– Та гаразд вам! Діти є діти. Вова теж гарний, що надумав! Дивись у мене, кропива на городі росте, приїдеш, я тобі покажу, як дурити стару! – посміхнулася бабуся, та погрозила пальцем онукові

– Привіт, бабусю! Знайомся, це Артем. Він зі мною на канікули приїхав, поживе в тебе кілька тижнів, – заявив Вова, вилазячи з таксі.

Валентина вже відкрила рота, щоб запитати, чому її ніхто не попередив, але тут Артем поставив сумку на ґанок і сказав:

–  Вовка сказав, що нас тут нагодують.

Валентина подивилася на онука, а потім на його друга.

– Нагодую, звичайно, – відповіла вона після короткої паузи. – Ну, проходьте. Чим багаті…

Вона трохи розгубилася. Онука Валентина справді чекала і була рада, що цього разу він погодився приїхати не на пару днів, а на цілих два тижні. А якщо для цього йому знадобився друг – що ж, удвох їм, напевно, буде веселіше.

Валентина провела хлопців у будинок і показала кімнату, де вони з Вовою мали жити.

– Ось ваша кімната. Ліжко я вранці застелила Володі, а тобі крісло розкладемо, білизну, ще один комплект, принесу зараз. Рушники на стільці.

– Дякую, – відповів Артем.

– Та нема за що. Ідіть речі розбирайте, потім обідати будете. Я поки що накрию стіл. Батьки вам щось поклали з собою?

– Тобі ліки передали.

– А їду?

– Мама сказала, що тут все є.

Валентина здивовано глянула на онука. Артем відкрив спортивну сумку.

– У мене тільки це.

На стіл лягли кілька упаковок протеїнового порошку, вітаміни та якісь добавки. Валентина якийсь час мовчки дивилася на них.

– Це все?

– Ну, так.

У цей момент задзвонив телефон. Дзвонила дочка.

– Мамо, як вони доїхали?

– Добре. Тільки я зараз з’ясувала, що Артему батьки взагалі нічого не дали. Тільки якісь вітаміни та спортивні баночки.

– Серйозно? – Дочка теж здивувалася. – Я думала, вони подбають про його харчування.

– І що тепер?

– Мамо, гаразд, я розберуся. У мене на роботі зараз такий завал, що навіть голову підняти не можу. Ти поки що їх нагодуй тим, що є. У тебе ж свої яйця, овочі на городі, яблук повно. А я ввечері поговорю з його батьками та вирішу, як далі.

Валя навіть не встигла сказати дочці, що й та могла б надіслати з онуком провізії…

Вона заздалегідь приготувала їжі на кілька днів: каструлю борщу, картоплю з м’ясом, салат з огірків і помідорів, дістала з холодильника домашню сметану. Для Вови вона ще збиралася спекти млинці – онук з дитинства їх любив.

На дачі Валентина тепер жила зовсім по-іншому, ніж кілька років тому. Раніше тримала більше курей, засаджувала майже весь город, закручувала десятки банок на зиму.

Тепер господарство довелося скоротити: з віком стало важко і копати, і полоти, і тягати воду, а діти жили далеко і приїжджали не часто.

Тому і продуктів вона заготовляла менше. Але до приїзду Вови все одно намагалася підготуватися.

Коли хлопчики вийшли з кімнати, Вова одразу запитав:

– Бабу, а по обіді можна до річки?

– Можна. Тільки спочатку допоможіть мені дрова перетягнути, доки не почалися дощі.

– Добре.

– А ввечері огірки поллєте.

– Ага.

Артем теж кивнув головою. Валентина глянула на них і посміхнулася.

Загалом усе складалося навіть краще, ніж вона очікувала. Онука на дачу було не заманити, а тут він сам приїхав, та ще й друга привіз. Нехай хлопчики будуть зайняті своїми справами, а їй нарешті стане не так самотньо.

Після обіду вони справді допомогли з дровами. Не без нагадувань, звичайно.

– Ти чому це поліно знову кинув посеред двору?

– Зараз приберу.

– Не зараз, а одразу. Потім забудеш.

– Бабусю, я не забуду.

– Давай сюди! – Артем засміявся і підійняв поліно.

– Ось. Хоч одна людина мене почула.

Надвечір хлопці сходили до річки, потім Валентина попросила їх полити грядки. Артем спочатку не дуже розумів, як це правильно робити, але Вова показав.

Наступного дня вони вже самі тягали воду та допомагали з городом. Потім Валентина показала їм, як полоти грядки.

– Тільки обережно. Моркву не висмикніть разом із травою.

– А як збагнути, де морква?

