– Тобто, я тут – ніхто? А коли університет закінчу, мені навіть тимчасово зареєструватись не буде де? А Ліда у будинку зареєстрована? – Звичайно! Ми з батьком дали згоду – адже вона дружина Льоші. – Зрозуміло. А я, значить, Льоші не сестра, а вам не дочка!

У четвер після лекцій Каті зателефонувала мама:

– Катюша, ти не могла б завтра додому приїхати?

– Щось сталося? У мене завтра та в суботу заняття. Можу тільки в неділю, чи в суботу надвечір, – відповіла дочка.

– Ні, треба в будній день, крім вівторка. Ми вирішили продати нашу квартиру й дачу, та купити будинок. Вже навіть придивились – міцний такий, із ділянкою.

– І на нашу квартиру є покупець. Треба щоб ти виписалася – ми всі вже знялися з реєстрації. А у вихідні паспортний стіл не працює.

– Гаразд, я відпрошусь, якщо така справа, – сказала Катя. – А будинок у якому районі?

– Зовсім недалеко від тітки Валі. Це вона нам його й підказала. Тож тепер будемо майже поряд із ріднею жити.

Катя приїхала додому першою електричкою, і ще до обіду встигла в паспортний стіл. Щоправда, з’ясувалося, що наступного тижня треба буде приїхати ще раз – забрати паспорт.

Мама хотіла показати їй будинок, який вони зібралися купувати, але Катя відмовилася:

– Мамо, я краще поїду. В нас завтра семінар, не хочеться пропускати. А будинок подивлюся потім, коли ви його купите – приїду у вихідні.

– Ну, дивись, як хочеш.

Коли Катя приїжджала за паспортом, угода ще не пройшла, тож будинок вона побачила лише на травневі свята. На той час батьки та брат уже переселилися і навіть майже завершили ремонт.

Будинок був двоповерховий, перший поверх зайняли батьки, а весь другий віддали Олексію – старшому братові Каті. Туди навіть окремий вхід був.

– Льоша одружуватися зібрався, – повідомила їй мама. – Вже заяву подали, тож влітку весілля – ти саме встигнеш іспити скласти.

Весілля відгуляли, Ліда – дружина брата – переселилася до чоловіка. Олексій дав їй повну свободу – нехай облаштовує сімейне гніздечко на свій смак.

Каті батьки виділили кімнату на першому поверсі – у своїй половині будинку. Вікно її спальні виходило в сад, і щоранку дівчина прокидалася під щебетання птахів.

Усі канікули Катя допомагала мамі на городі – полола, поливала, збирала ягоди. І лише в середині серпня згадала, що вона не має постійної реєстрації в будинку.

– Мамо, які документи мені потрібні, щоб реєстрацію оформити? – Запитала вона за вечерею. – Завтра хочу сходити в паспортний стіл.

– А може, не поспішатимеш? Адже в тебе є тимчасова реєстрація в гуртожитку. Тобі ще рік навчатись. Давай відкладемо, – невпевнено промовила мама.

– А навіщо відкладати? – Здивувалася Катя.

– Льоша проти того, щоб ти тут була зареєстрована, – повідомила мама.

– А до чого тут Льоша?

– Він власник. Такий самий, як і ми з батьком. Щоб тебе прописати, потрібна згода всіх власників.

– А я хто?

– Розумієш, у тій квартирі ви з Льошею були просто зареєстровані. Цей будинок ми оформили в частках: половина – нам із батьком, половина – Льоші.

– Він буде тут жити з сім’єю, разом з батьком підтримуватиме будинок у доброму стані, ремонтуватиме, буде нам у старості допомагати. А ти закінчила школу і поїхала вчитися. І невідомо, чи повернешся, чи ні.

– Тобто, я тут – ніхто? А коли університет закінчу, мені навіть тимчасово зареєструватись не буде де? А Ліда у будинку зареєстрована?

– Звичайно. Ми з батьком дали згоду – адже вона дружина Льоші.

– Зрозуміло. А я, значить, Льоші не сестра, а вам не дочка!

– Катю, ми просто думали, що ти після навчання залишишся у великому місті, знайдеш там роботу – у нашому містечку з роботою проблеми. А там, дивишся, і одружишся.

