – Чим тобі це допоможе, Насте? У тебе в студії не вийде хлопцям нічого виділити – опіка не дозволить.

– А ми поїдемо в рідне місто. Тут я продам житло, кредит погашу, а там будинок купимо – грошей уже вистачить, – пояснила Настя. – Вирішуйте. Я все одно не відступлю.

Це Сергій Іванович уже зрозумів, тільки не збирався він такі гроші за свою власну квартиру комусь там відвалювати!

І все-таки син його вмовив. Вони з Настею зійшлися на чотириста тисяч. Довелося Сергію Івановичу віддати всі накопичення – двісті п’ятдесят тисяч, а решту Юра в кредит узяв.

Жаль грошей, звичайно, зате тепер Сергій Іванович знову повноправний господар усієї квартири, і ніхто його не турбує. Отак і погоджуйся допомогти дітям…