Того понеділка Вероніка переступила поріг нового відділу, і здалося, ніби помилилася дверима. Безліч столів, ще більше людей. Усі голови одночасно повернулися в її бік, наче за командою. Від цього погляду вона мимоволі стислася.
До неї одразу ж підійшла жінка похилого віку, з короткою сивою стрижкою та окулярами на ланцюжку. Вона впевнено, майже по-материнськи, взяла Вероніку під лікоть і повела вглиб приміщення. Так малечу ведуть через жваву вулицю — швидко, без зайвих розмов.
«Мене звати Ніна Павлівна, — м’яко промовила вона. — Сідай тут, біля вікна, там сонечко пригріває. І не бійся їх, вони всі тут, як шовкові.»
«Дякую, — видихнула Вероніка, відчуваючи, як спадає напруга. — А я вже думала, мене тут просто на порозі з’їдять, навіть не посоливши.»
Ніна Павлівна усміхнулася. «З’їдять? У нас тут? Максимум — позіхнуть у твій бік. Усі хижаки давно на дієті.»
Вероніка розсміялася і опустилася на стілець. Він виявився напрочуд зручним, монітор — чистим. Ніна Павлівна принесла їй стос паперів і повільно, двічі пояснила, що до чого. До обіду стало легше, а до вечора Вероніка почувалася майже як вдома.
Увечері вона все ж виплеснула на Артема все, що назбиралося за день.
«Артем, ти собі не уявляєш! Столів двадцять, людей сорок, і всі дивляться так, ніби я їхній обід з холодильника вкрала.»
«Класика жанру, — посміхнувся Артем, скидаючи робочу куртку. — Ти ж у мене така собі овечка, що заблукала у вовчу зграю. Через тиждень сама ними командуватимеш, я ж тебе знаю.»
«Овечка… Дуже підтримуюче, коханий. Тепер мені що, бекати на нарадах?»
«Бекай впевнено. Вовки поважають, коли бекають з упевненістю.»
В Артема все йшло за планом. Будівельний об’єкт просувався згідно з графіком, гроші надходили вчасно, настрій тримався на висоті. Він навіть насвистував собі під ніс, переодягаючись.
Раптом задзвонив телефон. Він глянув на екран і поспішно зібрався.
«Мама дзвонить. Збігаю до неї на годинку, вона щось із тиском.»
«Біжи, — відповіла Вероніка. — Тільки курткою не махай, на вулиці вже холодно.»
Він пішов, і Вероніка залишилася сама. Майже одразу задзвонила Аліса.
«Ну, викладай! Як тобі на новому місці? Не ображають?» — защебетала подруга.
«Ображають. Поглядами, — відповіла Вероніка. — Спочатку жінки: Лариса, Тоня, ще дві, імен не запам’ятала. Косилися так, що я собі шию розтерла. Їм усім далеко за сорок, розумієш? Тобто це не конкуренція, це справжня експертиза. Мене оцінювали, наче товар на ринку: свіжа, чи вже підгуляла.»
«А чоловіки?» — Аліса вже хихотіла.
«А чоловіки піднімали голови, як ті ховрахи в степу. Один навіть стілець розвернув, а інший комір поправив і втягнув живіт, я ж чула той звук.»
«Все, я звільняюся і йду до тебе у відділ! Мені терміново потрібен колектив, де втягують живіт!» — сміялася Аліса.
«Приходь, — запросила Вероніка. — Тут є Ніна Павлівна, вона тебе за п’ятнадцять хвилин удочерить.»
Вони сміялися хвилин двадцять. Вечір був легким, безтурботним і по-справжньому теплим.
Артем повернувся додому зовсім іншим. Він мовчки зняв черевики, пройшов до кімнати й важко опустився на краєчок дивана, дивлячись у простір. Мовчав довго, ніби намагався щось вирахувати, але постійно збивався.
«Так. Або ти починаєш говорити, або я буду будувати свої версії, — сказала Вероніка. — А версії в мене надзвичайно багаті, я ж у дитинстві багато читала.»
