– Тітко Людмило, чого ви починаєте? – Нормально все. Дядько Андрій нам дозволив. Ми шукаємо роботу. – Прекрасно, – миролюбно погодилася Людмила. – Багато вакансій знайшов у приставці? – Я розсилаю резюме! – Огризнувся хлопець. – Просто зараз криза, без досвіду нікуди не беруть. – От і чудово, – Людмила глянула прямо на зовицю. – Якщо часу вільного багато, збирайте свої речі

– Андрію, куди знову пішло п’ять тисяч зі спільного рахунку?

Людмила не відводила погляду від екрану телефону. Вона стояла посеред кухні, спираючись стегном на стільницю, і чекала відповіді.

Андрій завмер біля порога. Він тримав у руках два об’ємні пластикові контейнери, доверху набиті домашніми котлетами та пловом. Куртку зняти він навіть не спробував.

– Людочко, ну ми ж домовлялися, – забурмотів він, відводячи очі у бік вікна. – Світлана роботу шукає. Микита також. Їм же важко на новому місці.

– Роботу шукають? – Людмила посміхнулася. – На дивані перед приставкою вони її шукають! Третій місяць пішов.

Вона кинула телефон на обідній стіл.

– Ти вчора їздив до них. Відвіз два величезні пакети продуктів, – м’ясо, сири, рибку червону. Я бачила списання по  карті. А сьогодні зранку з нашої відпускної скарбнички йде ще одна кругла сума. Куди?

Чоловік переступив із ноги на ногу.

– У Микити куртка зовсім зносилася. Хлопець же не може в ній на співбесіди ходити, – зима на носі.

– Здоровий лобур, двадцять два роки! – Не витримала Людмила. – Нехай іде розвантажувати вагони на станцію і сам собі на куртку заробляє. А твоя сестра тільки скаржиться на життя, пиляє нігті та чекає, коли їй принесуть на блюдечку.

– Рідня ж, – Андрій спробував примирливо посміхнутися. – Не на вулицю ж їх гнати. Потерпи трохи, дурненька.

Слово «дурненька» завжди діяло на неї безвідмовно. У найгіршому значенні цього слова.

– Я терплю рівно тиждень! – Людмила схрестила руки. – Як ми домовлялися на березі. Тиждень!

…Вона купила цю невелику студію у спальному районі ще до того, як вони з Андрієм розписалися. Сама збирала, сама вносила платежі.

Останні роки справно пускала туди квартирантів, а гроші відкладала окремо. Хороша прибавка до зарплати, яка дозволяла їм обом їздити на море і не рахувати дріб’язок від авансу до получки.

Але на початку вересня на порозі їхньої квартири намалювалася Світлана.

Приїхала з області разом із дорослим сином. Слізно просила брата перекантовуватись буквально пару днів. Мовляв, приїхали підкорювати великі перспективи, зараз швидко знайдуть орендоване житло, роботу і з’їдуть.

Дні плавно перетекли в тижні. А потім рахунок пішов на місяці.

Орендарів довелося попросити на вихід. Комуналка росла, бо воду нові мешканці лили кубометрами, а світло горіло ночами безперервно.

Андрій мотався до сестри через день, працював безплатним кур’єром, спонсором та особистим психологом.

– Я втрачаю пристойні гроші, – з натиском сказала Людмила. – Моя квартира простоює. А ти граєш у доброго братика моїм коштом.

– Ну, хочеш, я поговорю з нею ще раз? – несміливо запропонував чоловік, ставлячи контейнери на тумбу. – Скажу, щоб прискорилися.

–  Ти вже три місяці з нею говориш. А віз і нині там. То у Микити горло болить, то Свєті вакансії не подобаються, то погода погана для переїзду.

Людмила підійшла до вішалки та зняла свій плащ.

– Ти куди надумала проти ночі? – стурбовано спитав Андрій, помітивши, як дружина взуває чоботи.

– Розв’язувати питання! Сама! Якщо ти в нас так боїшся рідню образити.

