– Скільки грошей треба? – запитала баба Оля. – Я все оплачу. Я маю гроші. – Сто тисяч гривень! Потягнете? – Чоловік закашлявся. – Це дуже терміново. Його життя залежить лише від Вас!

Баба Оля зібрала речі у сумки, полила квіти, нагодувала кота та оглянула квартиру.

“Все!” – подумала старенька. – “Зібралася. Здається нічого не забула.” – Вона глянула на Ваську, який ретельно вилизував себе. – “Може, взяти кота? Хоча, їду на два дні. Навіщо мучити тварину? Сусідка нагодує. Ключі в неї є. Ось коли остаточно переїду, тоді й заберу.”

Її відволік телефонний дзвінок.

– Баб Оль, ти вже пробач мені, – перепрошував сусід по дачі, – Не вийде зараз. Маю термінові справи. Але вдень, годині о третій, я як домовлялися, під’їду і відвезу тебе. Подзвоню заздалегідь.

– Не хвилюйся, Мишко. Я зачекаю. – Бабуся трохи засмутилася. – Я пенсіонерка. Мені все одно. День раніше, день пізніше. Сумки я зібрала. Роби свої справи, я зачекаю.

Баба Оля зітхнула і вирушила на кухню. Але телефон задзвонив знову.

– Ваш онук потрапив в аварію, – чітко вимовляв чоловічий голос, – Зараз у тяжкому стані. Потрібна термінова операція.

– Ой! – вигукнула бабуся і замовкла.

– Ви чуєте мене? Ви ще тут?

– Так! Так! Погано мені. Я зараз крапельки вип’ю. Зачекайте трохи. – Баба Оля дивилася на зібрані сумки. – Як він?

– Погано! – зітхнув чоловік. – Але без дорогої операції не виживе. А операція платна.

– Я все оплачу, – заметушилася бабуся, – Доньці тільки не дзвоніть, будь ласка, вона у відрядженні. Не засмучуйте її, серце у дочки слабке. Я вже сама їй все скажу. Потім. Робіть операцію.

– Та ми б раді, але без попередньої оплати не можемо. Гроші до каси треба внести. Кожна секунда дорога.

– Скільки грошей треба? – запитала баба Оля. – Я все оплачу. Я маю гроші.

– Сто тисяч гривень! Потягнете? – Чоловік закашлявся. – Це дуже терміново. Його життя залежить лише від Вас!

– Сто! – ахнула бабуся. – Тисяч?

– Вирішуйте швидше. Вашому онукові дуже погано. Він у критичному стані. Зволікати не можна! У вас є такі гроші?

– Я не знаю, – схвильовано пробурмотіла баба Оля, – У мене є десять тисяч якихось зелених, не наших. Долари, здається, називаються. Цього вистачить чи мало? А більше я не маю. Та й подзвонити нема кому. Я зараз зовсім одна.

– Вистачить! Зараз до Вас зайде кур’єр, а Ви підготуйте гроші. Розписку він напише. Так буде швидше.

– Ой, синку, – заголосила бабуся, – Біда! Я не можу швидко. Що мені робити? Я не довіряю банкам. Знаєте, при дефолті всі мої гроші зникли. От і не довіряю. І вдома тримати боюся. Раптом пограбують.

– А скільки часу вам треба? Поки Ви збираєте, онук може не вижити.

– Біда! Ой, біда! – заплакала баба Оля. – На дачі я їх закопала. Так надійніше. А зараз не сезон. Автобуси на дачу не їздять. Як я туди дістануся? Зараз дзвонитиму сусідам по дачі буду. Може, хтось і відвезе.
Повисла пауза. Чоловік мовчав.

– Синку, ти там? – не витримала старенька. – Як там мій онучок? Живий ще? Може, Ви почнете робити операцію, а я як викопаю гроші, відразу до Вас. Я, слово честі, постараюся швидше. Навіть якщо сусіди відмовлять, таксі візьму. Але надвечір гроші обов’язково привезу.

– Бабуся, – чоловік зітхнув, – Ну що мені з Вами робити? Ви людина похилого віку, шкода мені Вас і Вашого онука. Молодий хлопець, а помре через те, що не встигли вчасно сплатити. Життя воно важливіше.

– Найважливіше! Найважливіше! – закивала бабуся і розплакалася. – Ось я дурепа стара. Навіщо так далеко сховала. Що робити? Допоможи, синку. Мені звернутися нема до кого. Як представлю Сергійка. Лежить мій хлопчик. Життя з нього по крапельці йде. Ой, щось мені погано. Напевно, швидку викликати доведеться.

– Бабуся, тримайтеся, – захвилювався чоловік, – Це звичайно не прийнято, але шкода мені Вас. Допоможу. Зараз сам із кур’єром заїду і відвеземо на дачу. Як викопаємо, одразу зателефоную та операцію вони почнуть. А потім усі разом до лікарні поїдемо. Добре?

– Дякую, синку! Здоров’я тобі за добре серце. Молитимуся за тебе. Ти не зволікай, швидше приїжджай!

За хвилин п’ятнадцять, двоє хлопців під’їхали до бабусі.

– Ви мої сумочки не забудьте, – кивнула баба Оля, – Все одно їх на дачу відвезти треба.