– Ага, одружус! Знайду собі нареченого такого ж, як сама, без певного місця проживання, і разом житимемо десь у підвалі, чи в теплотрасі, – посміхнулася Катя. – Велике дякую!

Катя прожила в будинку батьків ще тиждень, а потім поїхала до обласного центру – наближалося перше  вересня.

Цей рік був останній – отримавши диплом, треба буде одразу думати про роботу. До тієї розмови з мамою Катя хотіла повернутися додому, та влаштуватися на роботу в ательє.

Вона вже навіть із господаркою переговорила – та планувала розширюватись і була не проти взяти на роботу молоду дівчину, хай без досвіду роботи, зате з профільною освітою.

Взагалі-то в майбутньому Катя хотіла відчинити свій салон, але ж треба з чогось починати.

Тепер плани треба було переглядати, і Катя, закінчивши університет та здобувши диплом за спеціальністю «модельєр-конструктор одягу», пішла працювати на швейну фабрику.

У великому місті було багато інших можливостей – деякі з її однокурсниць влаштувалися набагато краще. Але фабрика мала гуртожиток, і це стало для Каті визначальним під час вибору місця роботи.

Минуло кілька років. Катя працювала – у неї була мета: придбати власне житло. І це їй вдалося. Через п’ять років вона переїхала у свою студію.

Їй не вистачало до повної суми трохи, але вона планувала за три роки розрахуватися з банком. Звичайно, це був не той рівень комфорту, про який вона мріяла, але тепер дівчина цілком могла сказати: «Це мій дім».

А за пів року вона познайомилася з молодим чоловіком – Ілля жив у тому ж районі, і вони майже щодня зустрічалися на автобусній зупинці. Нічого особливого в їхньому знайомстві не було.

Просто якось він привітався з нею, Катя відповіла, через якийсь час вони почали розмовляти, потім Ілля став проводжати дівчину до будинку. А якось розповів про себе.

І також нічого героїчного. Він жив тут з народження з батьками та старшою сестрою Ганною. Потім Аня одружилася і поїхала в Італію – на батьківщину чоловіка.

А коли не стало батька, Аня запропонувала мамі приїхати до них у гості. Мама з’їздила до дочки, а потім вирішила переїхати туди назовсім:

– Іллюша, там онуки. Троє! Вчать мене італійської. Радіють мені, кричать: «Ciao, nonna»! А тут я сиджу цілий день сама, чекаю, коли ти з роботи прийдеш. А в тебе є свої справи.

– Тож тепер я один, – підсумував Ілля. – Дві кімнати зачинив, щоб не прибирати зайвого, мені кухні та однієї кімнати цілком вистачає.

Через деякий час Ілля зробив Каті пропозицію:

– Катюша, я знаю, що зараз модно спочатку пожити якийсь час разом, а потім уже вирішувати, чи варто одружуватися, чи ні. Але ми з тобою добре знаємо один одного, тому я пропоную завтра ж піти та подати заяву.

Катя погодилася.

-Ти батьків будеш на весілля запрошувати? – якось запитав Ілля.

– Не знаю, – чесно відповіла дівчина. – Я ж з ними після того випадку, коли мене без дому залишили, тільки по телефону спілкувалася.

– Мама дзвонила. Іноді, коли батько був поруч, він також брав слухавку. А з братом ми так і не розмовляли.

– І ти за п’ять із лишком років жодного разу не була вдома? – здивувався Ілля.

– А мене не запрошували.

– Так, випадок, звичайно, тяжкий. Але ти, коли наступного разу будеш з мамою розмовляти, скажи їй, що ми з тобою одружуємося. Мені здається, вони повинні знати.

– Іллюша, але ж твої теж не зможуть приїхати, – сказала Катя.

– Вони не зможуть – їх там зараз надто багато. А ось ми після весілля поїдемо до них. Щоправда, не одразу. Там місяць, якщо не більше, доведеться оформляти документи, а італійці не дуже швидкі люди.

Катя мала рацію. Дізнавшись про те, що дочка виходить заміж, батьки обмежилися вітанням.

На запитання Каті, чи не хотіли б вони бути присутніми на реєстрації, батько сказав, що зараз дуже багато роботи і що вони познайомляться з новою ріднею іншим разом.

