Віра поставила перед Ігорем тарілку з вечерею та сіла навпроти. Вона хотіла поговорити спокійно, по-людськи. Як раніше, коли вони ще вміли чути одне одного.
– Ігорю, Ніна Павлівна після оперативного втручання не може одна. Їй потрібна допомога хоч би перші місяці.
– І що? Вона до нас переїде? У нашу двушку?
– Ні. Я їздитиму до неї щодня. Вранці та ввечері. Ти ж розумієш, вона рідна мені людина.
Ігор відсунув тарілку. Його обличчя стало кам’яним. Віра знала цей вираз – так він виглядав, коли готувався сказати щось мерзенне.
– Слухай, Віро, я давно хотів з тобою поговорити. Досить з нею няньчитися. Їй сімдесят два, вона тягар. Є спеціальні установи, де держава за це платить.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно! Її квартира на Садовій коштує, між іншим, дуже непогано. Продамо – і заживемо нормально. А вона буде під наглядом, у теплі, нагодована. Усі задоволені!
Віра склала руки на столі. Пальці трохи тремтіли, але голос залишався рівним.
– Ігорю, це її дім. Вона там сорок років прожила.
– Ну то й що? Сорок років – і вистачить. Вона одна в трикімнатній квартирі, а ми тут у орендованій. Де логіка?
– Логіка полягає в тому, що це не наша власність!
– Вона твоя мати! Значить це сімейне. Виходить, наше.
Віра глянула на нього уважно. Ігор жував хліб. Йому було комфортно в цій підлості – він звик до неї.
– Я сподіваюся, ти завтра прокинешся і пошкодуєш про ці слова.
– Не пошкодую! Я все продумав.
***
Подруга Тамара чекала на лавці із двома стаканчиками кави. Віра сіла поруч, узяла стаканчик і довго мовчала. Ранок був прохолодний, перехожі проходили повз, кудись поспішаючи.
– Ну? Розповідай. У тебе обличчя, ніби ти тиждень не спала.
– Ігор хоче здати мою матір у будинок для людей похилого віку. А квартиру її продати.
Тамара повільно поставила каву на лаву. Її брови поповзли вгору. Потім вона видихнула коротко і злісно.
– Стривай. Він це вголос сказав? Прямо так?
– Так. Сказав: “Твоя мати нам не потрібна”. Дослівно.
– Віро, він взагалі людина? У нього совість є, чи там порожнє місце?
– Мабуть, порожнє. Він навіть не почервонів. Сидів, хліб жував та міркував, скільки квартира коштує.
Тамара стиснула кулаки. Вона знала Ігоря вісім років і завжди відчувала в ньому щось слизьке. Але на таке не чекала навіть вона.
– І що ти збираєшся робити?
– Я вже роблю. Вчора зателефонувала Ростиславу, він розуміється на нерухомості. Квартира оформлена на матір, і я хочу, щоб вона підписала дарчу. На мене.
– Ну, це логічно. Ти ж у неї одна. А Ігор знає?
– Ні. І не дізнається. Поки не стане пізно.
Тамара подивилася на подругу з повагою, – не скаржилася, не просила поради. Вона вже ухвалила рішення і рухалася вперед.
– Ти його кинеш?
– Я його вже кинула. Він просто ще не знає.
***
Мати сиділа в кріслі, вкрита пледом. Рука після втручання ще боліла, але очі були ясними та чіпкими. Поруч стояв Ростислав – високий, спокійний, із текою документів.
– Ніно Павлівно, я все підготував. Дарча на Віру, оформлення триватиме три дні. Вам потрібно лише підписати.
– Стривай, Ростиславе. Віро, сядь. Поясні мені, навіщо це зараз.
Дочка присіла на край дивану. Вона не хотіла лякати матір, але брехати теж не збиралася. Мати заслуговувала на правду.
– Ігор задумав продати цю квартиру. Він вважає, що тобі краще у казенній установі. А гроші йому в кишеню.
Мати не здригнулася. Тільки стиснула здоровою рукою підлокітник крісла. Обличчя стало жорстким.
– От, значить, як. Вісім років я його борщем годувала, а він мене на звалище!
– Не буде жодного звалища. Я не дозволю.
– А він знає, що ти тут?
– Ні. І це не його справа. Це наша з тобою справа. Твоя квартира – твоє рішення.
Ростислав кашлянув і розгорнув теку. Документи були готові, нотаріус чекав завтра вранці. Все було чисто та законно.