– Людо, не смій влаштовувати скандал! – голос чоловіка здригнувся, але Людмила вже зачинила за собою двері.

Дорога до студії зайняла хвилин сорок. У маршрутці вона прокручувала в голові майбутню розмову. Всередині не було люті, тільки холодна втома від цієї тягучої, липкої ситуації.

Вона не стала дзвонити заздалегідь. Підійшла до знайомих дверей і повернула свій ключ у замку.

У передпокої валялися розкидані кросівки сорок четвертого розміру. Із кухні тягнуло чимось горілим. На кухонному гарнітурі височила гора немитого посуду. Каструлі, тарілки зі слідами засохлого кетчупу, порожні кухлі.

Микита розвалився на дивані, дивлячись на екран телевізора. У руках блимав джойстик. Хлопець навіть голову не повернув на звук дверей, що відчинилися.

Світлана сиділа біля вікна в квітчастому халаті. Підфарбовувала нігті яскравим лаком.

– Ой, Людо! – сплеснула руками зовиця, нарешті помітивши невістку. – А ми тебе не чекали. Ось так сюрприз! Проходь, ми тут по-свійськи обжилися. Чайник зараз поставлю.

– Не турбуйся, – сухо відповіла Людмила.

Вона не стала знімати взуття. Пройшла прямо в кімнату, намагаючись не наступити на кинуті шкарпетки племінника.

– Ви тут чудово обжилися. Я бачу.

Світлана відклала пензлик і з підозрою зиркнула на гостю.

– А ти чого така похмура? Сталося що? Андрій захворів?

– Сталося, Світлано. Мій ангельський терпець урвався!

Людмила обвела поглядом бардак.

– Ви мешкаєте тут безплатно третій місяць. Мій чоловік возить вам продукти баулами. Купує твоєму синові куртки із наших відпускних грошей. А ви навіть посуд за собою не можете помити!

Зовиця закліпала очима, зображуючи щире нерозуміння.

– Людочко, ну ми ж свої люди. Що ти починаєш рахунки зводити? Андрій сам сказав: живіть, скільки треба. У нас зараз проблеми.

– Андрюша живе у моїй квартирі, – обсмикнула її Людмила. – І ця студія належить виключно мені. Тож розпоряджаюся нею лише я!

Микита нарешті поставив гру на паузу.

– Тітко Людмило, чого ви починаєте? – Нормально все. Дядько Андрій нам дозволив. Ми шукаємо роботу.

– Прекрасно, – миролюбно погодилася Людмила. – Багато вакансій знайшов у приставці?

– Я розсилаю резюме! – Огризнувся хлопець. – Просто зараз криза, без досвіду нікуди не беруть.

– От і чудово, – Людмила глянула прямо на зовицю. – Якщо часу вільного багато, збирайте свої речі.

Світлана підскочила зі звичайного кухонного стільця.

– Та ти при своєму розумі? Куди ми підемо проти ночі?! Дві баби в одному будинку ніколи не уживуться, я так братику й казала! Ти просто перетягуєш ковдру на себе!

– У тому й річ, Свєта, що ковдра моя. І квартира моя.

Людмила дістала з кишені телефон і демонстративно подивилася котра година.

– Час – четверта години дня. До ночі ще далеко. Збирайте свої баули. Завтра вранці сюди заїжджає клінінг, а ввечері нові мешканці.

– Які мешканці?! – Заголосила Світлана. – Ти не насмілишся нас вигнати на вулицю! Ми ж сім’я!

Світлана схопила телефон зі столу.

– Я зараз Андрію подзвоню! Він тобі влаштує! Він не дозволить зі мною так поводитися!

– Дзвони, – Людмила знизала плечима. – Тільки врахуй одну річ. Якщо за годину ви будете ще тут,  – я вам не позаздрю.

Вона кивнула на вхідні двері.

– Замок змінюється за п’ятнадцять хвилин. А всі ваші речі, включаючи приставку цього молодого чоловіка, полетять на сходовий майданчик.

Микита нервово смикнувся на дивані.