«Саме зараз. Ти сидиш, як сам собі пам’ятник. Що сталося?»
«У батьків Світлани згорів будинок у селищі. Вночі. Всі живі, але все — дотла.»
«Господи! Люди цілі? Точно цілі?» — жахнулася Вероніка.
«Цілі. Сусіди їх витягли. Тепер вони переїжджають до Світлани з Кирилом, у їхню однокімнатну квартиру. А Кирило з дружиною і двома дітьми — до моїх батьків.»
Вероніка важко опустилася в крісло. Вона уявила собі ту двокімнатну квартиру, де батько Артема жив після інсульту, де все було пристосовано під його потреби, а тепер там житимуть шестеро людей. Це здавалося немислимим.
«Це жахливо! Будинок — це ж ціле життя, всі фотографії, все… Їм треба допомогти речами, я щось зберу.»
«Речі — дурниці!» — різко перебив Артем.
«Ти головного не зрозуміла. Квартира Кирила давно в заставі. Він набрав під неї кредитів.»
«Почекай. Кирило ж працював. Світлана теж не сиділа без діла. Навіщо закладати єдине житло?»
«На дітей. Гуртки, лікування, поїздки. Хотів, щоб у них усе було.»
«Щоб у дітей усе було, зазвичай вистачає даху над головою. А не даху, закладеного в банк», — зауважила Вероніка.
«Це не турбота, це гра у казкове благополуччя.»
Минув тиждень у тиші. А потім Артем прийшов і заявив, навіть не знімаючи робочої куртки:
«Кирило прострочив платіж. Йому нарахували пеню і штраф. Мати не спить вже другу добу, у них у квартирі повний бедлам, діти кричать, батько нервує.»
«Мені шкода. Справді шкода. Твоєму батькові зараз найважче.»
«І це все?» — він подивився на неї впритул.
«А що ще? Я не банк, Артем. Я навіть не відділення банку.»
Він стояв і чекав, ніби вона мала сказати якісь завчені слова, які він вже чув у своїй голові. Вероніка лише знизала плечима.
«Ти взагалі розумієш, що відбувається?» — його голос затремтів. — «Якщо Кирило втратить квартиру, батьки Світлани опиняться на вулиці! Люди без дому, ти чуєш?»
«Чую. І це справжня біда. Але біда в них сталася не через те, що я десь недопрацювала.»
«Тобто тобі байдуже на мою родину?»
— Мені не байдуже, — твердо відповіла Вероніка. — Я пропонувала допомогти речами, продуктами, посидіти з дітьми. Але ти дивишся на мене так, ніби у мене за пазухою прихована нерухомість, яка просто нудьгує без хазяїна.
— Вероніко, ти якась безсердечна стала, — Артем ледь стримував роздратування.
— Ні, я не безсердечна. Я просто вмію рахувати. Знаю, це рідкісна якість, і вона часто дратує, — посмішка на її обличчі була гіркою.
Він рвучко пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Не надто сильно, але достатньо, щоб Вероніка зрозуміла його обурення.
Минуло ще три дні. Артем повернувся додому ввечері, зупинився посеред передпокою і промовив ту саму фразу, ніби завчений текст, без жодних емоцій.
— Ситуація критична: твою квартиру продамо, а ми переїдемо до моїх батьків, — його обличчя спохмурніло. — І без жодних заперечень!
Вероніка повільно поставила сумку на тумбочку.
— Повтори, будь ласка. Я хочу почути це ще раз, щоб потім не сумніватися, що мені все це не примарилося.
— Ти все прекрасно чула. Кирило винайме житло для своєї родини. Гроші від продажу твоєї квартири підуть на погашення його боргу і на матеріали для будинку батьків Світлани. Вони потім повернуть.
— Повернуть? Коли? Після відбудови будинку, після збору врожаю яблук і, мабуть, після другого пришестя? — у її голосі бриніла іронія. — Ні, Артеме, це закінчена пропозиція. Вона не потребує доповнень.