Усю дорогу, в машині, бабуся витирала сльози та голосила.

– Дякую вам, люди добрі. Виручили мене! Вік пам’ятатиму вашу доброту. Синку, ти швидше їхати не можеш? Там Сергійко, онучку мій, мучиться. Швидше треба!

– Не засмучуйтесь так, – не витримав хлопець, – Зараз подзвоню! – Він узяв телефон та набрав номер. – Ми їдемо по гроші. Готуйтеся до операції. Як гроші в мене будуть, наберу і ви починайте.

– Ой, дякую, синку, – витирала сльози баба Оля, – А можна мені почути Сергійка. Раптом це останні слова його будуть?

– Важкий він. Навряд чи говорити зможе, – знизав плечима хлопець, – Але спробую.

У слухавці хтось промимрив.

– Сергійко, хлопчику мій коханий, – з новою силою заплакала бабуся, – Ти тримайся, любий мій. Скоро вже скоро. Все буде добре. А мамі я поки не повідомлятиму. Коли зроблять операцію, тоді й зателефоную. Не бійся, все добре буде, сонечко ти моє ненаглядне. Бабуся тобі допоможе.
На дачі баба Оля дістала дві лопати, оглянула город і замислилась.

– Бабусю, де копати?

– Ой, хлопці, щось я перехвилювалася. Стара я. Зовсім пам’яті немає. — тремтячою рукою вона махнула у бік огорожі. – Десь там. Неглибоко. Сантиметрів п’ятдесят – сімдесят. Здається тут.

Бабуся підійшла до паркану і показала місце. Сама присіла на ґанок. Хлопці дружно взялися до роботи.

– Бабусю, там немає нічого. – Хлопець недовірливо дивився на стареньку.

– Як немає? – стрепенулась баба Оля. – Коробочка залізна з-під цукерок. Трояндочка на ній намальована. У пакетик поліетиленовий, щоби не заіржавіла, загорнута. Ви добре копали?

– Добре! Добре! – кивнув хлопець. – Це точно тут. Ти згадуй. Час іде! Онук мучиться!

– Може, правіше на метри два? – задумалася старенька. – Щось із пам’яттю. Перехвилювалась. Ой точно! Чи не тут! – Бабуся розплакалася. — Що це я, стара дурепа, зовсім розум втратила. Ось тут. Точно тут. – Вона вказана на інше місце.

Телефон задзвонив раптово. Баба Оля глянула на дисплей. Хлопці напружилися.

– Надюш, – відповіла бабуся, – Ніколи мені. На дачі я. Потім зателефонуємо і побалакаємо, – вона відключилася і глянула на хлопців, – Подружка. Нудно їй. Старій. Поговорити хоче.

Хлопці переглянулись і взялися до роботи.

– Бабусь, і тут немає, – психанув один їх хлопців, – Ти нам голову не морочиш?

– Господь із Вами! – Баба Оля витріщила очі. – Ви щось погано копаєте. Через вас, мій Сергійко пом.ерти може. – Вона схопилася за серце. – Ой, погано мені! Копайте краще. Там Сергій мій. Гроші у землі. А через ваші лінощі, онука втрачу. А ну дзвоніть, нехай операцію починають робити!

– Так, немає там нічого! – вигукнув хлопець. – Може, знову переплутала щось?

Бабуся задумалася. Губи її щось шепотіли.

– Хлопчики, дорогі мої, – вигукнула баба Оля, – Вибачте мені! Я ж улітку переховала їх. Зовсім забула! Ви вже не кидайте мене, вибачте, дурну стару. Сергій мій вмирає. Тут зовсім розумом втратити можна. А гроші я до сараю переховала. Зовсім пам’ять втратила. – Бабуся розплакалася. – Стільки часу втратили! Стільки часу! Ось тут копати треба. Точно тут! Вибачте мені! Копайте швидше! Сергійка рятувати треба!

Хлопці пошепотілися і глянули на стареньку. Вона, притиснувши руки до грудей, трохи розгойдувалася з боку в бік, лила сльози та голосила: – “Сергійко, хлопчику мій!”

– І тут нічого немає! – Хлопець зло глянув на стареньку і грізно прошипів. – Ти нам голову не морочиш, стара відьма?

– Що тут відбувається? – Двоє чоловіків стояли біля хвіртки. – Хто ви такі?

– Мишко! – усміхнулася баба Оля і витерла сльози. – Шахраї це. Гроші у мене вимагають. Я їх попросила на дачу мене відвести та викопати ямки. Яблуньки нові хочу посадити. Вони люб’язно погодилися. Хороші ямки вийшли. Старалися хлопці. Ти їх у поліцію проведи, бо вони, мабуть, не знають дорогу. А я заяву напишу.

– А Сергійко? – пробурмотів один із хлопців.

– Не знаю я ніякого Сергія. – Бабуля знизала плечима. – Внучка в мене. Ви щось наплутали.

– Я так і подумав, – усміхнувся Михайло, – Ви як Надією мене назвали, одразу збагнув, сталося щось. Поліцію викликав. Зараз під’їдуть.

Баба Оля присіла на ґанок і посміхнулася.

“Які гарні ямки вийшли.” – раділа старенька. – “Шкода що Мішко рано приїхав. Мені ще цеглу розібрати треба б.”

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?