– Мамо, вона ненормальна, пішли звідси. Дзвони дядькові Андрію, хай він нам готель зніме.

Світлана притиснула телефон до грудей.

– Ти ще пошкодуєш про це. Мій брат з тобою розлучиться! Ти меркантильна та жадібна!

– Твої б слова, та богові у вуха, – посміхнулася Людмила. – Час пішов. Рівно одна година.

Вона розвернулась і вийшла з квартири, залишивши вхідні двері прочиненими.

Спустилася на перший поверх, вийшла з під’їзду і сіла на лавку біля сусіднього будинку. Звідси було добре видно вихід з її під’їзду.

За п’ятнадцять хвилин телефон у кишені ожив. Дзвонив чоловік.

Людмила скинула виклик. Він зателефонував ще раз. Вона знову натиснула на відбій, а потім просто відключила звук. Вислуховувати його виправдання та благання про пощаду для родичів вона не збиралася.

Минуло сорок хвилин. Двері під’їзду відчинилися. Першим вийшов Микита. Він тягнув величезну спортивну сумку та рюкзак.

За ним викотилася Світлана, тягнучи за собою два набиті картаті баули. Обличчя у неї було незадоволеним і злим. Вона щось невпинно вимовляла синові.

Вони попрямували у бік автобусної зупинки. Куди саме, Людмилу зовсім не цікавило. Коли пташенята підростають, вони вилітають із гнізда. А коли пташенятам уже за сорок, їм давно час навчитися літати самостійно, а не сидіти на шиї у родичів.

Людмила підійнялася назад у студію. Ключ стирчав у замковій свердловині з внутрішнього боку. Світлана навіть не спромоглася зачинити за собою двері.

Вона зайшла всередину, оглянула залишений бардак, відчинила вікно навстіж і почала збирати сміття в пакет.

Додому вона повернулася лише пізно ввечері.

Андрій зустрів її у передпокої. Вигляд у нього був пом’ятий і похмурий. Він стояв біля порога, засунувши руки в кишені домашніх штанів.

– Ти навіщо так із ними? – глухо спитав він, дивлячись убік. – Світлана дзвонила, плакала. Їм довелося у хостел заїхати. Кімната на шістьох, бруду навколо.

– Он, де собака зарита! – відрізала Людмила, знімаючи чоботи. – Хостел їм не подобається. Прибирати за собою не хочеться. Зате безплатно жити в чужій квартирі і їсти за чужий рахунок дуже подобалося.

– Я ж просив зачекати…

– Розмову закінчено, Андрію! Якщо хочеш їх утримувати – бери підробітки, винаймай їм житло, оплачуй доставку їжі. Але не за рахунок мого майна та наших спільних накопичень.

Чоловік назбирався.

– Ти жорстока, Людо. Сім’я має допомагати один одному.

– Допомагати – так! Садити собі на шию дорослих трутнів – звільніть!

Андрій дувся близько тижня. Спав на краю ліжка, демонстративно не розмовляв за вечерею і всім своїм виглядом показував всесвітню образу. Він навіть кілька разів спробував демонстративно приготувати собі вечерю окремо, але швидко здався.

Людмила не звертала уваги. Жила своїм життям, ходила працювати, вечорами читала. Вона розуміла, що рано чи пізно його показові виступи закінчаться. Йому просто потрібен був час, щоб перетравити образу «рятівника сімейства».

Так і сталося. На початок наступного місяця образа чоловіка якось сама собою зійшла нанівець. Він перестав зітхати і почав нормально спілкуватися.

А ще за тиждень Людмила випадково помітила, що із сімейного рахунку перестали пропадати гроші. Жодних раптових покупок курток, жодних переказів на чужі карти.

До її студії благополучно заїхали нові мешканці, – молода сімейна пара.

Вони справно платили оренду, самі купували собі продукти, підтримували чистоту, – поводилися так, як повинні поводитися рідні люди. Повинні, – але…Не дарма ж кажуть, – не зв’язуйся з ріднею, – собі дорожче буде…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!