– Ніно Павлівно, після оформлення дарчої ніхто, крім Віри, не зможе розпоряджатися цією квартирою. Ні чоловік, ні хтось ще.
– Давай папери. Прочитаю, а завтра тоді до нотаріуса.
Віра взяла матір за руку. Ніна Павлівна дивилася на дочку, вони обидві були з тієї породи жінок, які не плачуть, а діють.
– Знаєш, доню, є такий вислів: зрада – це не поріз лезом, це посмішка того, хто його тримає.
– Я знаю. Але у мене гарна броня.
***
Ігор прийшов злий. Він уже два дні не міг додзвонитися до Віри, а вдома знайшов порожні полиці у шафі та записку: «Ключі на тумбочці. Розмовляти нема про що».
Навпроти сидів Денис, його старий приятель. Ігор замовив подвійний еспресо і почав говорити, захлинаючись словами.
– Вона звалила, уявляєш? Просто зібрала шмотки та звалила! Без попередження, без розмов!
– А ти чого чекав, Ігорю?
– Я чекав на нормальне ставлення! Я – чоловік! Я у цій родині головний! А вона нишком якісь справи крутить, папірці підписує!
Денис відпив каву та глянув на Ігоря з виразом, який важко було назвати співчуттям. Швидше, втома від чужої недолугості.
– Які папірці?
– Дарчу! На квартиру старої! Оформила на себе! Я дізнався сьогодні вранці, зателефонував до знайомого, він перевірив. Все вже зареєстроване!
– Ну, так квартира була не твоя.
– Вона була сімейна! Спільна! Ми ж сім’я!
– Були сім’єю. Минулий час.
Ігор гупнув долонею по столу. Офіціантка здригнулася і відійшла. Його обличчя почервоніло, на шиї здулися жили.
– Це кидалово! Вона мене кинула! Вісім років шлюбу – і ось так?
– А ти її матір хотів на звалище відправити – це як називається?
– Це називається здоровий глузд! Раціональне рішення! Бабуся одна в трикімнатній хаті, а ми…
– Стоп. “Ми” – це хто? Ти ж в цю квартиру жодної гривні не вклав!
Ігор замовк. Денис допив каву і підвівся.
– Знаєш що, Ігорю? Ти сам собі яму викопав. Віра – нормальна жінка. А ти жадібний дур.ень. Вибач, але я не хочу це слухати.
– Ти теж проти мене?
– Не проти тебе. Просто поруч із тобою стояти соромно.
Денис поклав гроші за каву та вийшов. Ігор залишився один за столиком. Еспресо охолонув. Телефон мовчав.
***
Віра розставляла книжки на полиці. Ніна Павлівна сиділа в кріслі і командувала – лівіше, правіше, ні, ось цю – на верхню полицю. Тамара принесла пиріг із вишнею та розливала чай.
– Віро, він більше не дзвонить?
– Востаннє дзвонив три дні тому. Кричав у слухавку, що я все вкрала. Я сказала: “Не можна вкрасти те, що ніколи тобі не належало”, і скинула дзвінок.
– І що він?
– Надіслав повідомлення. Написав, що я ще пошкодую. Я заблокувала його номер.
Ніна Павлівна посміхнулася. Вона виглядала краще – рука гоїлася, щоки порожевіли. Поруч із дочкою їй було спокійно.
– А розлучення?
– Подала документи минулого тижня. Квартира, в якій ми жили, орендована. Мені від нього нічого не потрібне.
– Нічого?
– Абсолютно нічого! Жадібність – це хвороба, Тамаро. Вона заразна. Я не хочу від нього навіть гривні. Чістішою буду.
Тамара розрізала пиріг та поклала шматок Ніні Павлівні. Та взяла виделку здоровою рукою та відкусила. Віра стояла біля книжкової полиці й усміхалася – вперше за останній місяць.
– Віро, ти не шкодуєш?
– Про вісім років? Шкодую. Але не про рішення. Рішення – найкраще, що я зробила за ці вісім років.
– Найшвидше, – додала Тамара.
– Саме так. Коли людина показує тобі, хто вона – повір їй з першого разу. Я повірила.
Мати поставила тарілку і подивилася на дочку. В її очах була гордість – тиха, глибока, без пафосу.
– Доню, ти моя головна людина.
– А ти моя. І жоден Ігор цього не змінить. Ні зараз, ні будь-коли.
Віра поставила останню книгу на полицю. За стіною грала тиха музика у сусідів. Чай був гарячий, пиріг – солодкий. Життя тривало. Без обручки – але з гідністю…