– Що в мене тут, проїжджий двір, чи що? – буркнув Матвійович і кинув телефон на диван. – Звідки всі ці родичі беруться?

– Що в мене тут, проїжджий двір, чи що? – буркнув Матвійович і кинув телефон на диван. – Звідки всі ці родичі беруться?

Пес на прізвисько Барон, що спав у кріслі біля телевізора, розплющив одне око і зробив запитальну морду – мовляв, хто господаря засмутив?

А засмутив Матвійовича дзвінок його старшої сестри. Після короткого вітання тоном, який не терпить заперечень, сестра повідомила, що завтра вранці треба зустріти на вокзалі племінницю її нинішнього чоловіка.

Як з’ясувалося, у місті якісь важливі справи, і вона планує на пару днів зупинитися у нього, Матвійовича. Ну, справді, навіщо платити шалені гроші за готель, коли рідня у двокімнатних хоромах панує?

Правду кажучи, “хоромами” скромну двокімнатну квартирку на околиці назвати було складно. Та й далася вона не просто.

…Після болістного розлучення та поділу грошей, отриманих від продажу будинку у селищі, перед Матвійовичем постала проблема, –  як жити далі?

На перший час сестра, звичайно, дала притулок братові, але при цьому не втомлювалася натякати, що йому треба якось нове життя будувати. Може, іншу роботу пошукати, з проживанням…

З роботою йому пощастило. Один із старих друзів влаштував його в будівельну фірму, яка зводила заміські будинки під Києвом.

Кочове життя у вагончиках його повністю влаштовувало. Бригада, в яку влився Матвійович, була на доброму рахунку, замовлення сипалися один за одним – тільки встигай у термін укладатися. І мужики намагалися щосили.

Якось на одному з об’єктів прибився до будівельників худий бездомний пес, якого бригадир заради сміху охрестив Бароном. Той анітрохи не заперечував проти такого прізвиська і охоче на нього відгукувався.

А після того, як його відмили та відгодували, пес став носити свій “дворянський” титул з особливою гордістю.

Веселий, добродушний, він швидко став спільним улюбленцем та повноправним членом бригади.

Матвійович так прив’язався до пса, що після здачі об’єкта вже не зміг з ним розлучитися. Ну як можна було кинути друга?

Під схвальний гомін приятелів він широким жестом запросив Барона у свою стареньку “Ниву” і разом з ним вирушив на черговий об’єкт.

Життя налагоджувалося, гроші потихеньку збиралися. Через рік Матвійович придбав в іпотеку квартиру без обробки і у вільний час почав доводити її до жилого стану – вирівнював стіни і підлоги, проводив електропроводку, клеїв шпалери і так далі, –  все сам.

У результаті ще через рік вийшов відмінний холостяцький барліг, в якому, звичайно ж, знайшлося місце і для вірного Барона, який весь цей час так і блукав з ним по будівництві в його “Ниві”.

Як тільки у квартирі стало можна жити, Матвійович змінив роботу – перемикнувся на ремонт квартир.

Життя перейшло у спокійніше річище. Вранці та ввечері – прогулянка із собакою, вдень – робота.

Дізнавшись про його придбання, сестра з чоловіком у гості заявились. Оцінюючи новенький ремонт та меблі, родичі схвально кивали головами та розсипалися у привітаннях. Матвій світився від щастя і в подробицях розповідав історію свого успіху.

Наступного дня гості поїхали. А через місяць сестра попросила притулити на пару днів когось зі знайомих чоловіка. Потім пішло друге прохання, третє…

Спочатку гостинного Матвійовича це не напружувало, – він був навіть радий гостям з його рідних країв.

Проте гостей цих, часто незнайомих, ставало дедалі більше. Відмовити? Але що люди скажуть? Зарозумівся Матвійович, земляків уже не визнає?

…Племінницю чоловіка сестри він, звичайно ж, зустрів. Зарозуміла пані, трохи за сорок з невеликою яскравою валізою на коліщатках, йому відразу не сподобалася.

Побачивши його пошарпану “Ниву”, гостя зневажливо зморщила носик і зробила кілька зауважень. У машину сідала так, ніби вона велику послугу йому робила, а не він їй.

Стерпів Матвійович і модні слівця типу “Барліг” та “висілки”, які пролунали на адресу його місця проживання. Стерпів, та пару разів його так і підмивало зупинити машину і висадити її прямо на дорозі.

Але ні, не можна. Горезвісне “Що скажуть люди?” стримував, як важкий ланцюг дворового пса.

Увійшовши до квартири, гостя зупинилася, критично оглядаючи все навкруги. І тут у коридор вийшов Барон.

– А що це таке? Мені нічого не сказали про собаку! – закричала вона. – Я боюся собак, заберіть її звідси!

– Та він добрий, не чіпатиме, – почав умовляти Матвійович. – Та й куди я його заберу?

– Ну, не знаю, до сусідів чи ще кудись. Із собакою я тут не залишусь! – верещала гостя.

Матвійович глянув на застиглого на місці Барона. Згадав, як вони разом кочували по будівництві і в спеку, і в холод.

Згадав, як Барон ні на крок не відходив від нього, коли він захворів і три дні з температурою під сорок у вагончику  відлежувався…

Що ж, робити нічого. Матвійович знизав плечима, взяв гарну валізку і рішуче виставив її за двері. Потім кивком голови вказав гості на вихід.

І зараз йому було зовсім начхати, що скажуть люди…

В ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!