Валентина сіла біля грядки.

– Ось дивись.

Через десять хвилин Вова вже впевнено орудував сапкою, а Артем час від часу питав, що саме треба залишити.

Працювали вони нормально. Просто з власної ініціативи не рвалися допомагати – якщо Валентина просила, робили без особливих суперечок.

А ось з їжею було лихо. Хлопчики їли з апетитом, просили добавки, увечері доїли майже все, що лишилось після обіду.

– Молоді,  ростуть, – сказала Валентина  телефоном сусідці. – Уявляєш, у мене тепер повний будинок. Я вже забула, як це, коли холодильник порожніє за один день.

Вона посміялася і сама була задоволена. Наступного дня Валентина насмажила велику гірку млинців. Дістала варення, сметану, поставила на стіл мед.

Хлопчики впоралися швидко.

– Бабуль, а ще є? – Запитав Вова.

– Вже ні.

– Шкода.

– Нічого. Завтра насмажу.

Валентина сказала це без задньої думки. Їй подобалося, що онук їсть її домашню їжу, а не сидить на бутербродах.

Тільки на четвертий день вона почала помічати, як швидко все закінчується.

Спочатку закінчилися яйця. З холодильника зникла сметана, яку зазвичай вона розтягувала на тиждень.

В один із вечорів Вова відчинив шафку і запитав:

– Бабу, а огірки ще є?

– Є. Але я їх залишила на зиму.

– А ми можемо відкрити одну банку?

Валентина подивилась на нього.

– Одну можна.

За кілька хвилин банка вже стояла на столі. Потім відкрили ще одну – із помідорами. А потім Валентина дістала із морозилки домашню курку.

– Бабусю, а завтра таку ж можна? У вершках?

– Завтра інше приготуємо.

Хлопчики їли з таким апетитом, що Валентина лише встигала підкладати.

– Артеме, тобі ще?

– Якщо можна.

– Звичайно, можна. Їж.

Вона сказала це зовсім щиро. Їй було приємно, що хлопчики не перебирають їжу та із задоволенням їдять все домашнє. Але ввечері Валентина знову зазирнула у холодильник.

Майже порожньо.

Наступного дня Валентина пішла в крамницю. Вона довго стояла біля холодильника з м’ясом, порівнюючи ціни, потім узяла консерви, молоко, хліб та крупу. На касі подивилася на суму і тихо зітхнула.

Вдома вона перерахувала гроші. До пенсії залишався майже тиждень.

– Ну, ось і приїхали, – пробурмотіла Валентина, прибираючи продукти в холодильник.

Вона взяла телефон і зателефонувала Наталці.

– Мамо, привіт. Що сталося?

– Караул!

– У сенсі?

– Пенсія лише за тиждень, усі запаси з’їдені, а онуки завжди голодні.

Наталя засміялася.

– Мамо, ну вони ж підлітки.

– Я вже зрозуміла, що підлітки. Я їм учора курку приготувала.

– Тоді ти їх залучай, нехай овочі збирають, готуйте. Відпрацьовують!

– Чим більше працюють, тим більше голодні!

– Мамо, що ти хочеш від мене?

– Грошей перекажи, я ж не олігарх!

– У мене зараз немає. Я все, що було, тобі надіслала… – розгубилася Наталя.

– Тоді давай дзвони матері Артема. Скажи, хай надсилають провізію на свого богатиря. Баба Яга не справляється.

Наталя засміялася.

– Добре. Сьогодні зателефоную.

– Тільки не забудь.

– Не забуду.

Через деякий час Наташа справді набрала номер Дарини.

– Здрастуйте. Це Наташа, мама Вови.

– Здрастуйте! Як там наші хлопчики?

– Добре. Тільки я хотіла спитати про харчування Артема.

– А що з харчуванням?

– Він приїхав без продуктів.

На іншому кінці повисла пауза.

– У сенсі без продуктів?

– Ну, ви йому дали лише якісь добавки та вітаміни.

– Дивно. Я думала, що батько йому все зібрав. Він сам займався поїздкою Артема. Він сказав, що все передбачить. У нас з ним не особливо зараз близькі стосунки, ми розлучаємося… Ви краще йому зателефонуйте.

Наталя зрозуміла, що Дарина сама не уявляла, що сталося.

– Ясно… А номер його можна?

– Скину зараз.

Дарина телефон чоловіка надіслала, ось тільки слухавку він не взяв. Після цієї дивної розмови Наталя розповіла все своєму чоловікові.

– Значить, ніхто нічого не організував, дивні вони… – сказала вона.