Він швидко вихопив телефон, набрав номер і сунув їй слухавку.
— На! Мати хоче з тобою поговорити. Хоч її послухай!
Вероніка взяла телефон, піднесла до вуха і, не чекаючи жодного слова звідти, чітко промовила:
— Добрий вечір. Квартиру я не продаю. Всього доброго.
— Ти… ти навіть не послухала її! — Артем майже зірвався на крик. — Вона ж літня людина!
— Літня людина не стає від віку власником мого житла. Вік — це не довіреність, — спокійно зауважила вона. — Я жінка, яка не віддає своє під оплески. Це різні діагнози.
Вранці Артем прокинувся пізно і вийшов у вітальню. Посеред кімнати стояли картонні коробки — штук десять, акуратні, підписані маркером. Він полегшено зітхнув, навіть ледь помітно посміхнувся.
Одразу ж Артем пішов до іншої кімнати й набрав номер брата.
— Кириле, все, видихай. Вероніка погодилася, вже пакує коробки. Продаємо, закриємо твій борг, витягнемо тебе з цього.
— Артеме, ти серйозно? — голос брата тремтів. — Я тобі довіку вдячний… Ти не уявляєш, що ти зараз для нас зробив!
— Свої ж люди. Все буде гаразд.
За пів години задзвонив телефон Вероніки. Дзвонив Кирило. Він говорив швидко, плутано, без упину дякував, обіцяв повернути до копійки.
— Нема за що, — спокійно відповіла Вероніка. — Я віддам. Мені вже не шкода.
— Вероніко, ти просто… ти нас рятуєш!
— Я віддам, — повторила вона. — І на цьому закінчимо.
Вона не уточнила, що саме збирається віддати. Кирило цього не помітив.
Слідом зателефонувала Тамара Ігорівна. Її голос був м’який, медовий, тягучий.
— Веронічко, донечко, я завжди знала, що ти в нас із добрим серцем. Я Артему казала: вона розумниця, вона зрозуміє нашу ситуацію. Сім’я ж пізнається у такі моменти, а не коли все гладко…
Вероніка слухала довго. Хвилини зо три, не перебиваючи, поки потік подяк не пішов по другому колу.
— Тамара Ігорівна, — сказала вона нарешті. — Ви зараз думаєте про гроші?
— Ну як же, звичайно, адже мова йде про…
— Так от, я не гроші даю. Я повертаю вам вашого сина.
Вероніка поклала телефон, зайшла до кімнати й відчинила шафу. Вона зняла з полиці стопку Артемових сорочок і опустила їх у коробку. Потім светри. Потім його книги — одну за одною, рівними рядами.
Артем вискочив з коридору, вихопив телефон з її руки й вимкнув.
— Що це за цирк? Що ти робиш?
— Збираю речі. Ти ж хотів переїзд. Я організую переїзд. Тільки не мій.
— Абсолютно. Свою квартиру я не продаю. А чоловік, який зазіхнув на мою нерухомість, — це вже не чоловік, це просто зацікавлена особа.
— Я рятую свою родину! — закричав він.
— Ні. Ти рятуєш чужу. Моя родина — це ти і я. Все інше — родичі, і це інше слово, спеціально придумане, щоб не плутатися.
— Кирило доросла людина, яка заклала своє єдине житло і прострочила платіж. Я не буду витягувати його дурість власним дахом. І батьків Світлани теж не буду — їм співчуваю, але у мене немає перед ними жодних обов’язків.
— Легко. У твоїх батьків теж двокімнатна квартира. Нехай продадуть її і врятують сина. Але ж ні, вони свій зад не підняли, а от невісткою пожертвувати — це ж наймиліша справа.
Артем стояв, безпорадно розкриваючи рот. Він вже всім розповів. Брату, матері, навіть Світлані. Він усім сказав, що його дружина погодилася і пакує речі. І речі дійсно пакувалися — тільки його.
