– Яночко, я вирішив перебратися до тебе, – на порозі стояв Євген. – Господиня квартиру продає, а до мами я переїжджати не хочу. З нею, звичайно, добре, але вона постійно бурчить на мене.
– І в мене до тебе пропозиція. Виходь за мене заміж. Не кваплю, подумай, тільки недовго, не випусти нареченого. Такі, як я, на дорозі не валяються. Тільки я поки що без обручки, просто купити не встиг.
– Женю, ми знайомі лише два місяці. Я поки що не планувала жити з кимось.
– Поки що я можу жити в окремій кімнаті. У тебе ж їх дві. Мені чудово підійде диван.
Євген уже сам пройшов до кімнати, поставив валізу та велику круглу коробку.
– Добре, розташовуйся на дивані.
– А що у нас на вечерю?
– У нас? Я вже поїла. Я на тебе не чекала. Замов собі щось, тільки потім прибери після себе.
– Добре. Я все розумію, але скоро ти станеш моєю дружиною.
– Я ще не дружина. Над твоєю пропозицією я подумаю, а поки що ти на випробувальному терміні.
– Відмінно, тестуватимемо один одного.
***
– Яна, у мене немає прасованих сорочок.
– Праска у шафі.
– Я ніколи не прасував сорочки сам. Цим займалася мати, а потім господиня квартири. Я їй доплачував, мати з нею давно домовилася.
– Чудово. Господині квартири немає, нехай прасує мама. Скажи дякую, що я їх випрала. Вони мені заважали.
– Це обов’язок дружини.
– Я поки що не дружина і не домробітниця! Скажи дякую, що я готую для нас, а не лише для себе.
– Я ж оплачую половину всього!
– Оплачуєш, але це не передбачає прання твоєї білизни та прасування твоїх семи сорочок.
– Їх вісім.
– Восьми.
– Мама завжди прасувала всю білизну. Батькові та мені. Навіть спідню білизну!
– Я не дружина й не мама, ти прийшов сам. Це не означає, що я повинна обслуговувати тебе. Я своєї згоди стати твоєю дружиною не дала. І, взагалі, дружина – не означає хатня робітниця!
– Не означає, але це ж мається на увазі. Дружина займається домашнім господарством, чоловік працює.
– Чоловік працює, а дружина працює та будинком займається. А ще пере та прасує сорочки чоловіка. А чоловік у цей час лежить на дивані.
– При цьому ти не збираєшся вкладати в сім’ю грошей більше за мене. Ти доплачував господині за прасування сорочок, а мені чому не запропонував заплатити?
– Ти ж майже дружина, з дружиною це зайве.
– Знайди, значить, собі хатню робітницю для цього!
– Добре, забудемо цю розмову. Я дозрів для шлюбу, ти подумала? Завтра мама до нас прийде у гості, хоче познайомитися з тобою.
– А не можна було сказати трохи раніше?
– Так вийшло, у нас вихідний. Мама просто хоче подивитися, як я живу.
– Так познайомитися чи подивитися?
– Не чіпляйся.
***
Мати Євгена прийшла на обід. Лідія Василівна оглянула квартиру. Прискіпливо оглянула, навіть провела пальцем по полиці над телевізором. Мовчки сіла за стіл.
– А ти зовсім не готувалася до мого приходу?
– А треба було? Обід я приготувала, а показуху не збираюся влаштовувати. Все прибрано два дні тому.
– Прибрано, але пил скупчився. Небагато. А так нічого, пристойно, квартира непогана. Схвалюю ваш шлюб. Тільки відразу тебе повідомляю. Сорочки мого сина повинні завжди бути чистими.
– Прати їх треба не всі гуртом, поки накопичаться, а через день. А зараз у нього єдина сорочка у шафі, решта у кошику з брудною білизною. Вони всі різні, під різні ситуації, як краватки.
– Мій син інтелігентна людина, привчена з дитинства до хорошого стилю. Я чоловіка до цього привчила й сина виховала з манерами. У них робота, становище. Дружина повинна жити заради чоловіка.
– І про прибирання в будинку подумай, частіше треба пил протирати. До речі, треба до вас перевезти шафу Євгена і всі речі, що залишилися. Я покажу, як правильно все там організувати.
– Ми завтра цим і займемося. Йому буде легше шукати. Шкарпетки, забула сказати про шкарпетки. Я їх не прасую, але треба все розкладати парами, рівно. І краваткам час знайти місце.
Лідія Василівна щось говорила про черевики, про їжу. Все змішалося в одну купу. Яна замислилась і припинила її слухати. Потім вона почала вчити сина. Говорила знову про сорочки та краватки, але вже йому.
– Яно, ти мене чуєш? Слухаєш?
– Так, кажіть. Я уважно слухаю.
– Я виховала пристойного сина, твій син має бути його копією. Я допоможу вам із вихованням.
– Ось бачиш, Яночко, мама не проти нашого шлюбу. Час призначити дату. І про все інше вона тобі розповіла.
– Дякую, все дуже повчально. У вас чудовий син, ви так добре його виховали. Пишайтеся ним! Не хочу у вас його забирати. Залишіть його собі разом із сорочками та краватками. Речі сам збереш, чи потрібна допомога?
– У тебе десять хвилин, – час пішов! Тобі вистачило за десять хвилин заселитися сюди, стільки ж на виселення.
– А ви, Лідіє Василівно, зачекайте сина на вулиці. Погода сьогодні прекрасна, сонце світить, тепло, весна, звичайно гроза насувається, але, якщо ви поквапитеся, то встигнете доїхати до будинку.
Лідія Василівна відкрила рота, але так нічого і не сказала, вийшла. Євген швидко зібрав валізу.
– А не потрібна мені така дружина. Дружина повинна обожнювати чоловіка, слухатись, а тут навіть сорочки брудні. Де ти собі пристойного чоловіка знайдеш? Такі, як я, на дорозі не валяються!
Двері за Євгеном зачинилися. Ключі залишилися у передпокої на гачку. Він майже ніколи ними не користувався. Йшов раніше Яни, приходив згодом.
Яна відчинила вікно, пустила свіже весняне повітря. Поки світило сонце, але десь далеко гримів грім.
Такі на дорозі не валяються. А може, валяються? Може, просто впали? Євген явно впав не з тієї планети. Яна усміхнулася своїм думкам. Життя продовжується, – які її роки, щоб підіймати з дороги різний непотріб…