А ввечері мама ще раз зателефонувала Каті і запитала, чи впевнена вона в молодій людині, за яку зібралася заміж.

– Катю, ти з дітьми не поспішай. Придивись уважно до цього Іллі. Ще чого доброго залишишся одна з дитиною на руках. Жити де будеш?

– У своїй маленькій квартирі? Адже в нас зараз тісно – Ліда нещодавно другого привела. Ми тебе прийняти не зможемо. Подумай, дочко!

– Дивно, – здивувалася Катя, – у брата нагорі три кімнати та кухня. У батьків внизу – те саме, плюс крита веранда. Чому тісно?

Ілля та Катя одружилися, відзначили цю подію у невеликій компанії друзів, з’їздили на десять днів до Барлетти – невеликого портового міста на березі Адріатичного моря, де познайомилися з усією родиною чоловіка.

Повернувшись, вони стали жити у квартирі Іллі і тепер користувалися всіма трьома кімнатами. Студію вирішили здавати – як з’ясувалося після повернення з Італії, Катя була при надії, тож гроші найближчим часом знадобляться.

Коли Катя повідомила батькам, що у них з Іллею з’явився син, батько перевів їй, як подарунок, п’ять тисяч.

Минуло ще два роки. Ілля працював, Катя все ще була у декретній відпустці. Завдяки тому, що студія постійно здавалася, молода сім’я не зазнавала особливих матеріальних труднощів.

Одного ранку, коли Ілля був на роботі, Каті несподівано зателефонував батько.

– Як у вас справи? Як Микита? Росте?

Батько явно затягував розмову, хоча було зрозуміло, що зателефонував він не так просто – йому було щось треба.

– Так, у нас все добре, ростемо, бешкетуємо потроху, – відповіла Катя. – А у вас як справи?

– А у нас погано. Мама ногу зламала, у двох місцях. Спочатку у лікарні лежала, а зараз удома. Може, ти приїдеш? І матір треба доглядати – я на роботі, відпустку вже відгуляв, більше не дадуть. І город, вважай, що кинутий.

– Тату, з вами ж Льоша та Ліда. Хіба не можуть допомогти? – Здивувалася Катя.

– Ліда відразу відмовилася, сказала, що у неї двоє дітей, одна зовсім маленька. Вона не впорається. А Олексій цілий день на роботі. Нам місяця на два потрібна допомога. Поговори із чоловіком.

– Тату, а як ти це собі уявляєш? Ліда не впорається, а я з дворічним Микитою зможу і  маму доглядати, і в будинку  працювати, і город у порядку утримувати?

– До того ж, в Іллі за два тижні відпустка, і ми вже взяли путівки до пансіонату. Тож вибач, я вас врятувати не зможу. Попросіть тітку Валю, може вона допоможе.

– Не допоможе. Лідка з Валентиною посварилася, – відповів батько.

– Ну, тоді я не знаю, що робити, – зітхнула Катя.

Вона відмовила батькові, але ця розмова мучила її до вечора.

– Не знаю, може, треба було поїхати та допомогти? – Запитала вона у Іллі. – Все-таки це батьки.

– Ти, звісно, можеш поїхати. Я тебе зупиняти не стану. Але мені здається, що вони й без тебе обійдуться. Їх там троє здорових дорослих.

– Так, чоловіки працюють, але ж не до ночі. Увечері спокійно можна щось зробити і в будинку, і на городі. А дружина твого брата не працює.

– Старша дитина у них у дитячому садку, вона вдома з молодшим. Їй важко допомогти своїй свекрусі? Вони мешкають в одному будинку!

– А якщо взяти до уваги, що тебе десять років тому фактично викреслили з сім’ї, то я не думаю, що ти повинна страждати  муками сумління, – пояснив чоловік.

Після цього Катя ще раз зателефонувала батькові та сказала, що вона приїхати не зможе.

– Та ми на тебе й не розраховували, – буркнув батько, та скинув виклик.

Більше родичі Каті не дзвонили, та вона й не переймалася. Чи було їй прикро? Звісно було! Як можна так розділяти дітей? Та ще й на допомогу розраховувати після такого? От недолугі…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.