– Раз так, ми самі повинні. Треба матері переказати грошей, нехай годує.

– Я теж так думаю. Де візьмемо?

– Мені премію дали, зараз перекажу тещі.

Вони переказали Валентині гроші, і на цьому питання начебто закрилося.

Валентина знову сходила в магазин, купила продукти та припинила рахувати кожну картоплину. Хлопчики продовжували допомагати по господарству, їли від пуза та раділи дачному літу.

Іноді Валентині доводилося кілька разів просити їх зробити те, що вони могли помітити самі, але в цілому вона не скаржилася.

Другий тиждень пройшов швидко. В обумовлений день за хлопчиками приїхав батько Артема. Виявилося, що він був у відрядженні, де туго зі зв’язком, тому не міг відповісти на дзвінок.

Він вийшов із машини, привітався з Валентиною і тепло їй усміхнувся.

– Дякую вам велике. Сподіваюся, хлопці не надто вас напружували.

– Та що ви. Нормально все. Навіть допомагали мені.

– Ну і добре. Відпочили хоч?

– Відпочили, – відповів Вова.

– Мирова бабуся у Вовки! – Артем розплився в посмішці.

Вони завантажили речі у машину. Валентина з Вовою теж збиралися їхати в місто, бабуся запланувала візит до лікаря.

Дорогою батько зупинився на заправці. Заправив машину, пішов до каси, а за хвилину повернувся.

– Я карту вдома залишив, – сказав він, дивлячись на Артема. – Слухай, у тебе ще гроші залишилися?

Артем промовчав.

– Я питаю, чи гроші з продуктів залишилися?

– Які гроші? – не втрималася Валентина. Чоловік здивовано глянув на неї.

– Я Артему дав двадцять тисяч перед поїздкою. Сказав, щоб на два тижні вистачило і він вас не об’їдав. Він мав вам продукти купувати чи гроші віддавати.

У машині стало тихо. Валентина подивилася на Артема. Той почервонів.

– Артеме?!

Хлопчик опустив очі. Батько вже зрозумів, що сталося.

– Так. Ану розповідай.

Артем мовчав. Тоді заговорив Вова:

– Ви нас не лайте… Ми просто хотіли купити приставку.

– Яку ще приставку?

– Ну… нову.

– І тому ви вирішили мовчати про гроші?

Хлопчики переглянулись.

Виявилося, що вони ще до поїздки домовилися залишити гроші, що дав батько, собі. Артем мав сказати, що йому нічого не дали, а Вова розраховував, що бабуся все одно їх нагодує.

Вони збиралися накопичити та купити приставку, впевнені, що дорослі нічого не помітять.

Валентина навіть не одразу знайшла, що сказати.

Вона згадала, як переживала, чи вистачить грошей до пенсії і намагалася нагодувати хлопців, задовольняючись малим.

Батько Артема дивився на сина зовсім інакше.

– Ти розумієш, що бабуся Вови два тижні годувала тебе на свою пенсію?

Артем кивнув головою.

– І ти жодного разу не сказав, що у тебе є гроші?

– Ні.

– Чому?

– Вибачте… – він простяг купюри.

Батько важко зітхнув.

– Мені дуже соромно перед вами, Валентино. Я був впевнений, що він усе зробить, як домовлялися.

– Та гаразд вам! Діти є діти. Вова теж гарний, що надумав! Шахрай молодий! Дивись у мене, кропива на городі росте, приїдеш, я тобі покажу, як дурити стару! – бабуся погрозила пальцем онукові.

– Ні. Це не  виправдання. Ви витратили пенсію, а вони вам ще й брехали.

Він простяг їй готівку.

– Візьміть ці гроші.

– Не треба.

– Будь ласка.

Валентина ще раз відмовилася, але чоловік таки засунув їй гроші в кишеню.

– Дякую вам. І вибачте. А з тобою ми ще вдома поговоримо.

– Ви його не лайте, нехай приїжджає восени. На трудове десант, – пожартувала Валентина і напруга в салоні машини зникла.

Валентина віддала Наталці частину з тих двадцяти тисяч, які таки вдалося повернути, частину залишила собі. А про себе подумала, що, якщо чесно, все вийшло не так уже й погано.

Восени хлопчики дійсно приїхали знов. Цього разу з грошима, продуктами та зовсім іншим ставленням до бабусиної дачі.

– Бабу, а що спочатку робити? – спитав Вова, тільки-но поставивши сумку на ґанок.

Валентина подивилась на нього.

– Картоплю копати.

– А потім?

– А потім подивимося, наскільки ви зголодніли…

Як кажуть, – все те добре, що добре закінчується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!