За годину пролунав дзвінок у двері. Тамара Ігорівна увійшла швидко, її обличчя було темним, губи стиснуті в ниточку. Вона вже все зрозуміла — по інтонації в слухавці, по гудках, по тиші.
— Значить, ось так, так? — почала вона з порога. — Значить, тобі твої квадратні метри дорожчі за живих людей? Ти хоч уявляєш…
— Замовкніть, — Вероніка сказала це неголосно, але так, що жінка збилася. — Ні слова про мою квартиру. Жодного. Це слово в цьому будинку більше не звучить.
— Смію. У мене для цього є всі підстави та повна дієздатність.
Артем кинувся між ними. Він раптом чітко побачив, що ще одна фраза — і він опиниться на сходовій клітці поряд зі своїми коробками. Він взяв матір за плечі й розвернув до дверей.
— Досить! — крикнув він. — Кирило сам вліз у борги! Сам! Вероніка тут ні до чого, абсолютно ні до чого!
— У батьків Світлани є купа родичів у тому селищі! Нехай одне одному допомагають! Ми з дружиною в цьому списку останні, чуєш? Останні!
Він буквально виштовхнув її за поріг і з розмаху зачинив двері. Руки тремтіли. Артем притулився лобом до одвірка, дихаючи ротом, і так стояв, наче намагався зібратися до купи.
За дверима пролунало бурчання, потім кроки, що стихали, віддаляючись сходами вниз.
Артем повернувся до кімнати. Його голос звучав настільки гучно, наче він звертався до цілого залу:
— Все. Продажу не буде. Я був дурень. У мене просто щось перемкнуло, я втратив ґрунт під ногами, перестав розуміти, хто мені хто. Ніка, вибач і, будь ласка, передумай.
Вероніка мовчки закрила першу коробку з його книгами. Розгладила долонею картон, наче втішаючи себе. Потім взяла іншу, розкрила і знову почала акуратно складати всередину — светр, ще один светр, сорочку.
Сльози котилися самі, вона їх навіть не намагалася витерти.
Артем підійшов ззаду і міцно обійняв її, притискаючи її руки до боків.
— Ти ж не хочеш це все складати.
— Не хочу, — вона кивнула, заковтуючи схлипування. — Мій чоловік — дурень.
— Дурень, — погодився він. — Безнадійний, круглий ідіот. Але я все зрозумів. І я тобі вдячний, що ти так яскраво показала мені, чим усе це могло закінчитися. Я не хочу без тебе.
— Я теж не хочу без тебе, — прошепотіла вона.
— Це моя провина, — нарешті вимовив він. — Обіцяю: ніхто й ніколи не посміє чіпати твою квартиру. Якщо зможеш — пробач.
Вероніка відповіла не одразу. Вона звільнилася з його обіймів, витерла обличчя долонею і подивилася йому прямо в очі.
— Ще раз підеш проти сім’ї. Проти нашої сім’ї. І я з тобою розлучуся. Буде пекельно боляче, я, мабуть, витиму від розпачу, але розлучуся. Ти ж знаєш мене: я ніколи не терпіла чогось роками.
Він взяв телефон, набрав брата і увімкнув гучний зв’язок.
— Кириле. Квартира не продається. Жодна. Шукай інші варіанти, реструктуризацію, що завгодно.
— Артем, ти що таке верзеш?! Ти ж мені обіцяв! Ми ж уже все…
— Не продається, — твердо повторив він і вимкнув дзвінок.
Потім подзвонив матері. Вона говорила довго, гучно, з театральними зітханнями і докорами. Він слухав секунд сорок.
— Мам. Ні. Все. — І просто поклав слухавку.
Вероніка дивилася на нього і раптом чітко усвідомила: він не лиходій. Він заплутався, як людина, яку тягнуть за всі нитки одразу, і щиро прагнув витягнути всіх. Тільки витягувати зібрався за її рахунок.
Вона підійшла і притиснулася до його плеча. Коробки так і залишилися стояти на підлозі — порожні та напівпорожні, і вирішено було розбирати їх вже завтра.